Як всупереч відсутности умов та фінансування існує та розвивається бейсбол.

Бейсбольна команда «Соколи» з’явилася 1998 року. Тоді вона ще мала назву «Мала бейсбольна ліга». Це була перспективна молодіжна команда, в якій грали буковинські юнаки 16-18 років.

«І тоді проблем було багато, адже спеціалізованих стадіонів не було. Команда аматорська, до речі, досі. «Випадали» зі змагань через брак фінансування тощо. Проте з 2002 року ми почали регулярно брати участь у чемпіонатах України. Декілька разів «Соколи» були четвертими у Вищій лізі найвищого дивізіону. Чотири рази – півфіналісти Кубку України з бейсболу. Були переможцями дивізіону Б. Нині команда грає у Найвищій лізі», – розповідає тренер.   

Ростислав Грінчук каже, що у бейсбол потрапив завдяки одному цікавому випадку і вважає це долею. Тож цей вид спорту затягнув його настільки, що чоловік став тренером. 

«До бейсболу я займався гандболом. Тоді спортивний ринок був перенасичений гандболістами. Команд не вистачало, а хороших гравців було багато. Сталося так, що мені не вистачило одного бала для того, щоб вступити до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Нас тоді 4 хлопців було, яким не вистачило балів. І постало питання: або йти на якісь підготовчі, або спробувати себе у бейсболі. Тоді тренер з інтернату перейшов на бейсбол і запропонував нам спробувати себе у цьому виді спорту. Тим паче, що американці приїжджали у Київ на показові матчі», – розповідає Ростислав Грінчук.

Тренер каже, що тоді 18-річним хлопцям пропонували влітку грати у бейсбол, взимку – у гандбол.

«Нам пропонували гуртожитки, мали отримувати якусь зарплату, ми були оформлені як спортсмени-інструктори. Це було ще до армії. Але доля знову розпорядилася інакше. В армії ми мали служити у Києві, але разом із товаришем опинилися аж у Казахстані. А звідти нас відправили до Москви. Там ми потрапили до Центрального спортивного клубу «Армії» та до команди – першого чемпіона Радянського Соузу – СКА 29 “Балашиха”», – розповідає Ростислав Грінчук.

На території військової частини тоді створили перший бейсбольний стадіон. Його перетворили з футбольного за 40 днів. У будівництві брав участь і пан Ростислав.

«Там провели перший тур чемпіонату Радянського Союзу. Перший матч у моєму житті був проти американців, також у Москві. Цю подію можна порівняти з тим, якби якийсь футболіст зараз сказав, що грав перший свій матч проти бразильців. Настільки це було тоді потужно! Потім була молодіжна команда, разом із якою ми стали срібними призерами чемпіонату Росії. Після завершення служби я повернувся до Києва», – розповідає Ростислав Грінчук.

Тут майбутній тренер потрапив до київського клубу «Побутовик» – команди, яка стала срібною призеркою чемпіонату Радянського Союзу з бейсболу. А після розпаду Союзу у першому чемпіонаті України з бейсболу «Побутовик» став чемпіоном. 

«Паралельно приїжджав до Чернівців, адже звідси батьки. 1995 року я почав працювати бейсбольним тренером. А 1996-го створили Малу бейсбольну лігу – МБЛ, яку пізніше перейменували у “Соколи”», – каже Ростислав Грінчук.

Чоловік розповідає, що починав тренерську діяльність із декількома м’ячами, пастками та двома битами. А тренувальною базою тоді була школа №18. Там тренувалися до 2006 року.

«2005-го «Соколи» вперше піднялися до елітного дивізіону України. А парадокс у тому, що з 2005 року нас звідусіль повиганяли.  Це дивна ситуація. Тоді нам сказали, що до міста не маємо жодного стосунку, бо ми — спортивна обласна школа. Справді, з 2001 року нас взяли до себе ДЮСШ «Спартак». А потім секцію перевели до комунального закладу КДЮСШ. І досі в місті ми не маємо бази, стадіону. 2006-го ми уклали угоду з Мамаївською сільрадою про оренду землі на 49 років у Новому Киселеві. Там поступово збудували бейсбольний стадіон. Фінансувалося завжди не вистачало. А в минулому році фінансування з обласного бюджету зменшили удвічі», – розповідає Ростислав Грінчук. 

