У неділю рік, як офіційно створена Магальська ОТГ. Яким був цей рік? Що приніс доброго? Які «мінуси»? Про це – бесіда нашого кореспондента з головою ОТГ Оленою Нандриш.– Щодо власне об’єднання. Це ж був вимушений крок? Ви пішли на нього, щоб не стати частиною Чернівців? Бо це було принизливо в якійсь мірі для вас?– Для магалян – так. Вірніше, не те, щоб принизливо, ми просто не хочемо бути в Чернівцях. Ми не хочемо бути частиною міста. Хочемо жити на своїй землі. Міські люди нас не можуть зрозуміти. У кожного – своя хата, у кожного свій город. Молоді цієї ж думки. Так, вони там навчаються, але ввечері всеодно повертаються додому. Одиниці живуть у гуртожитках. Нам це не цікаво.– Об’єднання давалось складно. Було декілька варіантів…– Так, ми навіть планували об‘єднатись з Острицею з-за Прута, в останню мить там відмовили нам. Хоча всі документи були готові. Я рада за них, вони так само, як і ми, стали центром громади, ми далі дружимо, зустрічаємось. Храмуємо, як було до цього. Не знаю, як би зробила я, якби мені запропонували таке. Йому сказали: ми робимо тебе «центром», якщо відмовляєшся від Магали.– Спокуслива пропозиція.– Так. Чернівцям наші землі потрібні, тому у нас нині є деякі непорозуміння з міською радою Чернівців, у якої своє бачення щодо спільних меж з нами. Як можна планувати розвиток Чернівців на наших землях?– Для цього ви їм і потрібні були.– Лише для цього. Як людей вони нас бачити не хочуть.– Непорозуміння ще не закінчилися?– Ні. Вони нам не підписують межі. Зі свого боку в 2006 році ми їм межі підписали – ті, що Кабміном затверджено. А вони нам не підписують. Як можна хазяйнувати в чужій хаті?– Місто і так вам зробило «подарунок» з очисними спорудами.– Так. Земля під ними у них в оренді. А вони за неї ще й не сплачують. А дихають тим магаляни і жителі села Прут. Я їм сказала, що там живі люди. Може ви не знаєте, то йдіть подивіться. Там багатодітні сім’ї. А вони, аби закрити нам рота, забирають ту частину собі в межі міста. Ось така влада в місті пішла.– Як склалися стосунки двох громад – Рідківської та Магальської, котрі об‘єднались в одну? Пророкували різне.– Ми все життя практично живемо поруч в нормальних стосунках. Не було у нас ніколи проблем. Є дехто, хто хоче на цьому спекулювати. Але навіщо? На одному нашому засіданні я їм сказала: у вас є свої традиції, мова обряди. Тримайтесь цього і пропагуйте далі. А у нас – свої. Які проблеми можуть бути? Сесії проводяться українською мовою. Румуномовна людина на сесії має право говорити своєю мовою. Якщо потрібен перекладач – перекладемо. Але поки що таких потреб не було.– Стосовно фінансів. Вдається витримувати баланс?– Звичайно, є деякі проблеми. Але це – робочі моменти і вони вирішуються. Василь Корнецький, в.о. старости Рідківців, так само працює, як і працював. Кожного дня доповідає, що робить і де робить. Він і далі керує Рідківцями. Я майже кожного дня там. Ремонтуємо там садочки, триває ремонт трьох доріг, так само я на тих ділянках буваю.Взагалі, у нас в ОТГ акцент пішов на садки. Дасть Бог, завершемо садки і частину коштів перекинемо на дороги.– Як в Магалі, так і в Рідківцях?– Звичайно, по всій громаді.– А яким буде Магальський садок, який зараз будуєте?– Трохи менше Острицького і трохи більше Прутського. Наступного року подумаємо, як його назвати і, дасть Бог, буде і відкриття. Буде стовідсоткове охоплення дітей-дошкільнят вихованням.– Ви вже приступили до будівництва амбулаторії чи тільки наміри?– Зараз готується документація, потім – тендерні процедури. Треба багато часу, але амбулаторію побудуємо в Магалі, поруч зі старою будівлею, якій вже 150 років, то вже немає куди тягнути.