Ветеран з смт.Неполоківці Ілля Руснак ділиться спогадами про Другу світову війну

«Забирали нас на фронт, як тих овець: зібрали
біля сільради, сказали взяти продуктів на 3-5 днів, бо завтра будемо вирушати, а
ми ж були прості сільські люди, не розуміли, що відбувається. Ніхто нас не
питав, тоді про патріотизм не було мови і вибору у нас не було. Я й досі інколи
не розумію, як тільки зміг усе те пережити, бо було надзвичайно важко. То
найстрашніше випробування мого життя.

Коли наступного дня ми йшли на фронт, усе
село плакало, худоба рула і пси гавкали, діти не відпускали своїх татів, а
старенькі батьки плакали за синами. Мені було 18 років. Пішки дійшли до
Чернівців, там переночували і вранці знов колона рушила на Заліщики. Багато
мостів на той момент вже були розбиті, тому нас повели не через Мамаївці і
Кіцмань, а через Садигуру на Чорновку, а там понад Дністром нас гнали полем, як
худобу. З обох боків, ззаду і спереду йшли озброєні військові. В Заліщиках
переночували і рано нас перевели через Дністер, загнали у вантажні вагони і
повезли в Росію в Смоленську область, місто Казельськ.

Там нас понад 3 місяці катували. Тільки так
можна було назвати ті «учєнія». Ми просилися самі вже на фронт, бо більше не
мали сили терпіти ті знущання голодом і холодом. Якось ми марширували строєм і
проходили повз кухонний блок. Там саме начистили картоплі, половину було
гнилої, з харчами був дефіцит. А один із солдатів вибіг зі строю і кинувся до
тієї картоплі, щоб поїсти, напихав у рота, у кишені… Його зразу звалили на
землю, схопили, він плакав і кричав, що голодний.

З призваних з Неполоківців і Берестя
сформували автоматну роту, яку доукомплектували ще хлопцями з Тернополя. То ми,
хто з сіл, ще якось витримували ті умови, а ось ті, хто з міста, не могли.
Щоранку нас гнали митися до ставка за 3 кілометри від частини. Одного дня троє
тернопільчан спробували втопитися, кинулися у воду. Двох наглядачі врятували,
витягли з води, а один таки втопився, позбавив себе життя.

Тому, коли прийшов час відправки на фронт, ми
не розстроювалися, а раділи, бо далі так було неможливо жити. Знову нас
погрузили у товарняки. В дорозі ми перетиналися з пораненими, які поверталися у
Росію з фронту, і ті казали «їдьте-їдьте хохли, бо Варшаву вже тримають самі
хохли», росіян на той час майже всіх перебили. Розповідали, що Вісла глибока і
широка, всіх приймає. А нам вже було
однаково, жити вже і так не хотілося…

Висадили за 5 км від фронту, йшли пішки. 3
дні ще навчали, дали якоїсь їди, а приготувати її не було де. Тоді я захворів
на дезинтерію. Аж не міг стояти, їсти не міг, хоч вже і було що. Пам’ятаю, що
мав страшенно високу температуру, 42 градуси, прокинувся у госпіталі і побачив,
що мене помістили в ізолятор поміж мертвими. На моє обурення лікарі відповіли,
що з такою температурою міг вночі і померти, тому поміж живими людьми не
схотіли мене лишити. Та лікування допомагало, мене добре доглядали і я почав
видужувати. У госпіталі познайомився з одним сержантом, який уже двічі був на
фронті і мав йти третій раз. Він дав мені добру пораду: не попадати в піхоту,
бо звідти живий ніхто не виходить, або вб’ють, або поранять. Тож коли я
повернувся у стрій і нас зібрали, щоб розподілити хто де воюватиме, та порада
не йшла мені з голови. Командування оголосило, щоб підняли руку телефоністи,
радисти і ті, хто має 7 класів освіти. Я тоді підняв руку, нас відділили окремо
від всіх, почалося навчання спеціальності телефоніста. Може це і врятувало мені
життя.