Тренер каже, що чимало гравців залишило команду. Хтось поїхав за кордон і там продовжує займатися бейсболом. А хтось втратив ентузіазм і бажання працювати у нинішніх умовах. 

Фото з фб-сторінки Ростислава Грінчука

«Наразі у команді є гравець національної збірної України. Були хлопці, які перейшли у професійну бейсбольну лігу. І зараз є гравці у Чернівцях, але потрібно створювати умови. Взимку ми в залі спортивної школи. Для дітей це нормально, а для гравців Вищої ліги – ні. Вони кидають м’яча зі швидкістю в 120 км, тож їм потрібні спеціальні галереї, пушки, які кидають м’ячі. Що таке галерея? Це приміщення 20 метрів завдовжки та 6 метрів завширшки. Цього немає», – зазначає тренер.

2021 року «Соколи» посіли сьоме місце у Вищій лізі. Попри такий результат, тренер звертає увагу на те, що були цікаві перемоги і є чим пишатися.

За словами пана Ростислава, у грудні 2020 року фінансування удвічі зменшилося. Тож команда намагається розвивається завдяки меценатам. 

«Така ситуація не надихає. Куди йти молодим тренерам, які закінчують університет? Бачачи таку ситуацію та умови, в них ентузіазму вже нема. У нас не з’явиться, наприклад, такий вид спорту, як стрибки у висоту, бо немає умов. Це ж стосується і бейсболу. Чомусь звертають увагу на масовість виду спорту, а не на результати. Мені вже 51 рік, 26 із них я працюю тренером у цьому місті. За цей час нам обіцяли виділити землю для будівництва стадіону, проте ми мали шукати інвестора. До того ж є рішення Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міскради 2018 року. У ньому вказано, де саме мали виділити місце під бейсбольно-софтбольний центр. Це біля вулиці Прутської, МАШзаводу. Потім пішли розмови про землю десь на Хотинській. Але поки це лише тихенькі розмови», – каже Ростислав Грінчук.

Через відсутність бази гравці «Сокола» тренуються у спортзалі спортивної школи №24. А також у тренажерних залах за індивідуальним графіком власним коштом.

Попри складнощі, охочі займатися цим видом спорту у Чернівцях є. Тож Ростислав Грінчук проводить заняття з дітьми. 

«Я ходжу на бейсбол із 8 років. Тоді мене тато записав, і цим видом спорту я займаюся вже 4 роки. Я ще ходив на футбол, але мені не сподобалося. Бейсбол – дуже рухлива гра, можна багато чого навчитися, поїхати кудись далеко на змагання», – каже 13-річний бейсболіст Олег Гакман.

У групі є навіть дівчата, які залюбки кидають м’яча. Марія займається бейсболом майже рік. Захопилася завдяки різноманіттю гри. Збирається займатися ним далі. 

Ростислав Грінчук розповідає, що дітям справді подобається бейсбол, однак через відсутність умов для тренування чимало дітей залишає заняття.

«Багато дітей із міста кидали бейсбол через те, що важко діставатися до стадіону. Бувало, діти довго чекали, маршрутки не було, і вони пішки рушали до міста. Батьки потім телефонували, вичитували. Звичайно, приємно привести дитину в секцію, де є гарні роздягальні, зал, душові кімнати, гаряча вода. А оці незручності відштовхують. Коли будуть класні умови, тоді і дітей буде ще більше, і тренерів, і перспектив більше з’явиться», – підсумовує Ростислав Грінчук. 

Фото Володимира Гуцула

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media

Залишити відповідь