A
A
A
Потяг віз Олену і її ще ненароджене дитя до батьків, яким вона боялася зізнатися у своїй вагітності
Оленка росла у селі у вчительській родині. Була скромною і вихованою дівчиною, не завдаючи батькам жодних клопотів. Школу закінчила із золотою медаллю, без проблем вступила у престижний столичний інститут. Будувала великі плани, збиралася зайнятися науковою роботою. Але якось в одну мить все пішло шкереберть.
Єдина щаслива ніч
…Олена незчулася, як минули сутінки і настала ніч. Краєвиди за вікном перетворилися на суцільний морок, крізь який вряди-годи проривалися скупі вогники ліхтарів чи вікон чужих осель. Хтось із її сусідів вимкнув світло, і в купе стало темно. Дівчина сиділа на чистій постелі, притулившись щокою до прохолодної шибки, слухала стукіт коліс і далі подумки перебирала всі можливі варіанти історії, яку має розповісти своїм батькам завтра вранці. Її неодмінно треба було вигадати. І максимально правдоподібну.
Олена твердо для себе вирішила, що стане мамою, і це додавало їй життєвих сил
Спершу спало на думку, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Досі не озивається. Може у полоні. Але ж тоді мама з татом почнуть розпитувати про його рід, просити адресу батьків. Навіть якщо скаже, що загинув, виникнуть ті самі логічні запитання, на які не зможе відповісти.
Може повідати правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже своїм батькам, що завагітніла після інститутської вечірки від одного синьоокого шатена, в якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її у Києві… Що це було її перше справжнє, може, найпристрасніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насолоджувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим… Ні, батьки до кінця життя не пробачать їй такої правди. Це ж буде найбільшою ганьбою для їхньої родини! Навіть страшно уявити реакцію мами. А батька?.. Вони виховували доньку так строго, так вірили в її порядність…
Провінційна дурепа! Може, й так. Та все-таки у неї було, хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина – плід цього щастя. Тож про переривання вагітності навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її інститутських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ненароджені діти із простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Олена б точно збожеволіла від такого!
Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте живіт. Не казала ні в інституті, ні шефові фірми, в якій підпрацьовувала, ні подрузі Галині, разом із якою вже кілька років мешкала в одній кімнаті гуртожитку.
Олена сумно усміхнулася темряві. Галина завжди глузувала з товаришки, називаючи її «ходячою цнотою», бо ж сама, одного разу відірвавшись від батьків, загуляла у столиці, як казала, «на повну потужність». Олена вже давно не пам’ятає всіх кавалерів своєї колежанки. Лише мовчки дивувалася їй: як може так легковажно змінювати чоловіків? Як їй не бридко від самої себе?..
І ось тобі на – сюрприз. Від «ходячої цноти». Галина відразу все зрозуміла, адже зміни, які відбулися з Оленою, були очевидними. Довго випитувала подробиці, потім «по-дружньому» запропонувала їй пошукати «того падлюку» і силоміць відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Вона навіть не була певна, що Богдан – це справжнє ім’я батька її дитини. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, вже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.
Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить ту, котра живе у ній. Донечку. Здалося, що от-от розридається від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки йшла до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку горілки на столі і… милиці, що лежали містком між двома нижніми полицями, на яких сиділи хлопці. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.
Довго вертілася у своїй тимчасовій постелі, намагаючись вмоститися якомога зручніше, та заснути так і не змогла. Було тісно – і тілу, і думкам. Ніяк не могла вигадати історію для батьків, а час до зустрічі з ними невблаганно скорочувався. Про це нагадував стукіт коліс, ніби цокання годинника.
Запасний варіант
Залишався хіба що запасний варіант – історія про зґвалтування. Але ж це так принизливо! Запитають, чому вона досі не подала до суду, не сказала їм, почнуть розпитувати, де це і о якій порі могла вештатися порядна дівчина, що на неї напали ґвалтівники. Мама зомліє, а тато… Ні, краще про це взагалі не думати. Її батьки ніколи не зможуть прийняти дитину якогось маніяка…
Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного з військових. Він стояв біля прочиненого вікна і курив. На вигляд йому років тридцять, худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.