Після навчання нас повезли у Польщу. Це вже був
початок грудня, зима, земля замерзла. Вивезли в ліс і сказали, що маємо там
жити, викопати собі землянку. А спати нема як, копати теж. Тоді дав доручення
дістати соломи у поляків, що мешкали неподалік, щоб було що підстелити під
палатку. Наш сержант пішов і вернувся ні з чим. Тоді, сам і досі не знаю як і
чому, я визвався піти ще раз до польських селян, бо ж навіть російської мови не
знав. Всі почали з мене сміятися, мовляв росіянину не дали соломи, а хохлу
дадуть. Але капітан дав дозвіл і я пішов. Постукав до тих людей і привітався
по-польськи: «Дзень добри, пане». А вони
всі піднялися з-за столу, хоч їли до того, почали питати «звідки пан буде».
Тоді я щиро розповів, що сам з України, живу біля Чернівців на Буковині, а моє
село близько до кордону. Часто, коли пас овець, то ходив до станції, куди
приїжджали поляки і так трохи вивчив мову. Селяни запропонували мені і поїсти,
і лишитися ночувати, але я мав завдання принести соломи, та й зрештою міг
накликати на ту сім’ю біду. Поляки допомогли мені, відгукнулися і навантажили
на мене кілька в’язок соломи.

Та коли я повернувся до своїх зв’язківців, то
росіяни обізлилися на мене, адже їм не дали нічого, а якомусь
хлопчиську-українцеві дали. Але зрештою були всі раді, бо мали як переночувати.
Через кілька днів збудували землянку, ліс носили за 3-4 км, пообдирали всі
плечі, але це було краще, ніж іти на фронт. Пізніше нас все таки направили
ближче до бойових дій, але на передову я таки не потрапив, бо вже був
телефоністом.

Однак побачив достатньо для того, щоб
усвідомити увесь жах того, що відбувалося. Я був там, я переступав убитих, я
бачив, як поранені просили порятунку: «Поможи, я жити хочу…». Ці картини досі у
мене перед очима. А я не мав права допомогти, бо ззаду за нами стояли
нкведисти, які вбивали кожного, хто мав намір повернутися назад, і не важливо,
що то для порятунку товариша.

На фронті людина втрачає здатність чітко
мислити, стає наче дерев’яна, наче глухоніма, тільки слухає наказ і має його
виконувати.

Перемогу зустрів поблизу Одеру, де були найкровопролитніші
вирішальні бої. Скільки там тисяч людей загинуло!!! Тисячами загнали їх у воду
і ніхто з тієї води більше не вийшов. Бо хто і пробував повернутися назад, тих
розстрілювали нквдисти, а хто зміг виплисти на протилежний берег, тих добивали
німці. Я бачив, що людей у тій річці плавало, як трави та листу. Їм перед тим
повидавали рятувальні круги, і потім вбиті плавали на тих кругах у воді.

Але ми таки перейшли Одер і після цього великих
боїв вже майже не було.

Ще близько двох тижнів після перемоги були в
Німеччині, а тоді через Східну Прусію тих, хто вижив, виснажених і змучених
однією війною, направили на іншу — японську. На щастя, там не довелося воювати,
бо Америка скинула атомну бомбу і на тому все скінчилося».

Однак в армії Ілля Миколайович Руснак пробув
ще до 1950 року, служив в парадній дивізії, строй батальйоні, валив ліс у
Сибіру.

Ветеран має багато нагород, серед них медаль «За
відвагу», яку вважає найціннішою з них. Однак не шукає слави, не вип’ячує
заслуги, бо знає, що всі території звільнені від нацизму кров’ю і життями
сотень тисяч людей. А його Бог милував, дав повернутися живим, прожити гідне
життя на рідній землі.

У свої 92 роки Ілля Миколайович гарно
тримається, має ясний розум, він чудовий співрозмовник, радо ділиться своїми
роздумами про минуле і сьогодення. Завжди захоплювався подвигом воїнів УПА,
які, на відміну від ще зелених хлопчаків, що їх забирала на війну радянська
армія, добре усвідомлювали і знали за що воюють і кладуть свої життя. Ілля
Руснак — почесний громадянин Неполоківецької територіальної громади.

Янна
НИКОЛАЙЧУК.

   
Джерело: Вільне Життя – Новини Кіцманьщини: http://freelife.cv.ua/novini-kcmanschini/8429-veteran-z-smtnepolokvc-llya-rusnak-dlitsya-spogadami-pro-drugu-svtovu-vynu.html