Військовослужбовець роти охорони при Чернівецькому ТЦК і СП Богдан Смаль
A
A
A
Богдан Смаль добровольцем пішов на війну, був важко поранений, але повернувся в стрій
Богдан Смаль родом із села Росошани, що на Кельменеччині. Якщо більшість із його однолітків мріяли стати військовими, міліціонерами чи пожежниками, то він віддавав перевагу мирним професіям. Він навіть строкову службу не проходив. Але неспровоковане вторгнення російської армії в Україну змінило його життя. Чоловік у перші дні повномасштабної війни добровільно пішов до місцевого центру комплектування. Яким же було розчарування, коли його не призвали. Однак висока вмотивованість і наполегливість перемогли – Богдан отримав військовий квиток, пройшов гарний вишкіл і в складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади брав торік участь у стрімкому звільненні Харківської області. У боях був поранений. Але цей прикрий момент не позбавив бажання й далі служити, відкинути ворога за межі нашої держави, щоб росіяни при одній згадці про Україну боялися.
Після реабілітації медики визнали Богдана непридатним до виконання завдань на передовій, але він продовжує служити в тилу
То що ж спонукало взяти до рук зброю? Що думає 27-річний військовий про тих чоловіків, які всіляко ухиляються від служби в ЗСУ? Про це розмовляємо із військовослужбовцем роти охорони при Чернівецькому обласному ТЦК і СП Богданом Смалем.
Таємно від батьків пішов у військкомат
– Загроза військового вторгнення висіла над Україною. Практично весь 2021 рік російська федерація тримала майже 150 тисяч бійців і техніку вздовж українських кордонів. Ти вірив, що «братній» народ нападе на нашу країну?
– Мабуть, як і більшість із співвітчизників, плекав віру, що все обійдеться. Хоча добре знав, що агресивна росія не просто так концентрує війська біля наших кордонів. Адже була Чечня, Придністров’я, Грузія… Почалися провокації на російсько-українському кордоні. Незадовго до початку війни я працював за кордоном будівельником. Коли ситуація почала загострюватися, вирішив, що справжні чоловіки мають повернутися в Україну, щоб захищати дітей, родину, країну від ворога. Знаю багатьох чоловіків, які в перші дні війни покинули заробітки, повернулися в Україну і взяли до рук зброю, щоб бити ворога. Мені, повірте, важко зрозуміти тих осіб, хто чинить навпаки – всілякими способами намагається уникнути призову до війська і втекти за кордон, залишивши тут напризволяще батьків, рідню…
– Як ти дізнався про початок вторгнення? Якими були твої дії?
– Ранок 24 лютого нічим не відрізнявся від інших. Почався день із звичних сільських турбот. Разом з татом перед роботою намагалися максимально впоратися по господарству, аби матері менше клопотів залишилося. Я був ще у кімнаті, коли вбіг стривожений батько й сказав, що почалася війна. Це був для нас шок. Як так, адже був «Будапештський меморандум», запевнення у дружбі й взаємодопомозі. Увімкнув телевізор і з екрана почув, що росія без будь-якого попередження напала на Україну. Коли перший напад шоку минув, вирішили запастися пальним, продуктами. А вже потім йти проситися на війну. Знав напевно, що так вважало більшість моїх односельців. Коли ж вийшов у центр Росошанів, то переконався у цьому – у більшості мої земляки сходилися на думці, що треба йти захищати країну.
– І що, всі чоловіки призовного віку пішли до військкомату?
– В основному пішли молоді. Старші спочатку записалися в загін місцевої тероборони, чергували на в’їздах до села, стежили за порядком. За кожної вільної хвилини шукали можливість дізнатися про свіжі новини. Складалося враження, що це не насправді, що в 21-му столітті не може подібного творитися. Будинки в Ірпіні, Бучі, Гостомелі розвалені, гинуть мирні люди, тварини валяються розпотрошені осколками – це жах. 9-го березня таємно від батьків пішов разом із товаришем Денисом у районний центр комплектування. Черги бажаючих піти на війну було багато. Я теж здав документи, фотографії. Оскільки не служив, то мене зразу не призвали, а попередили, щоб був готовим до 14-15 березня. Денис мав досвід військової служби, то його відразу призвали в ЗСУ. Мене ж маринували до травня. Повірте, я вже сварився з воєнкомом. Казав, що вони насильно забирають хлопців, а я маю мотивацію, хочу захищати Україну, а мене не беруть. Довелося йти на контракт. Зібрав документи, пройшов медкомісію. Відправили в навчальний центр «Десну», де пройшов відбір. Мене направили в десантно-штурмові війська. В Житомирі обмундирували й відправили у складі кількох сотень новобранців на навчання до Англії.
