Хто така Параска Плитка-Горицвіт та як чернівецька фотографиня популяризує її мистецтво

«Як графіт під надзвичайним тиском стає алмазом, а після огранювання — діамантом, так і людська душа через випробування та страждання набуває справжньої цінности».

Такою метафорою описує долю Параски Горицвіт отець Іван (Іван Васильович Рибарук), відомий священник із Криворівні. За його словами, заслання та пережиті випробування стали тим тиском, який загартував характер і віру мисткині.

Хто така Параска Горицвіт

Параска Горицвіт (справжнє ім’я — Параска Плитка-Горицвіт) — українська мисткиня-самоучка, письменниця та етнографиня з Гуцульщини, яка жила і працювала в селі Криворівні на Івано-Франківщині (1927–1998). Академічної освіти вона не мала, але з раннього віку почала творити власний мистецький світ, у якому поєднувала релігійність, гуцульський фольклор і особистий досвід життя в горах.

Фото з музею Параски Плитки-Горицвіт

Її доробок вражає масштабом: тисячі малюнків, рукописні книги, щоденники, казки, молитовники та етнографічні записи про побут і традиції гуцулів. Вона також фотографувала й фіксувала культурне життя свого краю, створивши унікальний архів народної культури. За життя мисткиня була майже невідомою, але згодом стала визнаною як одна з найяскравіших постатей українського наївного мистецтва.

Заслання і табори

1950 року Параску Плитку-Горицвіт заарештували радянські органи МДБ. Її звинуватили в нібито зв’язках з українським підпіллям — підозрювали в підтримці ОУН та «антирадянській діяльності». Мисткиня отримала 10 років ув’язнення й пройшла через табори ГУЛАГу, зокрема в Сибіру та Мордовії. Після звільнення вона повернулася на Гуцульщину і оселилася в Криворівні, де продовжила творити.

Фото з музею Параски Плитки-Горицвіт

За словами отця Івана, коли її відпустили із заслання, вона дісталася Косова потягом, а звідти мусила йти пішки аж до рідного села. Заслання назавжди підбило здоров’я мисткині.

***

Криворівня, Гуцульщина і спадщина Параски

«Але там, де збільшився гріх, там ще більше проявляється благодать. У випадку Параски Степанівни сталося саме так: стосовно неї було вчинено велику несправедливість. Її оббрехали, невинно засудили, відправили фактично на знищення. І саме тоді в ній повністю проявилися ті дари, які вона мала. Достатньо згадати її літературну спадщину: 46 книжок обсягом по 400–500 сторінок кожна, з яких близько 30 присвячені духовній тематиці», — розповідає священник.

Церква у Криворівні, де знімали кіно

Так, за словами отця Івана, Параска Степанівна була ревною християнкою. Сам він служить у легендарній дерев’яній церкві на вершині гори, де свого часу знімали фільм «Тіні забутих предків». Тут зберігається декілька ікон, створених Параскою Горицвіт, — як і решта її картин, вони виконані в наївному стилі.

За словами отця Івана, Параска Степанівна категорично не сприймала ворожбитства, мольфарства та подібних практик. Усе те, що сьогодні часто популяризують як частину гуцульської екзотики, для неї було неприйнятним. Натомість вона говорила про християнство як про спосіб звільнення від магічних страхів — адже це була постійна боротьба зі страхом перед природою, звірами, сусідами, ворожінням, прокльонами та всіма можливими загрозами.

«Тоді я зрозумів її значення для нас. Це справжній прорив свідомости. Завдяки їй ми можемо побачити Гуцульщину людською. Не як красиву листівку, яку можна дорого продати туристам, а як живий світ реальних людей», — підсумовує священник. 

Вид із хати Параски Горицвіт

Чернівецька фотографиня, яка надихнулася Параскою Горицвіт

У Чернівцях мистецтвом Параски Горицвіт цікавиться 23-річна фотографиня Анна Тамазликар. Перша виставка Анни була присвячена Карпатам — це трапилося після її вступу до спілки фотохудожників. Спільна виставка називалася «Верхами», і саме там дівчина показала свій доробок карпатських фотографій. Про мисткиню вона дізналася, саме подорожуючи Карпатами.

Фото надала Анна Тамазликар

«Я дізналася, що в Криворівні була фотографиня. А мене загалом цікавить усе, що пов’язано з фотографією і горами. Я почала читати про неї, шукати в інтернеті архів її робіт, знайшла навіть якусь книжку — і, переглядаючи її, зрозуміла, що вона мене зачепила», — розповідає Анна.

