Володимир Якович КІРШЕНБЛАТ
Фото pogliad.ua
A
A
A
Коли не їхатимемо лікуватися за кордон, тоді говоритимемо про довершеність медицини в Україні
Третього жовтня під час урочистого відкриття святкування 612-ї річниці з дня першої писемної згадки про столицю Буковини вручили відзнаки почесний громадянин міста Чернівців трьом чернівчанам, які талантом, працею, самовідданістю та активною життєвою позицією впливають на хід історії та майбутнє нашого міста. Серед них за особливі заслуги перед територіальною громадою обласного центру почесне звання отримав головний терапевт міста, медичний директор комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №3» Володимир Якович КІРШЕНБЛАТ.
Відразу після закінчення урочистої імпрези кореспондент газети «Погляд» узяв ексклюзивне інтерв’ю у розчуленого номінанта, незаперечного авторитета в медичній спільноті краю.
Володимир Кіршенблат двічі намагався піти шляхом дідуся і батька, але науковій діяльності завадила графа про національність у паспорті
Лікар – син і внук лікарів
Професія журналіста сприяла знайомству зі значною кількістю медичних працівників – від молодших медпрацівників до головних лікарів, викладачів-професорів, ректорів Чернівецького медичного вишу та функціонерів від медицини. Зрештою, так сталося, що не один раз довелося бути, на жаль, і їхнім пацієнтом. Спілкування з ними утвердили переконання, що справжніми медиками просто так не стають, ними народжуються. Тими, котрі рятують, консультують, допомагають, переймаються, вчаться самі і надихають інших. Для таких платня не головне і медицина не просто робота, а людина – не просто пацієнт з хворобою, а цілий всесвіт, який хочеться дослідити, пізнати, знайти процеси, котрі функціонують неправильно, виявити їх причини, і відновити, направити, гармонізувати. Таких медиків не так уже й багато. Але вони є. Мені пощастило познайомитись з такими людьми. В цьому переліку й Володимир Кіршенблат.
– Кожен із нас у дитинстві мріє про якісь незвичні професії. У вас така мрія була, чи ви змалку готувалися стати лікарем, пане Володимире?
– Здогадатися не важко. Я лікар уже в третьому поколінні. Щоправда, вже є й четверте – наша донька Інна закінчила медичний інститут і стала лікарем. Але це так, між іншим. Мій дідусь Давид закінчив Берлінський медичний університет, захистився у столиці Німеччини, став доктором медичних наук. Працював терапевтом. Як бачите, я пішов його стопами, хоча мріяв про іншу спеціалізацію. Проте не вийшло і я не шкодую за тим.
– Знаю, що й ваш батько був світилом у медицині. Його винаходи, за свідченням фахівців, вартували Нобелівської премії. Його приклад теж був визначальним?
– Батько закінчив Перший ленінградський інститут. Захистив кандидатську, відтак докторську дисертацію. Працював у галузях біології та медицині. Саме йому належить відкриття «теорії запахів» 1957 року, за яке міг отримати Нобелівську премію. Але в тодішньому СРСР потреби у відкритті, яке могло принести шалені прибутки в промисловості, не було. Єдине, за чим стежили, – щоб науковець не виїхав за кордон, куди його кликали для виступів. Тож лаври першовідкривачів «теорії запахів» отримали німці. Але він по-справжньому був відданий науці. А до того воював на фронті. Коли батько повернувся з війни, з’ясувалося, що на його місці на кафедрі працює Артемій Іванов, його друг. І щоб того не звільняли заради нього, батько пішов в Інститут акушерства і гінекології, відкрив перший у Радянському Союзі кабінет ендокринології. За сумлінну працю, численні винаходи отримав орден «Знак пошани». І все було б добре, якби не сумнозвісна «справа ленінградських лікарів» (сфабрикована радянськими спецслужбами справа, через яку репресували десятки відомих вчених-медиків та лікарів, – авт.)… Була ще одна «пляма» на біографії батька. Його брат Михайло, який був головним лікарем залізничної лікарні у Тбілісі (Грузія), відмовився підписати висновок про смерть від інфаркту першого секретаря ЦК Компартії Вірменії. Насправді ж того розстріляли за наказом Берії… Лікаря відправили в табір, в якому він загинув 1943 року. Його іменем назвали кафедру фізіології, яку він свого часу очолював 26 років.
– Чи не хотіли й ви зайнятися науковою працею, пане Володимире?
– Звісно, мріяв про це. І навіть чимало зробив для того. Якщо відверто, хотів займатися медичною фізикою. Мав намір поступати в Другий Московський медичний інститут. Та коли дізнався, що в навчальний заклад прийматимуть тільки 25 абітурієнтів винятково з московською пропискою, то сам собі сказав, що краще залишуся у Чернівцях. Тут з відзнакою закінчив тутешній медичний інститут. Навчався медичної справи у неперевершеного професора Сергія Савенка та інших викладачів, які дали ази практичної медицини. Взагалі на Буковині була, без перебільшення, одна із найсильніших кузень медичних кадрів у тодішньому Радянському Союзі.
Добрий терапевт не допустить операції
– Знаю, що на завершальних курсах студенти обирають собі спеціалізацію. Ви обрали терапію, хоча могли піти стопами батька Якова Давидовича.
