Авторка книг “Різдвяний Граф” та “Про що мріють ангели” – про те, як спогади з дитинства надихнули написати свою першу книгу, як пережила загибель на війні свого чоловіка та наскільки важко було писати історії загиблих через агресію росії українських діток для книги, яку тепер презентують дипломатичним установам світу.
Близько сотні книг «Про що мріють ангели» письменниці з Чернівців Марини Шварцман замовило Міністерство закордонних справ України. Книгу з історіями маленьких українців, які загинули через злочини росії в Україні, МЗС передаватиме дипустановам усього світу.
Це друга книга авторки. Трохи більш як рік тому вона дебютувала як письменниця з «Різдвяним Графом». Різниця в часі між книгами невелика, проте за цей період на долю Марини припало чимало випробувань. Навіть втрата на війні чоловіка, який завжди вірив у її талант і був джерелом мотивації, не зупинила Марину Шварцман у її творчості. Наразі, виховуючи двох дітей, вона продовжує творити, не зупиняючись на досягнутому.
Про те, як «Про що мріють ангели» презентували італійським волонтерам та американським політикам, про письменницький дебют книгою «Різдвяний Граф» та складні життєві випробування, які змушують рухатися мисткиню далі – в інтерв’ю «Шпальті».
Перші кроки на шляху до письменницької діяльности
Після закінчення університету я шукала роботу й отримала пропозицію спробувати себе на місцевому телебаченні. Коли пишеш сюжет – це простіше. Бо ти розповідаєш про людей та їхню історію. До художньої літератури я дійшла трохи пізніше, коли наважилася спробувати написати книгу.
Першою ластівкою для письменниці став «Різдвяний Граф».
«Різдвяний Граф» – не дитяча книга
Хоча її часто називають такою через присутність чарівности. Насправді це романтична історія про кохання та магію Різдва. Я уявила містечко, де живуть люди, які не сумніваються у тому, що це свято завжди має справжні чари.
У них є легенда про Різдвяного Духа, який спускається з неба й оберігає місто, створюючи ковдру з чарів та добра. Це період, коли всі відчувають магію, і негаразди оминають тих, хто перебуває в цьому містечку.
Це сталося з одним із головних героїв, який прибув до міста зі своєю метою. Але закохавшись, він змінив свої плани. Різдвяний Дух став його невидимим оберегом, рятуючи від можливих лих. У романі він зустрічає Духа тричі у різних образах, і це допомагає йому у важкі моменти. Навіть у ті, які він не передбачав.
Головні теми, які втілює у своєму творі
Різдво завжди було моїм улюбленим святом. Раніше ми святкували його в селі, де були власні традиції. Проте атмосфера була трохи відмінною від того ідеального затишку, про який я писала у своїй книзі. Там завжди були свої клопоти.
Однак я завжди уявляла Різдво як ідеальне свято, сповнене магії. Під час Різдвяного вечора, коли сніг лежить, і ти бачиш першу зірку, то відчуваєш, що повітря стає густішим, ніби десь над тобою літають янголятка. Для мене це завжди було магічне свято, і я завжди хотіла про це написати.
Ми можемо залишити собі місце для фантазій, але віра у надприродну силу Різдва завжди була важливою для мене. Саме про це хотілося написати. Ми ж не можемо перевірити насправді, так воно чи ні. Але можемо залишити собі місце власних фантазій.
«Мене немає ніколи в книжках. Як немає й персонажа, який ототожнював би мене»
Я можу багато фантазувати. Це моя слабкість, бо це забирає багато часу. Уявляєш і переживаєш усе це. Тобі й жарко, і холодно. Але в цьому разі йдеться про власні думки, фантазії та емоції. Бо в романах я себе не уявляю. У книгах це вже інші герої, які народжуються в голові і починають жити у творі своїм життям. І вони виходять не такими ідеальними, як здавалося спочатку.
«Багато моментів у моїй історії взяті з дитинства»
Особливо, коли згадую запах зеленої свіжої перцевої м’яти, аромат трав’яного чаю та великої печі. Коли ти залазиш на піч, а в ній готують їсти. Після обіду зазвичай можна було лягти на неї. Ми називали її «п’єц». У моєї прабабці була велика піч, і ми часто там перебували.
Пам’ятаю, як ночувала на ній. Мені давали волоські горіхи, ми занурювали їх у воду, а потім у цукор. Це були справжні ласощі. З цукерками тоді було проблемно. Ми жили в селі на Хмельниччині. У нас були шоколадні, м’ятні, круглі батончики та іриски.
Багато моїх спогадів пов’язані з тими місцями, зокрема з садами. Іноді пригадувала щось із минулого та надавала цьому нового змісту у своїй уяві. Теплі спогади про той період дійсно відчуваються у моєму серці. Зараз уже ніхто не пече хліб, а різдвяні традиції тепер зовсім інші, ніж у моєму дитинстві. Тому деякі елементи розповіді у творі мають коріння саме з моїх ранніх років.
Зокрема у цій книжці багато солодкого. Там головні герої намагаються відтворити забутий рецепт, який ніде не був записаний, за смаками кексів різдвяних ласощів. Один із них пам’ятає, що це смак його дитинства, і ці кекси пекла його прабабуся. І він на смак і за спогадами намагається відтворити цей рецепт і спекти такий самий різдвяний кекс, як у дитинстві.
Чоловік завжди підтримував та хвалив за закінчену книгу
Насправді писати книгу дуже важко. Мій чоловік хвалив мене за те, що я довела роботу до кінця. Мені здається, що в цій справі дуже важливо повірити в те, що ти можеш. Ти починаєш твір, пишеш сторінку, розділ, а потім зупиняєшся. А через якийсь час повертаєшся, і потрібно просто продовжувати – це вже як робота, тому що натхнення не завжди є.