– Ви вирішили сферу медицини автономінізувати?– Так. Більшість громад і освіту, і медицину відокремлюють. Ми теж плануємо піти цим шляхом. Наразі підготовлений штатний розпис.– Один з аргументів «за» об’єднання громад – інфраструктурна субвенція. Ви її одержали?– Так, але то лише три мільйони. Для одинадцяти тисяч населення це, самі розумієте… Статистика чомусь дає дев’ять тисяч населення, хоча насправді – одинадцять, і від цієї різниці ми втрачаємо в субвенції. Але якщо ми об’єдналися, то я мала надію на більш суттєву допомогу. А нам доводиться за музичну школу платити, людям за ліки платити, тобто аптекам. Кошти ніби і є, а коли починаєш ділити… Школи нам передали, техпрацівників ми утримуємо.– Коштів до кінця року вистачить?– У нас поки що все нормально.– Якщо проаналізувати рік, що минув, що вам найбільше завдало клопотів?– Не можу сказати, що є такий великий головний біль. Головне – мати поруч людей, які відповідають своїй посаді. Я не скаржусь. Колектив знаючий. Звичайно, на початку було дещо важко. Все нове – важке.– Ще одне питання, якому ви точно приділяєте багато уваги, це спорт.– Спорт і культура – це здоров’я дітей. Фізичне і духовне. А для чого жити, якщо не приділяти уваги дітям? Треба, щоб вони розвивались – і культурно, і фізично. Ми живемо, щоб людям було краще. Дітям будуємо садки, і школи, і амбулаторії, і стадіони, і будинок культури треба будувати і ремонти проводити. Це все для молоді. Живемо ж не лише для того, аби їсти і спати.– Ви – перша громада, яка взяла на себе всі витрати, пов’язані з культурою.– Музична школа, культура, бібліотеки – це таке багатство, яке треба утримувати. Не скорочували і не думаємо це робити. Дитина, яка змалку читає, коли виросте, буде думати. Останнім часом всі діти сидять в Інтернеті. Навіть деякі батьки привчились: коли треба їсти, включає телефон і дитина автоматично відкриває рота. Це ж не діло. В будинку культури створили декілька гуртків, де задіяні діти з перших класів. Це для того, аби вони бачили світ інакше, ніж в тому Інтернеті. Звичайно, стадіон треба довести ще до ладу. І в Рідківцях так само.– Для того, щоб утримувати всі ці галузі має бути економічний фундамент.– Поки що у нас є хороша база. В більшості це – акциз.– Ще один аспект вашої діяльності – міжнародна співпраця. Ви досить активні в цьому плані.– У мене не те, що принцип такий, а просто таке бачення: якщо сидіти дома, ніхто про тебе не буде знати. Ми показуємо людям, що ми є, що ми вміємо і говорити, і співати, і танцювати. Бо говорять, що в Україні тільки війна і занепад. І вся інформація – лише про те, як у нас погано жити. А ми веземо дітей, щоб вони побачили і ту саму Молдову, Румунію, Польщу. Маємо ще деякі запрошення. Робимо це для того, аби і наші діти світ побачили, і себе показали. Це культура, яка зробить нас відомими.Ви ж знаєте про книгу «20 років в Сибіру»? Вона перекладена п’ятьма мовами і дуже відома. Вони пов’язані – Магала і книга Аніци Нандриш. Ось так з допомого культури ми стаємо не те, щоб відомими, а багатшими. Це наші традиції. І не маємо цього цуратися.– Завтра у вас буде звітний концерт працівників культури. І ви чекаєте гостей з-за кордону, і не тільки.– Будуть з Патрауцій де Жос (Нижні Петрівці) Сторожинецького району (ансамбль «Мугурєл»), будуть з Кимпул Лунг «Пятра Шоймулуй» – це ансамбль, з яким ми дуже добре співпрацюємо. З Молдови – ансамбль будинку культури Тиркауць. Наші діти в цьому році відпочивали в Констанці, звідти теж будуть гості. Так само приїжджають до нас з Вилчі. Це – обмін досвідом, талантами, культурами і звичаями.– Олено Троянівно, за усіма цими турботами у вас залишається часу щоб жити для себе, для сім‘ї, для близьких?