Найбільше її вразило те, що йшлося про жінку, яка творила в такі непрості часи — та ще й у горах, куди цивілізація завжди доходила повільніше. За словами Анни, це відчуття вона й сама помічає під час подорожей: що вище піднімаєшся в гори, то більше здається, ніби час рухається назад, а цивілізація ніби відстає на роки.

Згодом тема Карпат Анні трохи набридла, і вона звернула погляд до Буковини. Дівчина почала цікавитися експедиціями Кафедри Буковини, що досліджує цей край, — вона була знайома з учасниками, вони разом влаштовували мистецькі зустрічі, збиралися напередодні свят, співали різдвяні пісні. Але водночас Анна замислилася про власний творчий проєкт.

Саме тоді фотографиня згадала про рамки, які з’являються в мистецтві Параски Горицвіт. Утім, за її словами, походження цього мотиву лишається загадкою:

«Чесно, нічого точного про це не знаю. Можливо, це просто образ, який народився в її уяві. Але це був справді цікавий проєкт».

Фото з музею Параски Плитки-Горицвіт

Рамки з буковинськими візерунками

Спочатку Анна не знала, з чого почати, тож вирішила відштовхнутися від реквізиту — вона любить робити щось власноруч для зйомок. За матеріалами дівчина поїхала в «Епіцентр» і обрала ДСП з білою поверхнею, на якій можна малювати. Попросила вирізати чотири прямокутники з отвором усередині, орієнтовно позначивши бажані розміри.

«Я думала ще зробити фігурні вирізи, але не хотіла повністю повторювати Параску, тому це вже було моє власне бачення. Зрештою я зробила просто овали, а навколо них — візерунки. З останніми все було логічно: я взяла образи, які асоціюються з Буковиною. Зараз у мене є три готові рамки, але на виставці лише дві з них із фотографіями», — розповідає Анна.

Галина Василівна, вчителька, с. Самушин/Фото Анни Тамазликар

Першу рамку вона розписала срібними візерунками — це відсилка до чеканки — декоративних карбованих елементів, які традиційно прикрашають криниці й дахи. За словами Анни, це особлива місцева фішка, тож у мінімалістичному вигляді на рамці вона має особливо вдалий вигляд.

Друга рамка — це образ буковинських килимів: кольорова композиція з квітів, листя, червоних троянд та помаранчевих лілій. Поки що жодної фотографії в цій рамці немає. Третя ж присвячена винограду — теж, за її словами, символу Буковини, який тут можна зустріти майже всюди.

Дзінорія Прокопець, с. Драчинці/Фото Анни Тамазликар

Портрети буковинців, що хранять традиції

Під час експедицій Анна фотографує портрети в польових умовах — без студійної постановки й тривалої підготовки. Вона працює разом з експедиційними групами, зустрічає людей просто в селах і часто знімає тих, кого бачить уперше. Рішення про зйомку ухвалює швидко — залежно від ситуації та інтересу до людини. Замість штучних декорацій дівчина використовує природне сільське середовище: подвір’я, хати, вулиці, ландшафт. Через обмежений час і рухливий формат експедицій її портрети набувають документального характеру.

Учасниці співочого колективу «Берегиня», с. Драчинці/Фото Анни Тамазликар

«На портретах — люди, які бережуть традицію. Вони живуть серед неї, і в селах вона збереглася краще, ніж у місті. І хоч самі люди цього часто не усвідомлюють, вони є носіями традиції», — пояснює Анна.

Бабуся зі Снячева

Іван Паладійчук, гончар, с.Малинці

***

За словами Анни, Параска Горицвіт не була «зовнішнім спостерігачем» — вона була частиною цього світу, тому її роботи сприймаються як чесне свідчення часу.

«Параска — людина, яка трималася свого і робила те, що їй було близьке. Вона не жила за стандартами інших, і це дуже відгукується. Дуже цінно, що багато її доробків дійшло до нас, вони не знищені, є що досліджувати».

Книги Параски, написані від руки/Фото з хати-музею Параски Плитки-Горицвіт

Кіт біля хати Параски Горицвіт

Фото з музею Параски Плитки-Горицвіт

Фото з музею Параски Плитки-Горицвіт

Фото авторки

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media