«Із Азовсталі ми виходили з гідністю – без піднятих рук»
23.05.2024 08:00
Укрінформ
Морський піхотинець Олександр Бондаренко захищав Маріуполь і пройшов російський полон
23 травня – День морської піхоти України. 47-річний Олександр Бондаренко із Черкащини в морській піхоті – з 2016 року. Нагороджений орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів і 11 медалями. Кореспондент Укрінформу поспілкувався з Олександром Бондаренком про оборону Маріуполя, про те, як йому вдалося вийти живим із табору для військовополонених в Оленівці.
Фото з архіву Олександра Бондаренка
«ЇХНІ МОРПІХИ НЕ МОГЛИ З НАМИ ЗРІВНЯТИСЯ»
– Наша 36-та бригада морської піхоти мала найновіше озброєння й була найліпше вишколена, – починає розповідь Олександр. – Якщо хтось не здавав фізичної підготовки, застосовували санкції. Мене це не стосувалося – навіть у російській тюрмі займався фізпідготовкою, міг 100 разів відтиснутися від підлоги. Окрім стрибків, нічого мені важко не давалося: ані рукопашний бій, ані інші вправи, бо з дитинства займався дзюдо й вільною боротьбою.
Він додає, що у бригаді спочатку був гранатометником, а після мінного поранення у плече в 2017 році – водієм штурмової роти.
– Ми мали автомобілі «Hummer» та «Козак». Коли в 2022 році п'ятеро їхніх морпіхів запропонували нам із товаришем здатися, відповідь була короткою – за кілька хвилин вони мали чотири трупи. П’ятий вояка втік. Їхній, здається, 7-й полк морпіхів не міг із нами зрівнятися. Якби не їхня авіація і брак боєприпасів із нашого боку, окупанти би ніколи не взяли Маріуполь, – говорить Бондаренко.
Розповідаючи про себе, Олександр каже, що до 18 років жив, навчався і працював на Черкащині. Згодом проходив службу на Чернігівщині. У 19 років одружився, а в 20 у нього народився старший син. Працював поліцейським у Черкасах. Революція Гідності 2013–2014 років застала його в Києві. Олександр входив до Третьої сотні Самооборони Майдану, був нагороджений пам'ятною медаллю. Прямо з Майдану пішов відбивати російську агресію на Донбас. Зачищав звільнений Слов’янськ.
– Дружина навіть не знала, де я. Коли телефонувала, казав, що працюю в Києві й у мене все гаразд, – усміхається він.
У 2015 році Бондаренко звільнився, а в 2016 році знову повернувся в зону АТО. Цього разу підписав контракт і в 40 років став морським піхотинцем 36-ї бригади. Боронив Україну у Водяному, Широкиному та Павлополі, поблизу Маріуполя. У перервах між боями морські піхотинці їздили на міжнародні навчання – «Сі Бриз» та інші.
Олександр згадує, як для нього починалася повномасштабна війна.
Фото з архіву Олександра Бондаренка
– Ми заїхали в сектор «М» 5 грудня 2021 року й мали бути там 9 місяців, до жовтня 2022-го. Перед заїздом пройшли бойове злагодження в Олешках на Херсонщині. Ми ж елітні війська – перед Олешками відпрацьовували десантування з корабля «Очаків». Війна застала нас на позиціях. Страшний артилерійський обстріл розпочався о другій годині ночі, коли люди спали. Згодом доєдналися штурмовики Су-25. Літали парами: одна відстрілялася – залітає інша. Для нас це було незвично, бо в АТО авіація не застосовувалася. Скажу, що авіаналіт на війні – це найгірше, що може бути. Від скидів бомб і пусків ракет майже неможливо сховатися. Потім додалися ракетні обстріли з моря. Словом, мені важче буде назвати вид озброєння, з якого по нас не стріляли. Чотири дні ми тримали позицію, аж поки росіяни, які вийшли з Криму, не почали заходити нам у тил із заходу. Після цього ми отримали команду і вночі 28 лютого відійшли в місто. Були поранені й загиблі. По хаті, де перебував мій товариш Коля Пилипенко, влучила авіаційна бомба. Хлопця завалило, але ми відкопали його й витягнули ледве живого. Відвезли до маріупольської лікарні. Коли кацапи зайшли в місто, поранених вони вивели й розстріляли. І при цьому нас називали фашистами, – каже морпіх.
«КАЦАПИ ЩОРАНКУ ВМИКАЛИ "КАЛІНКУ-МАЛІНКУ"»
Бондаренко розповідає, як 36-та окрема бригада морської піхоти зайшла на металургійний комбінат імені Ілліча.
