Леся Івасюк – германіст, доктор філософських наук, журналіст, публіцист
Фото Ольги Шупені
A
A
A
Презентація видання і украй важлива розмова із авторкою відбулася у Літературному целанівському центрі
Минулої п’ятниці чернівчани мали змогу особисто поспілкуватися із авторкою роману «Зашморги» Лесею Івасюк, яка родом з Калуша Івано-Франківської області, зараз мешкає у Відні та Івано-Франківську. По-сучасному стильна та інтелектуально обдарована українка вела цікаву бесіду: вона легко і просто подавала складне і наболіле, а нудну історичну хронологію оформила у змістовні оповідки. Також вона охоче поспілкувалася із читачами «Погляду».
– Ваша біографія свідчить про багатогранність особистості, чому знайшли себе саме в історичному аспекті?
– Я завжди мислю і все, що пишу – незалежно від того, чи це академічна робота, чи художня, пишу в історичному контексті. Я виростала, з одного боку, на художній літературі, з іншого – на документальній. Так у мене в сім’ї заведено. У мене батько – історик. Я завжди намагалася якось так утриматися у цих двох царинах. І тому зараз особливо задоволена, тому що це мій перший роман і, здається, в ньому змогла поєднати важкі питання історичні, політичні, геополітичні зі швидкою і захопливою художньою історією.
– А у чому полягає роман?
– Роман є, він крутиться навколо двох часів – Другої світової війни і сучасний період, є Австрія і Україна. Роман полягає в пошуках жінки, «Cherchez la femme». Але ці пошуки завершуються знайденням людини. І зустрічаються двоє наполовину братів – українець й австрієць. І в цьому вся сіль. Тобто я зіштовхую два світи, які з одного боку, дуже далекі, але з іншого, також дуже близькі.
– Можна сказати, що в кінці роману читач стане щасливим і піднесеним?
– О, ні-ні-ні… Я не думаю, не знаю. Це залежить від того, хто читає. Хтось там знаходить катарсис, а хтось знаходить відкриті питання, або якісь зашморги для себе, психологічні. Тобто він з одного боку, важкий, тому що є питання голодомору, русифікації тощо. З іншого боку, легкий, тому що сама історія швидка і захоплива. Мені казали так.
– Ви як людина, яка мешкає в Івано-Франківську та за кордоном, як бачите вирішення питання українсько-російського конфлікту: варто погрузнути у війні чи можливо, дипломатично діяти, або ще якимсь чином?..
– Поки у нас сусід Росія дипломатичні варіанти не проходять. І це повинна бачити насамперед і Європа, не тільки Україна. І Європа повинна розуміти, що Україна захищає інтереси Європи. Тому що позиція України – географічно вона є стратегічною, вона завжди була стратегічною. І тому, на жаль, мирного дипломатичного вирішення конфлікту не буде. Помиратимуть хлопці, дівчата і поки Росія буде, вона буде великоросійською, вона буде шовіністичною і вона завжди посягатиме на Україну. Що нам робити? Нам треба нову владу, не Зеленського. Я дуже здивована, що Україна обрала Зеленського. Тому що це є антиукраїнська влада. І зараз ось ця політика за формулою Штайнмаєра – це антиукраїнська політика. Ну і що вам сказати? Потрібно боротися, проливати кров і потрібно переконувати Європу, що Україна – її частина.
– Коли у нас змінилися президенти, як це вплинуло на закордон, як тепер іноземці сприймають українців?
– Ну, в австрійських газетах писали, що Україна обрала коміка президентом. Це все. Тобто вони нічого не знають про Зеленського, а ще менше знають про Україну. І відповідно, я б не сказала, що ставлення до України помінялося. Європа її не знала і не знає. На жаль. А культурна дипломатія – вона надто мало всього робить. Тобто вона надто слабка.
– Про що мрієте і що нового найближчим часом покажете світові?