– Прошу, – чемно відступив перед Оленою.
Вона лише кивнула замість «дякую». Коли ж вийшла, хлопець знову до неї заговорив:
– Кого чекаєш?
– Лікар сказав, що дівчинку.
– Це добре. Не відрядять на війну.
Вона промовчала. Але йти до купе не квапилася. Відчувала потребу у розмові з цим незнайомцем. Це могло відволікти її – бодай на деякий час – від власних проблем.
– Чоловік хоч не на війні?
– Ні.
– Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.
Хлопець замовк, докурив цигарку і викинув недокурок у вікно. Олена злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.
– А ви давно на війні?
– Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.
Галина вмить зніяковіла перед хлопцем.
– Повертаєтеся?
– Ні, супроводжую побратима.
– Він поранений?
– Якщо те місце, де раніше була нога, можна назвати раною, тоді так.
Дівчина відчула, як їй до горла підступає клубок. Не знала, що ще запитати, щоб утримати біля себе цього випадкового нічного співрозмовника, та нічого путнього не приходило в голову.
Нарешті, хлопець заговорив сам:
– Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це велика трагедія. Він пролежав у шпиталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий-здоровий». Хочу відвезти його до себе додому. Може, вдасться знайти якогось психолога, аби повернув йому бажання жити. Ну, а поки що рятую його оковитою, хоча знаю, наскільки це оманливі ліки…
– А дівчина в нього є?
– Колись була. Він розповідав про неї. Казав, що навчається в інституті. На війні весь час говорив про неї. Дуже шкодував, що загубив папірець з її номером телефону. Але ти не стій довго біля прочиненого вікна, бо можеш застудитися. Мусиш берегти себе і дитину.
Подумала запропонувати себе у дружини
Після цих слів хлопець галантно відчинив перед Оленою двері в коридор.
Дівчина повернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Але їй це ніяк не вдавалося. Думок удвічі побільшало. Тепер вона думала про того хлопця, який спить у кінці вагона. Її проблема порівняно з його трагедією просто смішна. Навіть соромно зіставляти. Хтозна-як його поранило, може, так, що він позбувся не лише ноги, а й можливості бути з жінкою, бути батьком…. Тому не бачить сенсу жити далі. На жаль, такі випадки не рідкість.
І раптом – мов спалах – Олену осінила одна божевільна, позбавлена будь-якого здорового глузду ідея. Запропонувати тому хлопцеві… ну, як би це правильніше сказати… руку і серце, чи що?.. А чом би й ні? Так вона порятує і себе, і хлопця. Хоч би тільки він не вийшов раніше, ніж вона… Але як вона собі це уявляє? Увійде вранці до нього в купе, розбудить, стане на одне коліно і скаже: «Прошу, стань батьком для мого байстряти»… Ні, вона таки справді пришелепувата, якщо навіть припускає таку думку. Невже страх перед батьками аж такий сильний, що готова пов’язати свою долю з першим-ліпшим чоловіком, якого досі навіть не бачила? Як вона житиме все життя з нелюбом, та ще й інвалідом? Так, це правда, він герой. Але ж не її герой. Бо вона його не кохає. Бо й далі кохає «отого падлюку», який, можливо, після їхнього роману змінив не один десяток дівчат… Хіба варто йти аж на такі жертви? Таки божевільна… Краще вже скаже батькам, що зґвалтували… Краще буде сама, без чоловіка. Головне, що вона скоро народить і вже ніхто не зможе відібрати у неї цього священного права – бути мамою, дарувати життя, радіти новому життю, любити свою дитину безмежною чистою любов’ю…
…Галину розбудив дзвінкий голос провідниці:
– За пів години прибуваємо! Здавайте постіль, умивайтеся, бо я скоро зачиняю туалет!
Дівчина хутко підвелася з ліжка, схопила рушник, вибігла в коридор і… ледь не зомліла. Назустріч їй, опираючись на милиці, стрибав на одній нозі… її Богдан.
Він побачив її, стряхнув головою, наче проганяв сон, і вимовив грудним голосом: «Я таки тебе знайшов!».
Адріан САК
Новини Чернівецької області