Пам’яті штаб-старшини, Героя України Михайла Максіяна (позивний «Прапор»)

23.10.2025 09:00

Укрінформ

Навіть перебуваючи на фронті, знаходив час для навчання

Михайло Максіян народився 7 березня 1979 року у Молдові. Згодом, коли він ще був дитиною, сім’я переїхала до Криму, де хлопець ріс та навчався у школі.

У 18 років Михайло пішов на строкову службу. Потрапив до військової частини у Василькові на Київщині, у радіотехнічні війська. Саме на Київщині він створив родину, здобував вищу освіту.

У 2015 році Михайло служив в АТО: був снайпером у 3 окремому полку спеціального призначення. Після демобілізації працював у мережі “Епіцентр”.

У 2018 році вдруге одружився та переїхав жити до Фастова. Того ж року підписав контракт резервіста із 73 морським центром спеціальних операцій. Двічі на рік проходив збори.

“Коли зустрілися, мене дуже вразило його ставлення до людей. Усіх працівників магазину, незалежно від віку чи посади, знав на ім'я, вітався, запитував про справи. Завжди був спокійним, виваженим, надійним. Відповідно, і люди його поважали”, – розповіла журналістам друга дружина Михайла Вікторія.

У тому ж насиченому 2018-ому чоловік вирішив здобути другу вищу освіту, обравши для цього історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Диплом отримав уже після початку повномасштабної війни.

“Він дуже хотів отримати диплом історика і непогано розумівся на цій темі. Тривав четвертий місяць великої війни, ситуація на Херсонщині надскладна, у нас завдання одне за одним. І під час короткого перепочинку в якомусь селі, коли кожен мріє бодай годину поспати, Мишко відкриває книгу і починає щось записувати”, – згадує побратим і друг Михайла Віктор.

Чоловік активно займався спортом. Брав участь у змаганнях у Києві та інших містах України, у турнірах “Звитяги нескорених”, а у 2019 році біг Марафон миру  у Словаччині, в місті Кошице. Дистанцію пробіг із прапором України у руках.

Разом із дружиною був учасником марафону «Шаную воїнів, біжу за Героїв України», приуроченого до Дня пам'яті захисників України. Спершу за Ігоря Брановицького, який загинув у Донецькому аеропорту. Потім – за Юрія Олефіренка, командира 73-го центру ССО.

У 2021 році Михайло почав займатися тендерними закупівлями для організації міських заходів у Київському міському Палаці ветеранів.

Фото: ССО/Фб

До повномасштабного вторгнення чоловік був готовий завчасно. Разом із товаришем, Віктором, вони мобілізувалися ще 23 лютого 2022 року. Служили у ССО, готувалися до відбиття висадки ворожого десанту на узбережжя, займалися контрдиверсійною діяльністю, здійснювали спецрозвідку.

Пізніше Михайло брав участь у звільненні частини Херсонщини. Зі старостою села Трудолюбівка згодом постійно підтримував зв’язок. У цьому селі на честь Михайла перейменували одну із вулиць.

Згодом чоловік воював переважно у Запорізькій області. Отримав контузію, після лікування повернувся до побратимів. Під час останніх бойових виходів виконував обов’язки командира групи. Командування планувало відправити Михайла на курси офіцерів, щоб потім чоловік міг офіційно керувати групою.

Однак 23 січня 2023 року, виконуючи завдання на Запоріжжі, Михайло Максіян загинув від кулі снайпера. Забрати тіло вдалося лише на десятий день. Поховали захисника у Фастові.

За життя Михайло Максіян отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня, посмертно – був удостоєний звання Героя України. Окрім села на Херсонщині, його іменем назвали вулицю в одному з мікрорайонів Фастова.

Вічна пам’ять Герою!

Фото: Фастівська міська рада

   
Новини з передової