Віктор Гросарчук демонструє старовинні гроші, які колись ходили на наших територіях
Фото Ольги Шупені
A
A
A
Віктор Гросарчук уже четвертий рік на пенсії, але досі веде активний спосіб життя і не дозволяє собі сидіти без роботи
Поспілкувавшись із працюючим пенсіонером Віктором Гросарчуком, який свого часу був інженером-будівельником, розумієш, що з віком люди лише мудрішають і було б добре, аби такі ж думки приходили у світлі голови очільників нашої держави.
– Якби Ви були мільйонером, то як зараз проводили свій час, на заслуженому відпочинку?
– Ой… Ну, можливо, допоміг би бідним і знедоленим. Адже не в грошах щастя. Маєш ти, то поділися з іншими. Може, з’їздив би на старість за кордон. Поїхав би до Німеччини, я там служив в артилерії, подивився би ті місця, де був у молодості (це пів року в Миколаєві був в «учебці», а потім 1,5 року в Німеччині служив, там мені дуже сподобалося, хотів залишитися у ролі прапорщика, але мені запізно надіслали документи…). У Болгарію би поїхав влітку на море, я там ще не був, але доньки кажуть, що там дуже гарно, не порівняти з Туреччиною.
«Коли старша донька від’їжджала, я не міг стримати сліз…»
– Є речі, які хотіли б втілити у життя, якби були такі можливості, зокрема сили, час і гроші?
– Відновив би в країні інфраструктуру, бо необхідно повідкривати великі заводи, фабрики, це дасть державі великий ВВП, а людям – роботу. Щоб наші люди, зокрема буковинці, не сиділи склавши рук і не їздили на вимушені заробітки за кордон. Треба вкладати капітал у свою країну. А не їхати світами. Ось у мене одна донька недалеко біля мене живе, а інша – в Італії. Вона поїхала сама, там вийшла заміж, народила сина. Маю від обох доньок двоє онуків. Звичайно, коли старша від’їжджала, я не міг стримати сліз. Було досить важко морально. Це був стрес для всіх.
– Якою є головна філософія Вашого життя?
– Це все давно прописано в Біблії – не вбий, не вкради… Треба лиш виконувати. Бо якщо не дотримуватися загальноприйнятих правил, то це також повертається бумерангом, як і вчинене добро.
– Чи страшно виходити на пенсію, адже ціни безбожно ростуть, а пенсія зазвичай копійчана?
– На пенсію виходити не страшно, бо досягнувши пенсійного віку, цей факт неминучий для кожного. А що розмір пенсії буває різним, то це закономірно. Кожен, хто працював, за своє життя отримував різну зарплату, відпрацював різну кількість років, тому й певний результат. А враховуючи ціни на продукти, напевно, кожен пенсіонер купує лише ті харчі, які може собі дозволити.
Загалом, у теперішній час пересічні пенсіонери живуть по-різному. Одні купують продукти в магазинах, інші мають присадибні чи дачні ділянки, тому і менше витрачають на овочі, фрукти, ягоди. Декому, я певен, допомагають діти чи родичі.
«Кожен щасливо прожитий день не дасть людині почуватися пригніченою»
– Як сьогодні пенсіонерам «не потонути» у безвиході та негативі? Звідки брати радість до життя, щоб у зародку прогнати депресивний настрій?
– Незважаючи на нинішню ситуацію в країні (війна на Сході, високі ціни у магазинах, зростання тарифів за комунальні послуги тощо), не потрібно опускати рук, впадати в депресію, бо це може позначитися на нашому здоров’ї. Необхідно жити оптимістично: радіти життю, спілкуватися з дітьми, онуками, близькими людьми. І тому кожен щасливо прожитий день не дасть людині почуватися пригніченою, невдоволеною тим, що десь колись було не так зроблено.
– Яким є Ваш рецепт активного життя?
– Наразі не потрібно думати, що раз я на пенсії, то вже нікому не потрібен. Навпаки, необхідно, якщо є можливість, і далі активно працювати, вести здоровий спосіб життя, більше спілкуватися. І, звичайно, займатися спортом, але в міру своїх сил.
Також важливо нормально харчуватися, пити екологічну воду, а не зафарбовані газовані напої.
«Після закінчення десятирічки працював, працював, працював…»
– Який маєте трудовий стаж, що Вам дала робота у моральному та матеріальному сенсі?
– До виходу на пенсію у 60 років мав 42 роки трудового стажу, а це означає, що після закінчення десятирічки працював, працював, працював… В радянські часи проблем із роботою не було. Після закінчення Кам’янець-Подільського будівельного технікуму направили на роботу в м. Армянськ Красноперекопського району Кримської області. Звідти пішов до війська. Після служби знову повернувся у Кам’янець-Подільський, влаштувався на приладобудівний завод і паралельно вступив на вечірню форму навчання в інститут. Поєднував навчання з роботою.
