Найважче було звикнути до тиші: як морпіх із Чернівців повертався до життя після трьох років полону

За роки неволі військовий пережив побиття, знущання, інформаційну ізоляцію та постійний психологічний тиск. Але не втрачав віри, що одного дня повернеться в Україну.

До війська Юрій долучився 2019 року. До того працював у правоохоронних органах. Старший лейтенант обіймав посаду заступника командира протитанкового дивізіону 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Службу розпочав у Маріуполі, де вже за декілька днів після прибуття опинився в зоні бойових дій. Саме там його застало повномасштабне вторгнення. У квітні 2022 року після тривалих боїв за місто військовослужбовець потрапив у російський полон.

Про оборону Маріуполя, роки неволі, день обміну та повернення до цивільного життя Юрій Фотіков розповів у інтерв’ю «Шпальті».

«Полон — це один із видів спротиву»

«Противника зустріли за Маріуполем, східніше Павлополя. Рівно о 4 ранку почалися сильні обстріли з градів, авіація руйнувала всі ці селища. Ми перебували у сховищі. Зберігши особовий склад, відтягнулися на околиці міста», — пригадує Юрій.

Там військові пробули до 28 лютого, а згодом отримали наказ відступити в саме місто та закріпитися на стратегічних об’єктах — металургійному комбінаті імені Ілліча і заводі «Азовсталь». Перейшовши до кругової оборони, бійці давали відсіч противнику.

За участь в обороні Маріуполя Юрія Фотікова нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

У полон військові потрапили 12 квітня після трьох невдалих спроб прориву. На той момент їм уже бракувало сил для подальшого опору.

«Ми були морально готові до двох варіантів: або смерть, або полон. Тому командування вирішувало на місці, як діяти далі. Нам постійно говорили, що буде деблокада Маріуполя, що на допомогу йдуть різні підрозділи. Але ми розуміли, що це лише підбадьорює нас продовжувати спротив», — згадує військовий.

Після цього командир зібрав офіцерський склад і дозволив підлеглим самостійно ухвалювати рішення щодо подальших дій. 

«Він сказав нам: “Ви керівники своїх підрозділів, тому маєте ухвалити рішення самостійно. Якщо йдете в полон — ідіть. Якщо на прорив — то лише малими групами”. Шанси на успіх були дуже низькі — близько трьох відсотків. Ми вже зазнали великих втрат, було багато поранених. Та й з одним танком на прорив іти — нереально», — розповідає він. 

Під час однієї зі спроб прориву бійці дізналися про невдалий вихід з оточення командира бригади та штабу. За одними даними, вони потрапили в полон, за іншими — загинули.

«Тоді ми колективно вирішили йти в цей почесний полон, щоб мати змогу продовжити боротьбу. Адже я та мої побратими вважаємо, що полон — це один із видів спротиву, тільки вже морально», — згадує Юрій.

«Ми знали, що про нас не забули»

За словами морського піхотинця, будні в полоні були одноманітними.

«Це було щоденне відчуття стресу. Ми перебували в стані постійного адреналіну. На кожній ранковій та вечірній перевірці були побиття та знущання. Застосовували електрошокери. Похід у душові — один раз на тиждень. Це був жах, адже знали, що точно буде якесь знущання», — розповідає він.

Попри це, воїни намагалися триматися разом. Це були люди з різних регіонів України. Серед тем-табу були розмови про перебіг бойових дій. Також не говорили про їжу, адже всі були голодні. Натомість обговорювали книги, автомобілі та інші повсякденні теми. 

«Весь цей час ми були в інформаційному вакуумі. Від шостої до десятої вечора нам вмикали пропагандистське радіо. Іноді вмикали новини, де казали, що нашої України вже не існує, що є дуже великі втрати, щодня гинуть по три-чотири бригади. Ми робили власні висновки, бо кожен із нас ходив на допити, приїжджав слідчий комітет їхньої федерації, який їх проводив. Вони говорили те саме».

У Курську, де Юрій Фотіков провів два роки в полоні, бійці випадково підслухали розмову між представниками місцевої адміністрації. З неї полонені дізналися, що українські війська ведуть наступальні дії на території Курської области.

