Фотоілюстрація
З вільних джерел
A
A
A
Син виставив батьків із хати, а донька – прихистила
Двоє скромно вдягнених літніх людей повільно брели міським тротуаром, зрідка перекидаючись один з одним короткими фразами. Зустрічні перехожі обминали їх, поспішаючи у своїх справах. Під ногами шурхотіло опале листя, нагадуючи подружжю про ті щасливі дні, коли вони удвох прибирали свій родинний садочок, поралися на городі. Їм було затишно удвох, а двійко дітей тільки прикрашали їхнє розмірене щасливе життя. Коли Степан не був зайнятий оранкою чи посівом озимини у полі, то разом із Галиною водив їх першого вересня до школи, їздили в район для розваг.
Здавалося, ідилії не буде кінця. Але доля розпорядилася по-іншому…
«Ти нам чужа, їдь звідси…»
Перед самим призовом до армії з їхнім сином Вадимом сталося нещастя. Разом зі своїми двома дружками одного осіннього вечора він поїхав у сусіднє село на дискотеку. Для розкутості й хоробрості, за звичаєм, хильнули по чарці-другій самогону. Спиртне зіграло в цій справі найгіршу роль.
Танці були в розпалі. Хлопці почували себе розкуто, веселилися. Та тамтешні хлопці змовилися надавати стусанів Вадимові за те, що занадто часто танцював із однією дівчиною, за якою впадав її сусід. Викликали поговорити, але зав’язалася бійка. Навіть при тому, що за Вадима заступилися друзі-брати, сили були явно не рівними. Раптом один із нападників зойкнув і схопився руками за живіт. З-поміж його пальців текла кров.
Бійка припиналася, натовп ураз розбігся. В метушні втекли з місця бійки й Вадим із товаришами.
Та наступного дня трійцю викликав до себе дільничний міліції. З’ясовував, хто розпочав бійку, хто мав із собою медичний скальпель. Хлопці в один голос відмовлятися. Мовляв, винні хлопці із сусіднього села, які затіяли бійку. Та уповноважений був наполегливим. Раз за разом по черзі викликав хлопців, умовляв, погрожував, обіцяв, що їм нічого не буде, якщо зізнаються. І двоє братів, порадившись, вказали на Вадима. Мовляв, це він зробив. Його ґрунтовні заперечення не взяли до уваги.
Судді не надто суворо покарали юнака. Зважаючи на перше правопорушення і неглибоке поранення, Вадиму дали три роки «хімії». Відбував покарання в одній із виправних колоній Кіровоградщини, де мав вільний вихід у місто. Там Вадим познайомився із Оксанкою, закохався в неї. А за рік у них з’явився первісток Максимко, подібний на батька, як дві краплі води. Але Вадим не наважувався написати про це батькам. Хотів зробити приємний сюрприз.
Між тим, Оксана періодично нагадувала, що їм не завадило б офіційно зареєструвати шлюб, адже мають спільну дитину, яку по батькові записали «Вадимович». Він м’яко опирався, віджартовувався, а врешті-решт, пообіцяв, що узаконять свої стосунки у його селі, куди невдовзі поїдуть після умовно-дострокового звільнення.
Степан і Галина чекали на сина, але не сподівалися, що Вадима так швидко звільнять під покарання. Їхній радості не було меж, коли побачили змужнілого, зі щіточкою темних вусів під носом, сина. Мати від щастя плакала, а батько вже вкотре обнімав сина. Здавалося, вони не помічали, що за спиною Вадима стоїть ще зовсім юна дівчина із дитиною на руках, яка тоненьким писком подавала знати, що голодна.
Коли всі заспокоїлися, Вадим легким порухом руки підштовхнув до батьків Оксану.
– Це моя дружина, – промовив несміливо. – А це наш син Максим.
Від його слів батьки отетеріли. Батько зціпив і без того вузькі вуста, а Галина твердо промовила: «Ти нам чужа, їдь звідси»…
Оксана мовчки дивилася то на тих, то на Вадима. Сльози градом текли з її очей. Вадим намагався вмовити батьків, але марно. Вони, наче безсердечні камені, промовляли: «Геть з нашого двору. Ти нам чужа…».
Оксана, гірко плачучи, рушила з двору. Їй у спину, наче каміння, летіли слова: «Геть, геть, геть…». Її серце розривалося від жалю і образи. Той, хто клявся їй у коханні й вірності, належним чином навіть не заступився за неї. Не пішов разом з нею… Не переконав батьків, щоб вона бодай перепеленала їхнього першого внука.
«Ви мене народили, та ви мене не вб’єте»
Життя потроху налагоджувалося. Степан майже цілодобово на своєму тракторі проводив у полі. Роботи вистачало – оранка, посіви, підживлення, внесення засобів захисту рослин, жнива… Галина теж ходила на роботу, крім того, на ній лежало домашнє господарство. Вона сподівалася, що частину її обов’язків перебере на себе Вадим. Та де там. Не могла допомогти жінці й молодша донька Анфіса, яка поступила на навчання у педучилище.
Вадим став відлюдькуватим, днями міг не заговорити до батьків. Дедалі частіше рідні помічали, що він приходить із села напідпитку. Згодом це стало звичною справою. А п’янки і безтурботність – нормою його життя. Молодий чоловік намагався свої провину і тугу втопити в алкоголі. Не стригся, не голився. Йому було байдуже, в якій одежині ходить.
Батьки пробували його напоумити. Степан навіть погрожував, що візьме ремінь і виб’є з нього дурноту. На його слова Вадим тільки п’яно кривив обличчя: «Ви мене народили, батьку, але ви мене не вб’єте».
