«Зберегти, щоб відродити»: у Чернівцях говорили, як рятувати культурну спадщину під час війни

Невидиме Поліни Райко

Презентацію альбому, який видав Центр культурного розвитку «Тотем», провела етнографиня й культурологиня Іванна Стефюк. Вона розповіла про мисткиню Поліну Райко з Олешків на Херсонщині, яка почала малювати майже в сімдесят. Перед тим вона втратила доньку, чоловіка і сина. Біль, який не було як проговорити, Райко втілила спершу в парі білих голубів, яких попросив намалювати сусід, а згодом у снах, казках і мріях на стінах власної хати.

Стефюк нагадала слова художниці з одного з її останніх інтерв’ю:

«Коли я в домі абсолютно сама, мені стає дуже страшно, мені здається, що в моєму серці живуть якісь дивні дикі птахи, і вони клюють моє серце. Я вирішила випустити їх, я намалювала їх на своїх стінах – і тоді з’ясувалося, що ті птахи зовсім не страшні».

Альбом, за словами Стефюк, показує, що Україна втратила після 6 червня 2023 року, коли внаслідок підриву дамби Каховської ГЕС були затоплені Олешки. Розписана хата Райко, названа Совиною світлицею, майже повністю знищена. Стінопис був виконаний звичайною малярною фарбою, якою фарбують вікна й двері, тому він чутливий до температури й води, а сама художниця навряд чи думала про довговічність.

«Це є ще одна наша Атлантида – така ж болюча, як, наприклад, культура затоплених сіл», — сказала Стефюк.

Вона наголосила, що земляки художниці ще за її життя створили неофіційний музей і фонд, завданням якого було зберегти спадщину Райко та якнайбільше розповідати про неї світові.

Як народу себе знати

Директор Буковинського центру культури і мистецтва заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк назвав збереження культурної спадщини пріоритетом понад усе:

«Багато десятиліть втрачено було на те, що ми намагалися знати все і називали це єдиною радянською культурою, але не знали себе».

За його словами, навіть на Херсонщині мало хто знав про Поліну Райко, і так само мало буковинців знає, наприклад, про Опанаса Шевчукевича: лікаря за фахом і скульптора – до певної міри в напрямі наїву, – який формував навколо себе український культурний простір. Микола Шкрібляк говорив і про мову: за радянських часів слова наїв не знали – говорили про примітивне мистецтво, а замість народного мистецтва нав’язали нейтральне народна творчість.

Раніше ми писали: Історія головного хірурга краю Залозецького та знавця народної медицини Шевчукевича. Де жили та працювали медики у Чернівцях понад сто років тому

Війна й носії традиції

За словами Шкрібляка, окупант нищить спадщину цілодобово: від музеїв і бібліотек до людей. Зі смертю носія зникають знання й уміння, які вже не відновити. Тому, наголосив він, треба знати, де перебувають носії традицій з окупованих і деокупованих територій, і створювати їм умови, щоб вони могли продовжувати свою справу на новому місці.

Шкрібляк є членом Національної ради при Міністерстві культури з нематеріальної культурної спадщини.

Він розповів, що конвенцію ЮНЕСКО про нематеріальну спадщину Україна ратифікувала 2008 року, але до 2022-го до національного переліку потрапили лише 24 елементи, а багато регіонів не були представлені.

За час повномасштабної війни перелік збільшився до 129 елементів: усі регіони мають хоча б один: наприклад, Херсонщина має Таврійський голос. Зараз готують подання косівського гердана.

Серед власних ідей Шкрібляк назвав внесення до переліку гуцульського діалекту та гуцульських співанок-хронік.

Вподобайка чи поширення не рятують

Завершуючи виступ, Микола Шкрібляк повернувся до слова відповідальність. За його словами, захоплення й залюбленість у справу мало що значать, якщо за ними немає конкретних дій: вподобайка чи поширення спадщину не рятують. Лише власний приклад, який підхоплюють інші, здатен вплинути на дітей і на всю авдиторію.

«Буковина має такі можливості: тут представники різних народів, різних національностей, вони повинні берегти всі прояви розвитку культури й мистецтва. Людина живе на цій землі – вона має вирости поціновувачем цієї культури».

Фото Тараса Піца

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media