За словами військового, саме тоді вони зрозуміли, що Сили оборони України продовжують чинити опір ворогу. Про ситуацію на фронті свідчили й артилерійські обстріли, які було чутно в районі утримання полонених, а також польоти військової авіації.

«Бувало, що ескадрилья з близько 20 вертольотів вилітала, а поверталися лише два-три. Ми розуміли, що Україна тримається, що наші військові дають ворогу гідну відсіч. Усі ці побиття та знущання лише свідчили про їхню злість, яку вони зганяли на нас», — розповідає Юрій.

Попри постійний інформаційний тиск і російську пропаганду, українські військовополонені знали, що про них не забули. Важливим джерелом підтримки були листи від рідних, у яких близькі часто зашифровували звістки про події вдома.

«Знаєте, комусь надходили листи, а комусь ні. Бо є різні люди з різними долями. І ми давали їм свої листи, аби підтримати. Щоб людина відчувала, що і їй теж написали.

У листах деякі родичі зашифровували, що все добре, щоб ми не хвилювалися. Ми вже тоді знали, що тут люди виходять на акції в підтримку й згадують про нас. Ми знали, що про нас не забули. Ми чітко розуміли, що наше повернення залежить тільки від російської сторони», — ділиться військовий.

«Слава Україні! Хлопці, ви вдома!»

Юрій пригадує, що вони досить довго не знали, що йдуть на обмін. Останнім місцем перебування була Воронезька область.

«Там була тюрма, де все було приховано. Вони (росіяни — авт.) ходили в масках, а один одного називали за номерами, вікна всі теж були зафарбовані. Я два роки не бачив неба. Нас рідко виводили на прогулянки.

Ще був один момент, який ми називали тасуванням камер, бо тюрма мала три поверхи, і ми знали, що там лише військовополонені. Якось вони почали перекидати людей із камери в камеру», — каже Юрій.

Так він потрапив в одну камеру, за тиждень — в іншу, а потім  його повернули до своїх хлопців. Пригадує, що дуже тоді зрадів.

Одного дня відчинилися двері камери. Військових почали переодягати. За ці роки Юрій уже вивчив, що це — наступний етап.

«До останнього з нас знущалися та били. Посадили в автобус, довезли до Воронежа. Туди ми приїхали вночі, з автозака не виходили, нас десь людей 20 було в машині. Згодом посадили нас у літак, і ми полетіли до Москви. У всіх були зв’язані скотчем руки та очі, тому чітко нічого не бачив, але намагався дещо почути», — каже Юрій.

Дехто до останнього не вірив, що їде на обмін. Полонених звозили до Литвинового, де був великий ангар. Туди поетапно доставляли військових із різних регіонів росії. Згодом стало зрозуміло, що в приміщенні зібралася велика кількість людей.

12 червня о шостій ранку полонених розділили на групи по 50 осіб і знову посадили на борт літака. Куди саме їх везуть, ніхто не знав. Політ тривав близько двох годин. За власними відчуттями та біологічним годинником Юрій визначив, що літак приземлився у Гомелі. Саме тоді в нього вперше з’явилася думка, що обмін справді може відбутися.

Коли літак торкнувся землі, охоронці почали швидко рухатися між рядами та знімати з полонених пов’язки з очей та рук, розрізаючи їх ножицями. Після приземлення полонених вивели з літака, розсадили в автобуси та повезли далі, де Юрій остаточно переконався, що їх готують до обміну.

«Вони казали: “Ви їдете на обмін, але не радійте. Все може зірватися, бо ваша сторона не дуже хоче вас міняти: як завжди, вони запізнюються, ви їм не потрібні”. І так далі», — додає чоловік.

Автобуси прибули до пункту пропуску на кордоні, де звільнені військові ще близько чотирьох годин чекали на завершення процедури обміну. Юрій з усмішкою пригадує, що аж розцвів, коли на територію пункту заїхала українська делегація.

Найбільш емоційним моментом для нього стали слова водія українського автобуса: «Слава Україні! Хлопці, ви вдома!» Саме тоді звільнені з полону військові не стримували сліз.