Степан з Галиною добре знали про причину Вадимової поведінки, проте не хотіли самі собі зізнатися, що вони самі в тому винні. А як зарадити лихові – не знали. Гордість не дозволяла попросити у нього вибачення, запропонувати йому поїхати до своєї Оксани з Максимком.
Через кілька років донька Анфіса приїхала додому на храмове свято зі своєю подружкою Ірою. Вони весело щебетали, переповідаючи одна одній дівочі таємниці. Вадим потайки взяв приладдя для гоління, побрився, добре вимив довге волосся, перевдягнувся в чисту одежину. Підійшовши до дівчат, заговорив з ними, почав жартувати…
Не ті батьки, котрі народили, а ті, хто до розуму довів
Після від’їзду подружок Вадим помітно змінився. Близькі помічали, що він захопився Іриною. Коли обмовився, що хотів би провідати Анфісу в Чернівцях, Степан охоче дав йому на поїздку грошей.
Після чергової поїздки Вадим заявив батькам: «Ми з Іриною вирішили побратися. В місті знімемо квартиру й будемо жити разом». Степан з Галиною не заперечували. Аби тільки взявся за розум, не пив того клятого трунку.
Справили дітям скромну вечірку і повернулися в село із надією, що залагодили свою провину.
Вадим і справді змінився. Влаштувався токарем на завод, піклувався про Іру. Пообіцяв заробити грошей на окрему квартиру. Якось Ірина зізналася чоловікові, що завагітніла. Він тішився разом з нею. Після чергової перевірки на УЗД повідомила гордо, що у нього буде син. І попросила: «Я хотіла б його назвати Максимом. Ти ж не будеш проти?».
Вадим спохмурнів, раптом згадавши свого первістка. А Ірина ніяк не могла зрозуміти зміну його настрою, бо не відала про його перше кохання і сина, котрий ріс на Кіровоградщині без батькової турботи і ласки.
Наступного дня він повернувся з роботи напідпитку, третього дня – зовсім п’яним. Невдовзі почав безпідставно ображати її, звинувачувати у зраді. Вона виправдовувалася, чим ще більше розізлила його. Вадим замахнувся і зі всієї сили вдарив її по обличчю. Кров обілляла її…
Іра зібрала речі й пішла від нього. Вадим же звільнився з роботи, трохи потинявся містом і повернувся в село до батьків. Продовжив пиячити, ображати батьків, грубив їм, почав штовхати рідних, а згодом і бити… Створив такі умови, що вони вимушені були піти із власного будинку.
«Батьки переїжджають до нас»
Увечері Анфіса погодувала свого чоловіка й завела здалеку мову:
– Ігоре, у мене до тебе справа. І вона дуже важлива. Постарайся спочатку вислухати, а потім кричати.
Ігор насторожився.
– Що за справа?
– Довго розповідати. Одне слово, батьки переїжджають жити до нас.
– Що? Це ж чому? Невже не порозуміються з Вадимом?
Ігор вийшов з кімнати на балкон покурити, залишивши Анфісу наодинці зі своїми думками. У почуте не вірилося. Так, у них трикімнатна квартира. Але ж і двоє дітей. Йому було шкода Анфісиних батьків, тим паче, що свої вже повмирали. Одну за одною викурив кілька цигарок у роздумах. І прийняв рішення – хай приїжджають. Скільки можна терпіти наругу від сина-тирана.
Вони наступного ж дня приїхали вдвох у село, зібрали нехитрі пожитки двох літніх людей, склали у багажник автомобіля і рушили додому. П’яний Вадим так і не помітив їхнього від’їзду. А Степан все оглядався на дороге серцю обійстя, яке зводив власними руками, на город, який його Галя рясно зрошувала потом, і великі краплі сліз стікали його поморщеними щоками.
Анфіса з Ігорем віділили батькам окрему кімнату. Внучки майже не відходили від них, бо Степан знав чимало казок та кумедних житейських історій. А Галина позбавила геть свою доньку кухонних турбот.
Роки минали. Степан з Галиною жодного разу не навідалися за весь час на свою дідівщину. При людях навіть не згадували про своє минуле і Вадима. Хоча наодинці гірко плакали, нарікаючи на нещасливу долю. Десь глибоко в душі сподівалися, що Вадим отямиться і поверне їх додому. Вони б до вечора були в селі.
А він не звав. Лише час від часу дзвонив на Анфісин мобільний телефон і через неї вимагав у батьків, аби ті переписали на нього земельні паї та господарство.
**
…Сутеніло. Галина відчула, що змерзла і попросила Степана повертатися у квартиру.
– Ходімо Стьопо, нас уже чекають вдома.
– Облиш, Галю, хто нас чекає? У дітей своє життя, а у нас його вже практично не залишилося. Іще побродимо. Сумно. Хто б міг подумати, що будемо доживати у чужому домі…
– А мені чимраз частіше приходить на думку, що ми самі винуваті у нашому горі. Це, Стьопо, важка кара. Згадай, як ми несправедливо вигнали з нашого двору Оксану з Максимком. Ми так ніколи його і не бачили. Це відплата…
– Що тепер про це говорити, – тихо промовив Степан. Він і сам не один раз думав про це
Вони повернулися і дрібними кроками направилися до дониної квартири. А з високих дерев їм на голови і згорблені спини падало пожовкле листя.
Адріан САК.
P.S. Із етичних міркувань імена персонажів змінені.
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”