Чесно кажучи, тоді на роботу йшов, не перебільшую, з охотою. Кожен день пізнавав щось нове, спілкувався з колегами, мав відрядження до Києва, Москви, Смоленська, Таганрогу, Єревана та інших міст Радянського Союзу. Завжди було цікаво подорожувати по тодішньому СРСР. Отримував велике враження і задоволення, побачивши, як кажуть, трохи світу.
«За один день по 20 кілометрів нашого міста обходив і здорово почувався, бо рух – це життя»
Віктор Гросарчук
Матеріальний тодішній стан задовольняв. Тим паче, що ще під час навчання у технікумі тричі був на будівництвах у студентських загонах, зокрема у Кустанайській області Казахстану. На оплату праці не жалілися, вистачало і для себе, і для подарунків батькам.
Після закінчення інституту, здобувши фах інженера-будівельника, пішов працювати за спеціальністю головним інженером у ЖРЕП. Згодом волею долі перебрався до Чернівців. Я одружився, жінка вже проживала тут. А познайомилися ми з дружиною в Хотині у моєї тітки. Це мамина рідна сестра навчала її кравецької справи і якраз я з мамою приїхав у гості до тітки. В Чернівцях опинився на заводі «Кварц», в адміністрації у відділі головного архітектора. Працював там інженером з нагляду за будівлями і спорудами на заводі. Потім пішов у бізнес, продавав одяг на ринку і лиш числився на «Кварці». Відтак ці 6 чи 8 років викинули зі стажу, хоча був законослухняним підприємцем і сплачував податки… Після власної справи 12 років поспіль працював кур’єром, за один день по 20 кілометрів нашого міста обходив і здорово почувався, бо рух – це життя. Пам’ятаю, люди не давали мені паспортних років, на їхню думку я був молодшим щонайменше на 10-15 років. І навіть тепер, будучи на заслуженому відпочинку, я не полишаю ходити на роботу, зараз працюю на посаді чергового.
«Всі хочуть добре жити і нічого не робити…»
– Поділіться, будь ласка, корисними порадами із сьогочасною молоддю?
– Зважаючи на сьогоднішній день, наша молодь, я б сказав, не дуже охоча до роботи. Як кажуть, всі хочуть добре жити і нічого не робити. Чимало молоді живуть за рахунок тих грошей, що надсилають їм батьки з-за кордону. Не так живуть за ті гроші, як прогулюють у ресторанах, барах, пабах. Правда, є молодь, яка теж працює за кордоном, бо комусь треба квартиру придбати, комусь треба утримувати сім’ю, підтримати малозабезпечених батьків. Я знаю такий молодих людей, які не працюють і кажуть, що все одно їм нарахують мінімальну пенсію, але невідомо що буде через 25-35 років. Раз вони обрали такий спосіб життя, це їхній вибір і Бог їм суддя.
– Які настанови дали б собі в юності, спираючись на теперішній досвід?
– Якщо можна було б відкрутити колесо життєвих подій, то ще раз би хотів почати своє життя з юнацьких років, спираючись на слова Павла Корчагіна, що «жизнь надо прожить так, чтобы не было мучителько больно за бесцельно прожите годы».
Грав за збірну України з шахів
– Яке маєте хобі і що воно Вам дає?
– Хобі у мене різноманітні. Ще з дитинства почав грати у шахи. Вже у зрілому віці грав у різних турнірах, ще за часів радянщини досяг першого розряду й одного кандидатського бала у майстри спорту. Грав за збірну України по переписці з суперниками зі США та Голландії. Одночасно займався нумізматикою. Маю колекцію монет радянських часів з 1961 по 1991 рік по тодішніх номіналах за кожен рік, тобто за 30 років. На дозвіллі люблю розгадувати кросворди, судоку. А найбільше полюбляю ігрові види спорту, особливо футбол та волейбол. Виписую і читаю спортивну періодику. Все це, як кажуть, для більшого пізнання світу, для самовдосконалення, для душі.
Також свого часу займався фотографією, фіксував усі визначні події сім’ї та друзів. А розпочалося це захоплення з того часу, як моєму татові, водієві вантажівки, вручили фотоапарат «Зеніт-С» за хорошу роботу.
А ще замолоду займався спортом – бігав, виступав за школу по легкій атлетиці. Бігати дуже любив. Навіть після армії п’ять років поспіль бігав, а потім то все полишив через брак часу.
«Щоб пенсіонери жили нормально, не рахували нещасні копійки»
– Про що мрієте?
– І насамкінець, у цей нелегкий час мрію, щоб мої діти, онуки жили в злагоді, щасливо. Найголовніше, щоб вони були здорові, мали (наразі мають) роботу. Ну а для країни – це якнайскоріше припинення війни на Донбасі, повернення окупованого Криму, зростання економіки, процвітання, миру та любові. Ну і, звичайно, гідного розміру пенсій, щоб пенсіонери жили нормально, не рахували нещасні копійки.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області