«Все, що було там, — уже позаду, це моє»

«Дехто запитує: “Юрчику, а як у тебе справи?” Я завжди відповідаю: “Краще всіх”. Бо я — найщасливіша людина у світі. Живий, побачив рідних і повернувся додому, незважаючи на те, що відбувалося. Ми розуміли, що мали це пройти».

Після перетину українсько-білоруського кордону на Чернігівщині звільнені військові дорогою бачили, як у кожному населеному пункті їх зустрічали люди. Уздовж маршруту стояли діти, вагітні жінки, люди похилого віку й цілі родини з українськими прапорами, які вигукували слова підтримки та вітання.

Спершу військових доправили до лікарні в Чернігові, де їм надали первинну медичну допомогу і забезпечили дієтичним харчуванням. Згодом перевели до Київської клінічної лікарні для детальнішого обстеження. Через деякий час Юрій попросив скерувати його на реабілітацію до Чернівців, адже прагнув якомога швидше повернутися додому.

Після місяця реабілітації у чоловіка виявили ваду серця. Операцію йому провели у Львові. Після цього встановили інвалідність, пов’язану з війною, та звільнили зі служби в Збройних силах України. Нині Юрій перебуває в запасі.

«Поступово відновлююся. Чотири роки не бачив дружини. Під час мого перебування в колонії у неї виявили онкологію — вона була у тяжкому стані. Зараз вона лікується в клініці. Невдовзі планую до неї поїхати.

Зараз уже спокійніше, ніж на початку. Подекуди у снах виникає тривога: десь бігаю, шукаю вихід. Але це поступово минає. Я вже набрав вагу. Бо коли повернувся, важив 54 кілограми», — розповідає він.

14 червня минув рік із дня обміну, який Юрій називає своїм другим днем народження.

Найважчим у період адаптації після повернення, за його словами, стало звикання до тиші та мирного життя. Після постійної тривоги й боротьби за виживання повернення до спокою виявилося непростим.

Юрій зізнається, що навіть сьогодні його насторожують затишок і відчуття безпеки, адже після пережитого важко позбутися думки, що все це може зникнути будь-якої миті.

«Брат мені каже: “Я думав, що ти повернешся зовсім іншим”. Але і в полоні, і після жорстоких боїв, після всього побаченого я намагався тримати себе в руках, щоб не з’їхати з глузду. Ми підтримували одне одного з побратимами, допомагали. Були й нервові зриви, і різні важкі моменти.

Саме ця підтримка допомагала залишатися тим, ким я є. А все, що було там, — уже позаду, це моє. Та й не все можна пояснити словами. Деякі речі люди не зрозуміють, навіть якщо про них розповідати», — зізнається Юрій

За його словами, найбільше цивільні можуть допомогти тим, хто повернувся з полону, моральною підтримкою. Він пояснює:

«Після полону дехто не може себе знайти й починає вести не найкращий спосіб життя. Вважаю, що в цьому напрямку потрібно допомагати — залучати людей до чогось у цивільному житті. Наприклад, допомогти здобути професію, враховуючи стан здоров’я. Не всі можуть бути інструкторами з бойової підготовки чи займатися чимось подібним. Думаю, людині потрібно допомогти, щоб вона могла десь відпочити, щось побачити». 

Провівши у полоні три роки, чоловік каже, що тепер ще три прагне просто насолоджуватися життям. Зізнається, що після повернення хоче відпочивати, подорожувати, відкривати для себе нові місця, ходити до театру та кіно.

«Я проводжу час із братом та сестрою. У мене дуже велика сім’я. Маю дачну ділянку, де також часто буваю», — додає він.

У квітні цього року під час матчу «Буковина» — «Динамо» Юрій Фотіков навіть зробив перший символічний удар по мʼячу. Пригадує, що дуже хвилювався, адже на трибунах було понад 14 тисяч людей. 

«Я був наче невід’ємною частиною того дійства. Це були дуже приємні емоції, навіть попри те, що “Буковина” програла. Думаю, що таку традицію треба зберігати навіть після закінчення війни», — підсумовує він.

Фото Тараса Піца

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media