– Ми жили й ховалися в підвалах. Не в таких супербункерах, про які згодом складали легенди, а в звичайних. Якби було пряме влучання бомби, вони б не захистили – так само, як і підвали Азовсталі. Спочатку ми тримали околиці Маріуполя, а кацапи щоранку вмикали «калінку-малінку» із закликом здаватися в полон. Потім ішов піхотний штурм. Коли ми перебивали чергову порцію окупантів, налітала авіація, яка змушувала нас ховатися. Важко уявити, скільки ми їх там поклали. І це – звичайними мінометами та стрілкотнею, а не якоюсь суперовою зброєю. Хоча ми мали на озброєнні американські протитанкові комплекси «Джавелін», – каже морпіх.
Він зазначає, що росіяни не обмежувалися розстрілом полонених – вчиняли й інші воєнні злочини.
– Хоч у Маріуполі до війни багато хто голосував за «Опоблок», та місцеві жителі, волонтери нам багато допомагали. Але з наближенням ворога вони виїжджали на підконтрольну Україні територію, а в місті залишалися «почекуни». Росіяни вмовляли місцевих хлопчиків іти на завод Ілліча й виявляти наші позиції. І що ти зробиш? Не будеш же ж по дітях стріляти, – зауважує він.
Кілька разів смерть буквально на кілька хвилин, а то й секунд розминулася з Олександром.
– Якось ми заскочили в «мотолигу» й мали відбивати ворожий штурм. Однак один із хлопців прокричав: «Куди ви лізете, тут же гусениця злетіла!». Тільки-но вибралися, як прямим попаданням «мотолигу» знищила 120-та міна. Це сталося буквально за кілька секунд – швидше, аніж я вам розповідаю. Іншим разом мене покликали на завдання, а на місце в підвалі, де ми ховалися, прилетіла бомба. Згодом на околиці Маріуполя танк двома пострілами розстріляв хату, де ми були вчотирьох. Нас із товаришем завалило. Я трохи знепритомнів, а коли отямився, побачив, що праву ногу не можу витягнути з-під брил. Зібрався зі силами й таки висмикнув. Потім допоміг розкопатися Сергію, молодому хлопцеві. Вже після полону я його довго шукав, але не знайшов. Разом відкопали ще двох, і це – майже за нульової видимості через хмару пилюки. Досі дивуюся, як тоді в мене жоден осколок не влетів. Якась вища сила берегла, – згадує морпіх.
Фото з архіву Олександра Бондаренка
«КОЛОНОЮ О ДРУГІЙ НОЧІ ПІШЛИ НА АЗОВСТАЛЬ»
За його словами, 12 квітня 2022 року командування 36-ї бригади зібрало військову раду, адже залишилося дуже мало боєкомплекту й зброї. Думки розділилися: частина бійців вирішила пробиватися до своїх на неокуповану територію, інша – з’єднатися в місті з «азовцями» на Азовсталі. Олександр обрав другий варіант.
– Наш командир Сергій Волинський («Волина»), а разом із ним ще 185 бійців колоною авто о другій ночі пішли на Азовсталь. Нанесли на техніку знаки Z, намотали на ноги білі пов'язки. Дорогою нас ще й свої прикордонники обстріляли, – добре, що вони вже не мали ані протитанкових гранат, ані ПТУРів (протитакових керованих ракет, – ред.). Ворог усю дорогу від меткомбінату Ілліча до Азовсталі, а це майже 10 кілометрів, махав нам руками й усіляко вітав. Словом, дісталися ми аж під ранок. Досі вважаю це дивом, – зауважує боєць.
Додає, що на той час на Азовсталі вже не було чого їсти.
– Голодували. Робили вилазки в розбиті магазини в надії знайти бодай щось їстівне. Десь у підвалі знайшли бочку з технічною водою і цим рятувалися. Їли навіть собачий корм. Добре, що на заводі було багато спирту – він гарно горить й можна було розвести вогонь. Там я почав худнути. До повномасштабної війни, за зросту 186 сантиметрів, важив 105 кг, а коли в листопаді 2022-го повернувся з полону, – 68 кг. Досі зберігаю своє фото тих часів, щоб онукам показувати, через що довелося пройти, – каже Олександр.
Фото: Юрій Стригун
«НА НАС СКИДАЛИ ТРИТОННІ БОМБИ»
– У другій половині травня нас уже закидали бомбами. Якби не домовилися про вихід – всі би загинули. На нас скидали тритонні бомби – підвал ходив ходуном. Якось двоє молодих хлопців пішли по воду й потрапили під бомбардування. На них впали плити, які не було чим підняти й бодай спробувати розкопати. Мій товариш пішов і не повернувся. Чекали п'ять діб, виявилося, що він загубився в пітьмі й заліз у якийсь підвал. Звідти росіяни його дві доби викурювали, поки взяли в полон. Згодом зустрів його в Оленівці, він назвав мій позивний. Дивлюся – Артем стоїть! Взагалі евакуація розпочалася ще 16 травня. Іншого виходу не було. Спочатку до нас проривалися кілька вертольотів, а потім, коли один із них збили, ця ниточка обірвалася. Ми з гідністю виходили з Азовсталі – без піднятих рук. Сіли до автобусів, нас повезли, як виявилося, до Оленівки, – каже співрозмовник.