Британці добрі наставники
– Як зустріли англійці українських військовослужбовців? Навчали вас за стандартами НАТО?
– Британці переймаються проблемами нашої країни. Зустріли нас привітно. Розмістили у військовому містечку з хорошими умовами. В нашій команді здебільшого хлопці були молоді, вмотивовані. Готували нас за стандартами НАТО: стрільба, долання перешкод, біг, стрибки з парашутом. Вчили штурмувати під’їзди будинків, бліндажі, окопи. Пройшли грунтовну медичну допомогу. Це було важко, проте згодом наука знадобилося. Навчання тривало 24 дні. До нас приїздив підтримати нас тодішній Прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон. Мені англійці дали позивний «Сімба». Так звали лева – персонажа з англійського мультфільму.
– Куди направили підготовлених бійців після такої підготовки?
– Після повернення додому частину з нас направили до 25-ї Січеславської бригади. Та мені хотілося потрапити до 80-ої окремої десантно-штурмової бригади, де служило чимало буковинців. Зарахували мене до складу «вісімдесятки», зокрема у третій чернівецький батальйон аж у липні. Приїхав у Краматорськ, де відразу зустрівся з побратимами, які прийняли у свою родину, розповіли про традиції.
– Пам’ятаєте бойове хрещення? Як це відбувалося?
– Мене призначили спочатку стрільцем-медиком, а згодом дали кулемет. Вірите, я по кілька діб міг не зімкнути очей на позиціях – відповідальність за життя побратимів зашкалювала. А перше бойове хрещення одержав на Харківщині, де готувався контрнаступ. Було чимало епізодичних зіткнень, одного разу навіть вдалося розбити ворожу колону. Нам доводилося нелегко, адже ворог гатив по нас зі всіх видів озброєння. А 6 вересня, розпочався контрнаступ. Ми брали участь у стрімкому звільненні території Харківщини. Росіяни панічно втікали, кидали все, що награбували, та свою техніку й озброєння. До 9 вересня наша та інші штурмові бригади за підтримки артилерії прорвали російську оборону й просунулися майже на 50 кілометрів.
– В тій операції ти отримав поранення. Як це сталося?
– Наш підрозділ зайшов до замінованого лісу. Щоб зупинити нас, загарбники підпалили його. Міни почали детонували. За два метри від мене підірвався на протипіхотній міні товариш. Я швидко, як це навчали в Англії, перев’язав побратима, наклав турнікет. А потім вийняв шомпол й почав промацувати ним кожен сантиметр землі. При цьому тягнув за собою побратима. Так і вибралися з небезпечної зони. На жаль, ввечері 11 вересня я наступив на добре замасковану міну. Глянув на ноги, й побачив, що вони пошматовані осколками. Спочатку подумав, що втратив їх. Самостійно наклав турнікет, щоб зупинити кровотечу. Дякую своїм побратимам «Медику» і «Сірому» які витягли мене з небезпечної зони. Надали допомогу в польовому шпиталі – вийняли кілька осколків. Згодом перевели у Харків. За вісім місяців лікування довелося пережити 9 операцій. Лікарі у Києві довго боролися, щоб зберегти ногу. Та рани були надто сильними. Хірургам довелося ампутувати кінцівку. Рани поволі затягнулися й перші кроки на протезі зробив на Різдво 2023 року. Було, звісно, не просто. Але крок за кроком і освоїв протез. Щоправда, ще мушу опиратися на милицю.
Життя продовжується
– З твоєї розповіді розумію, що ти зазнав чимало жахіть війни, втратив ногу, але не зневірився. Що мотивує тебе продовжувати служити? З твоїми пораненнями ти міг списатися, але тим не менш…
– Так, мені дали другу групу інвалідності. Маю Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. Обмежено придатний, але беру приклад з людей, які попри свої проблеми зі здоров’ям служать далі. Зараз такий час, коли треба людей з досвідом, щоб передавати його новобранцям. Звичайно в мене є думки про своє майбутнє, але вони скоріше всього будуть реалізовуватись після перемоги. Зранена нога поболює. Та я знаю, що ще потрібен країні, родині, своєму синові як захисник, який не пустить на поріг окупанта. Маю надалі виконувати обов’язок військового.
– Можеш дати пораду мобілізованим, тим хто збирається йти на війну? І тим, хто всіляко уникає призову?
– Не варто боятися, діяти. Ми не ідеальні, робимо багато помилок. Інколи втомлюємось, вигораєм, але тим не менш треба йти далі. Переконаний – кожен, хто може, повинен долучитися до захисту держави. Не будемо там, на фронті, то вони будуть тут. Втратимо все, втратимо країну. Я не герой, але якби виникла така потреба, я пішов би знову на війну.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області