– Буде новий роман «Пентхауз» українською мовою і буде новий роман через кілька років німецькою мовою. Щодо мрій, то мрію почути якомога більше українських голосів, інтелектуалів, істориків за кордоном. Мрію, щоб був створений, я б його назвала «Потужний інтелектуальний фронт», бо наразі чую тільки голос Забужко за кордоном. Усе решту – це є безголосся. І, відповідно, ті українці, які там є, які намагаються щось зробити, вони надто слабкі. Потрібен фронт, потрібно відчувати когось за своєю спиною, а їх нема. І тому так. І це – мрія.
Ольга ШУПЕНЯ
Довідка
Леся Івасюк – германіст, доктор філософських наук, захистила дисертацію у Віденському університеті, літературний перекладач, журналіст, публіцист.
Навчалася в університеті ім. Василя Стефаника в Івано-Франківську. Продовжила навчання і здобула ступінь магістра у Віденському університеті (германістика, славістика та японістика), там же захистила міждисциплінарну дисертацію за фахом «германістика та історія». Працювала науковим співробітником колегії докторату Віденського університету «Австрійська Галичина та її багатокультурна спадщина». Проводила дослідження в Америці, Японії та низці європейських країн.
Була акредитована при канцлері Австрії іноземним кореспондентом для газети «Svoboda» (Нью-Джерсі) та працювала на інформаційну агенцію «Укрінформ» (Київ). Її публіцистику можна знайти також у газеті «День», в «Українській правді», журналі «Тиждень» тощо.
Академічні дослідження присвячує революціям та повстанням, Габсбурзькій імперії, польсько-українським стосункам, австрійській літературі ХІХ сторіччя, сучасній українській літературі та галицькій музиці. Написала фундаментальну німецькомовну наукову працю про скандальне польське повстання в Галичині 1846 року, яка вийшла 2017 року у Візбадені.
Віднайшла виданий 1916 року роман австрійської аристократки Едіт фон Зальбурґ «Син України», переклала його українською і перевидала з передмовою і бібліографією у видавництві «Темпора».
Переклала англійською мовою деякі вірші Ліни Костенко, Івана Світличного та Василя Стуса, які були видані у збірнику університету Північної Кароліни (США). Переклала і видала з передмовою та документами спогади Петра Коваля – жертви Акції «Вісла». «Діти берегів часу» – єдині наразі спогади, що стосуються депортації українців до Вармії та Мазурії і про співжиття німців, поляків та українців на тих землях. Книжка вийшла друком у видавництві «Світ» 2016 року й отримала першу нагороду Фундації Вільного Українського Університету (Нью-Йорк, 2017).
Леся Івасюк працює також у царині фотографії та високої моди, є співвидавцем та редактором книги аналогової чорно-білої фотографії.
Уривок із роману «Зашморги»
«Місто, де бояться переможців, мовчки стерпить найгірше…»
«Куранов цікавився іноземними мовами, хоча володів лише рідною російською і непогано українською, яку мусив колись вивчити для ефективності роботи в Україні. Щодо німецької, то він визнавав її мовою філософії, від якої був далекий з огляду на рівень освіти, але вивчав її наполегливо та з неабияким успіхом – як мову ворога, у чиїй країні перебуває. Опріч цього, це мова Маркса та Енґельса – семантична система знаків азів комунізму.
Що мова – це спадковий код із усесторонньою інформацією про носія і про всі його покоління, у цьому Куранов був упевнений, попри підхід до життя з позиції марксистського матеріалізму. Гуманністю Куранов не вирізнявся, але вважав, що з міркувань економії енергії не потрібно тотально вбивати маси, якщо можеш знищити їхню мову і плюс-мінус десять відсотків інтелектуалів, чия шкала цінностей навіть не припускала запроданства. І це треба зробити руками тих самих мас.
З українцями цю стратегію було розпочато давно, і результати експерименту виявилися задовільними. Мова мала дня нього щось по-садистськи сакраментальне, і кожна жертва, покладена на вівтар комунізму, якусь частку святої демонічності».
Уривок із тексту надано «Видавництвом 21»
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”