Зазначає, що в таборі в Оленівці полонені мріяли про обмін.
– Наш барак був розрахований на 200 осіб, а тримали 650. Давали їсти четверту частину скибки хліба – не плутати з буханкою – й запарену дерть. Причому сніданок міг бути об 11-й ранку, а вечеря – о 23-й. В Оленівці мене одразу посадили до ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, – ред.) на два місяці – як хулігана. Там повідбивали ноги, перебили ребра. Причин не було, просто дивилися на мене й казали, що я не можу бути водієм. Кричали: «Глянь на себе, який ти водій?». Приносили якесь золото й вимагали зізнатися в убивстві 25 людей, – вони всім таке говорили. Кацапи обурювалися, що, мовляв, із 36-ї бригади половина на допитах сказала, що були водіями, а інша половина – кухарями, – пригадує Олександр.
Йому дивом вдалося уникнути загибелі в бараку, куди зігнали азовців.
– Ми бачили, як «азовців» виводили до барака, що в промзоні. Спочатку думали, що їх готують на обмін чи в Туреччину. Вранці 27 липня мене одного висмикнули, мали переводити до промзони. Я мав дуже погане передчуття. Привели до штабу разом із 13 хлопцями з інших бараків, однак в останню мить якийсь російський майор-вертухай (а вони там мінялися щомісяця) запитав: «Ти звідки?». Я сказав, що з Умані, бо хто там про Тальне знав. Він зрадів, сказав, що колись мав дівчину з Умані й ледь із нею не одружився. Почав називати мене земляком. Коли дійшла черга й запитали, куди мене вести, він упевнено сказав, що до автозака.
Фото з архіву Олександра Бондаренка
«ДОСІ НЕ МОЖУ ПОВІРИТИ В ЦЕ ДИВО»
Окупанти повезли українських бранців до Горлівки.
– Коли відчинили двері автозака, ми почули команду «Перший пішов». Східців в автозаку не було, наш хлопець вистрибнув на землю, його почали нещадно гамселити. Вертухаї вишикувалися на відстані 600 метрів і били нас чим випадало. Цю відстань треба було не пробігти, а прострибати навприсядки, з руками за головою. Коли прийшла моя черга, то я й до землі не долетів – підхопили й били натовпом. Згодом побили ще в ШІЗО, бо побачили татуювання, що свідчить про приналежність до десантно-штурмових військ. Правда, потім годували пристойно – не те що в Оленівці. Навіть у душ завели. В одиночній камері я просидів місяць. Поруч був господарський двір. Я так орієнтувався в часі – якщо свині кричать, отже, ранок. Кацапи змушували вчити російський гімн. Я не вчив, а коли по радіо вмикали музику, то лише «гекав» та «гукав». Якось зустрів знайомого вертухая з Оленівки. Він здивувався: «Ти живий? Я думав, тебе давно немає», – згадує Олександр.
Перед обміном доля ще раз його випробувала.
– Нас вишикували й називали прізвища тих, кого обмінюватимуть. Я чекав до останнього, але мого так і не назвали. Можете уявити, з яким серцем повернувся до бараку. Коли раптом забігає вертухай: «Бондаренко, з речами на вихід!». Досі не можу повірити в це диво, – розповідає він.
Бранців повантажили в КамАЗи, зав'язали руки й очі. Довго возили Донеччиною через Маріуполь, потім відправили до Чонгара, а звідти – у Василівку на Запоріжжі.
– Там пересадили в автобуси, розв'язали. Коли зайшли українські військові й сказали: «Слава Україні!», ми мовчали. Боялися, що це провокація. Нам сказали, мовляв, не бійтеся, виходьте. Я сидів біля дверей, то першим рвонув, – згадує морпіх.
Олександр Бондаренко тепер працює позаштатним інструктором рекрутингового центру під керуванням підполковника Романа Литвинова в Тальному, відповідає за альтернативну службу. Каже, що у співпраці з ТЦК за місяць роботи четверо осіб підписали контракти із ЗСУ.
– Тепер до мене йдуть більше, аніж до ТЦК. Я розвіюю небилиці про контрактну службу, – усміхається Олександр.
Додає, що до рекрутингового центру звернувся чоловік зі спеціальністю «фармацевт». Після довгого пошуку йому знайшли посаду аптекаря в одній із військових частин.
Юрій Стригун
Новини з передової