– А для мене це і є життя. Я завжди так жила. Після роботи іду на репетицію до будинку культури. Зараз ми організували маленьких хлопчиків 1, 2 і 3 класів і я займаюсь з ними вокалом. Після приходить старша група, а потім вже доросла. На репетиціях я бачу своїх онуків. З сином тиждень-два не бачимось – телефонує: «мамо, ти на роботі? Добре, їду, хочу тебе побачити». Для сім‘ї у мене часу не лишається. Якось прийшла втомлена, розповідаю синові, як мені все це набридло, от напишу заяву і сидітиму вдома. На що син каже: «мамо, якщо у тебе все це забрати, тебе вистачить максимум на два тижні, а потім, як дорвешся до роботи, то опинишся в психічній лікарні. То краще відпочинь день-два та йди на свою роботу».– Домашні вас такою знають, такою сприймають і розуміють.– Я до роботи завжди дуже відповідально ставилась. Якщо сказала «так», це означає, що воно так і буде. Якщо сказала, що я це зроблю, значить зроблю, тому мені люди і довіряють.– А про що ви мрієте як жінка, якщо це не є великим секретом?– Мрію в селі Остриця зробити великий парк, збудувати там велику гарну сцену, з фонтаном поруч.– Він буде більший, ніж цей, що навпроти сільради?– Так, то буде набагато більший. І мрію закінчити всі ці будівництва, приділити більшу увагу спортивному, культурному, духовному вихованню дітей. Всі кажуть – ми хочемо в Європу. Ні, Європу треба сюди до нас, показати людям, як ми живемо. У нас люди дуже працьовиті. Ви ж бачили наші садки, яка там краса. Коли в селі Прут будували той дитячий садок, мене питали, навіщо ви робите ці заокруглені вікна? Як для чого? Щоб гарно було. Ви ж привозите дітей з двох-трьох рочків. Вони мають потрапити в казку.Ми, сільські люди, прив’язані до своєї землі. Я хочу мати свій клаптик городу. Яблуко я хочу їсти зі свого городу. Я хочу викопати свою картоплю. Я горджуся тим, що можу на тій землі поратися. Я, коли маю час, хоч на годинку іду на город.– Це ваша віддушина?– Мені здається, що земля мені сил дає. Я люблю перчицю гостру, і я її собі там саджу. Розсаду сама вирощую. Я набираюся сил від тієї землі. Чому соромитися статусу сільської жінки? Ти після роботи маєш змогу і квіточку посадити, і картоплю, і моркву, і мати все своє. Не бачу в цьому сорому. Я маю час і той Інтернет дивитися, і телевізор, але маю маю можливість послухати, як пташка співає…– Ви рання пташка?– Так. Я жайворонок. О п’ятій чи пів на шосту я вже на ногах. І природа прокидається в той самий час. А в місті що? Один гуркіт машин. Чого соромитись? Ми ближче до землі. Я ніколи не проміняю сільське життя та міське. Не хочу я бути панянкою міською, буду я простою селянкою.– Ви сказали одну фразу – про любов. Це – головне в житті?– Любов – основа життя. Любов до дітей, любов до землі, до народу, до всього. Все треба любити. Коли багато любові – менше ненависті.– Любити – це дар?– Так. Цей дар дається кожному. Звичайно, нас закликають священики іти до церкви, я з цим згідна, хоча не завжди встигаєш. Але заповіді Божі не тільки в церкві є. Можна і в житті їх дотримуватись. Їх не багато. Треба любити людей такими, які вони є. Хоча, звичайно, говорити це одне, а життя – інше. Коли злоба входить в серце і голову… Я дякую Богові, що у мене немає заздрощів.У дітей можна, насамперед, навчитися тієї любові. Маленькі діти не можуть бути фальшивими. Вони цього навіть не вміють. Від них треба і нам навчитися. Як посварилися, так через хвилину вже цілуються, обнімаються, граються.– Тобто не їх вчити, а в них вчитися.– Так. Любові вчитися у них.Леонтіна СТЕПАНЧУК,фото Анни ВОЙТОВОЇ
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Новоселецьчини