– Під час студентських років мені дуже хотілося стати хірургом. Багато часу проводив в операційних, читав спеціальну літературу. Проте дуже дошкуляв поганий зір. Добрий приятель мого батька професор Семен Кац принагідно, дуже делікатно сказав, що я не зможу повноцінно працювати в хірургії, оскільки у цій професії дуже важливо мати відмінний зір. Адже рухи скальпеля часом дорівнюють мікронам. При цьому зазначив, що хороший терапевт не гірше за хірурга. Він пацієнта може вилікувати й не довести справу до хірургічного втручання. Я послухав його, став терапевтом і відтоді не пошкодував жодного разу про свій вибір.
– Гадаю, батько подбав, щоб син одержав достойне місце в одній із обласних лікарень?
– Навіть розмови такої не було про це в родині. Мені хотілося самому влаштувати своє життя і кар’єрний ріст. Я справді жодного разу не скористався батьковими зв’язками. Тато був такою людиною, що коли я, до прикладу, якось прийшов і казав, що хочу радіоприймач «ВЕФ» та магнітофон, він відповідав: «Зароби – купиш». Гроші я заробив зі студентським загоном у Криму. Цим підтверджую, що не був професорським синком, білоручкою. За студентські роки канікул не мав – працював. Вдячний татові, що пройшов таку школу життя. Отож за направленням вирушив до Сторожинця. І це при тому, що ще студентом трудився над кандидатською дисертацією на тему фізіології та ендокринології. Чомусь мене не залишили в інституті для можливої наукової праці. Можливо, причиною стала відома графа про національність у паспорті. Якщо щиро, про це мені ніхто відкрито не заявив, але я припускаю таке. Дивно те, я кілька років був заступником секретаря комітету комсомолу, у мене не було жодної поточної четвірки, а інститут закінчив на «відмінно», з червоним дипломом та рекомендацією до наукової роботи. Проте, на жаль, того разу не вийшло. Не дали зайнятися науковою роботою і з другої спроби. Її зробив після дворічної служби військовим медиком. Після демобілізації поступив у клінічну ординатуру, готував кандидатську дисертацію, навчав студентів. Але мене знову не залишили на кафедрі в навчальному закладі.
– Уявляю ваше розчарування. Яке місце запропонували вам? Знову на периферію?
– Цього разу ні – направили клініцистом у міську лікарню №3. А вже 7 липня 1982 року призначили заступником головного лікаря з медичної частини. І з того часу обіймаю цю посаду, котру віднедавна перейменували на «медичний директор закладу». Попри посаду, я щоденно приймаю пацієнтів, веду палату. Лікар завжди повинен бути лікарем, а вже потім організатором. За цей час мені вдалося виховати чимало лікарів, за яких мені не соромно.
– З історії відомо, що колись були повітові лікарі. Нинішніх сімейних лікарів можна зарахувати до цієї категорії?
– До відома, мій дідусь-доктор медичних наук саме таким і був. На дверях його помешкання висіла табличка «Доктор Давид Кіршенблат. Внутрішні, дитячі й жіночі хвороби». Нинішні сімейні лікарі – це спроба відновити колишню практику. До речі, такі є у всьому світі. Лишень для того, щоб стати справжнім сімейним лікарем, необхідно постійно готуватися, навчатися, удосконалюватися. Це має бути медик із широким спектром знань.
Медичну реформу мають здійснювати фахівці
– Кілька років тому в Україні розпочали медичну реформу. Вона кардинально змінила первинну допомогу, зараз триває реформа «вторинки» й «третинки». Яка ваша думка щодо цих процесів?
– Реформувати необхідно. Однак реформа має відбуватися еволюційним способом, щоб не допустити помилкового закриття медичних закладів. Для забезпечення інтересів пацієнтів долю реформи повинні вирішувати лікарі, а не далекі від медичної галузі державні службовці. Також лікарі-професіонали мають вирішувати, а не політики і чиновники, яким методом треба впроваджувати систему державного медичного страхування. Еволюційно, через рік, ми закриємо той ліжковий фонд, який не потрібен, тому що туди не підуть люди. Ні депутати, ні чиновники цього не повинні вирішувати. І в госпітальній раді мають бути винятково досвідчені лікарі.
– Епідемія коронавірусу довела, що лікарні не можна закривати, бо ж у будь-який момент може «розгулятися» вірус. Погоджуєтеся?
– Принаймні, не заперечую. В умовах поширення захворювання COVID-19 важливо забезпечити максимальну готовність медичних установ до роботи з пацієнтами. За умовами реформи, всі заклади охорони здоров’я для продовження своєї діяльності повинні підписати угоду з Національною службою охорони. Але ж бувають і непередбачувані моменти, як це, скажімо, сталося із пандемією COVID-19. Між іншим, у нашій лікарні ми відвели ціле відділення під лікування пацієнтів з цією недугою. Реформа дещо поліпшила умови роботи, з’явилося нове обладнання. Однак, як завжди, хотілося б більшого – європейського рівня. Щоб наші люди не їхали лікуватися за кордон, а спокійно лягали в наші лікарні й були впевнені, що тут їм нададуть кваліфіковану допомогу.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області