Сідаєш і починаєш просто викладати деякі факти, а потім знову приходить натхнення – і пишеш далі. Тут важливо не зупинитися. Важливо повірити в те, що це буде комусь цікаво, і ти можеш довести це до кінця.
Зрештою, я її написала, а потім почалася війна. Добре, що я дописала її до того. Здавалося, такі речі в цей час нікому не потрібні. Але її таки видали під час повномасштабного вторгнення.
«Дурне запитання: “Як ти відпустила чоловіка на фронт?”»
Багато запитань, навіть дурних, до мене. «Як ти відпустила чоловіка на фронт?» Не знаю, яку альтернативу я мала. Мої істерики, сльози, крик чи плач не мали б вплинути на його рішення. Чоловік вирішив захищати свою сім’ю і країну – іншого варіанту не було. По-іншому бути не може. А частина людей, ну, не від цього. Я не знаю, як це пояснити. Бувають люди, що діють за законами честі. І вони не завжди багаті або знамениті. Проте їхні порядність і совість визначають їхню поведінку. Таких людей небагато, але вони існують. Таким був мій чоловік.
Тож почала писати роман про це, з елементами романтики, Різдва і магії. Але поки що роботу на ньому призупинила.
«Про що мріють ангели», котрі ніколи не втілять у життя власні мрії через напад росії
Натомість видала книгу про історії загиблих через агресію росію проти України українських діток.
Такі теми, як ця – про що мріють ангели – напевно, сама б не обрала для написання. Це був радше робочий проєкт, ідея, яку запропонував голова обласної ради Олексій Бойко. Я вирішила дати їй шанс. Писати про мрії дітей, які вже не з нами, було нелегко. І якщо говорити про натхнення у цьому випадку, то це, мабуть, події в моєму особистому житті.
Хотіли показати, що ми втратили з відходом цих дітей. Лікарів, які не лікуватимуть. Учителів, що не навчатимуть. Спортсменів, які не переможуть. Дослідників, які не зроблять наукових відкриттів. Пілотів, що ніколи не керуватимуть літаками. Капітанів, що не вийдуть у море. Захисників, які не боротимуться за свою країну.
Ніхто ніколи не бачив ангелів. Або думає, що не бачив. Але ж ми знаємо, що вони серед нас. Ангели приходять із тими, хто допомагає у найскрутніші часи, хто тримає за руку, не даючи впасти в безодню. Вони з дітьми, які усміхаються, аби ти жив, або з небайдужими людьми.
Я вірю в ангелів. Тих, котрі дістали крильця зовсім маленькими, за якими особливо болить. Але, здається, що, працюючи над текстом, я хотіла переконати всіх і саму себе, що це ще не кінець. Що всі вони – ті, хто вже не з нами, – дуже потрібні на небесах, що їм там добре, і вони мають багато роботи. Бо ж їхня дорога – світла – лише почалася, і тепер вони світитимуть нам. Бо як інакше прийняти реальність, яка з нами сталася?
Втрата чоловіка на війні
І чоловіка я хочу запам’ятати й вірити в те, що він, як і інші полеглі захисники, – ангели, як і всі діти. І не хочеться вірити, що це вже все і це кінець. Навпаки – завжди хочеться, як би не було, щоби люди мали надію і віру у краще. У те, що якщо вже так сталося, то значить, що вони пішли від нас у кращий світ. Звичайно, зазнавши таку кількість жертв і таких втрат, Україна мусить мати цих ангелів. Інакше просто не може бути. Вони з нами, в наших серцях, і продовжують бути десь там. Просто перейшли в інший – кращий – світ. І тепер у них дещо інші завдання. Це фантазія. Але це і моя віра в те, що все саме так. Я ніколи не сумнівалася в цьому.
Чоловік мене колись запитував: «А якщо нічого немає на тому світі?» Я казала, що є. Просто є. Я так думаю, і впевнена в цьому.
У пращурів не існувало питання, чи йти захищати сім’ю та країну
Тема Різдва мене захопила ще до трагічної події, пов’язаної із загибеллю мого чоловіка. Мені спадала думка написати книгу, яка поєднала б магічні аспекти Різдва з життям ветерана війни після нашої перемоги. Я почала писати роман, але все дещо змінилося, коли втратила найдорожчу близьку людину.
За задумом, героя цього роману вражає відчуття гідности та чести під час зустрічі з людиною з іншого часу. Герої сучасности, відповідно до моїх спостережень, не завжди мотивовані подібно до наших пращурів. Тоді не існувало питання, чи йти захищати дружину та країну. Якщо це була загроза – всі йшли й захищали. А героями сучасности є не всі. Лише частина людей пішла і захищає нас. Та зараз вони, на жаль, закінчуються – наші люди вмотивовані.
Ще хотілося б зібрати колекцію листів, повідомлень та творів із фронту, які вражали б не лише тих, хто вже знайомий зі справжніми авторами, але й тих, хто їх навіть не читав чи не знав, наприклад, мого чоловіка. Він також починав писати великі твори. Маю намір створити збірку його творів, разом із прозою, піснями та малюнками.
Як ми вже зазначали, книга «Про що мріють ангели» – збірка історій про діток, що загинули внаслідок російської агресії. Її замовляло українське МЗС, також її презентували італійським волонтерам та політикам зі США. Водночас перший твір Марини Шварцман – «Різдвяний Граф» – можна придбати в книгарні «Буковинська книга», що на вулиці Кобилянської, 25.
Фото Ігоря Константинюка
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media