Коли вірність – це більше ніж гасло. Історії українських морпіхів

Укрінформ

Воїни легендарної 36 окремої бригади морської піхоти поділилися своїми спогадами про бойовий шлях та побратимів

Щороку 23 травня Україна відзначає День морської піхоти. Як самодостатній рід військ, наша морська піхота почала формуватися після анексії Криму Росією у 2014 році. Нову бойову силу майже з нуля формували ті, хто зберіг вірність Україні. Тому девіз цього роду військ – «Вірні назавжди» – хоч і є перекладом класичного гасла морських піхотинців багатьох країн світу, та має особливе значення для українських морпіхів.

Морські піхотинці – воїни універсальні: можуть воювати й на узбережжі, і далеко на суші, штурмувати ворожі позиції, обороняти плацдарми, битись у міській забудові та ін. Після початку повномасштабного вторгнення морська піхота обороняла Маріуполь, звільняла Херсон, утримувала Кринки, воювала на Курському напрямкові.

Напередодні свого свята бійці 36 окремої бригади морської піхоти (ОБрМП) імені контрадмірала Михайла Білинського поділилися історіями про братерство та відвагу.

ВІД КРИМУ – ДО СТЕПІВ ДОНЕЧЧИНИ

«Морська піхота – дуже велика родина. Це багатостраждальний рід війська, який формувався всупереч усьому, збирав по крихтах зброю та створив середовище, де виховуються справжні лідери, оборонці своєї країни», – розпочав свою розповідь Герой України, в.о. командира 36 ОБрМП (у період з 13 квітня до 20 травня 2022 р., – ред.) Сергій Волинський (позивний «Волина»).

Волинський був одним із тих, хто не зрадив присязі під час окупації Криму. Тоді він командував взводом 501 батальйону морської піхоти в Керчі – місті, через яке росіяни перекидали свій контингент для захоплення півострова. «Волина» разом із двома сержантами й сімома матросами забарикадувався в кімнаті для нарад у частині.

Волинський у Маріуполі

«Ми забарикадувалися й почали висувати вимоги командирові військової частини, щоб він вигнав російського генерала, щоб припинили опис наших складів, озброєння, техніки. Потім ми переховувались у місті, поки нам не організували вихід з півострова», – згадує чоловік.

У 2014 році більшість бійців 501 батальйону залишились у Криму разом із командиром-зрадником Олександром Саєнком. У тих же, хто вийшов з півострова, не було нічого: ні складів, ні техніки, ні навіть спальних місць. «Усе, що сьогодні має морська піхота, – це надзусилля офіцерів, командирів, сержантів та матросів, які усіма способами намагалися зберегти наш рід військ», – наголошує Волинський, додаючи, що без військової дружби та братерства морська піхота просто зникла б.

Свій перший бій «Волина» прийняв 6 грудня 2014 року на Гнутівському напрямкові. Згадує, що тоді потрапив під мінометний обстріл під час обходу ворожих позицій. Мінометну секцію ворога тоді розстріляли з танків.

Із 2016 року 36 ОБрМП проводила дуже багато часу в Маріуполі – по 8–10 місяців без ротацій. Там вони зустріли й повномасштабне вторгнення.

«У медійному просторі дуже недооцінені перші дні повномасштабного вторгнення. Підрозділи нашої бригади завжди стояли на передньому краю, перші приймали усі навали ворога», – згадує «Волина».

Багато людей загинуло під час перших штурмів, відходу на Маріупольський меткомбінат імені Ілліча, та й на самому заводі. Бої були запеклі. «Можливо, це найстрашніші бої, які бачив у своєму житті», – зауважує Волинський. Але тоді, перебуваючи на заводі, морпіхи ще вірили, що вдасться закріпитися, відбити навалу росіян, втримати місто. Бойовий дух бійців був на дуже високому рівні.

Волинський і Сікоза

Герой України, командир 36 ОБрМП у 2022–2024 роках Віктор Сікоза також був серед військових, які відмовилися переходити на бік загарбників у Криму. Він вивів свою роту на Миколаївщину. Служив у 36 бригаді морської піхоти від самого початку її формування. «Історій про мою бригаду безліч, можу розповісти про кожного бійця», – каже Сікоза.

Із Волинським вони знайомі ще з 2014-го. Того року влітку, коли частину морпіхів скерували на завдання поблизу адмінмежі з Придністров’ям, Сікоза допоміг «Волині» з ремонтом машини.

Згадує Сікоза й воїна з позивним «Рябчик», який працював із зенітної установки. Разом з одним із побратимів «Рябчик» за тиждень відстріляв з установки по противнику на Маріупольському напрямкові майже 15 тисяч снарядів.

«Ми просто не могли зупинитися, щоб перезаряджатися. Нам тоді вже була потрібна допомога суміжних підрозділів, щоб перезаряджати боєкомплект. Бо як зупинитися, коли піхота потребує вогню?» – розповідає один із морпіхів.

Коли Сікоза очолив бригаду у 2022 році, перед ним стояло складне завдання: відродити її після оборони Маріуполя. І командир це завдання виконав: уже восени бригада долучилася до звільнення Херсонщини, а у грудні 2022 року зібралася повним складом під Авдіївкою.

Янкі із побратимом

Бійці «Янкі» та «Вчитель» приєдналися до морпіхів уже після початку повномасштабного вторгнення. «Янкі» зі сім’єю жив у США, але після 24 лютого повернувся в Україну, щоб боронити незалежність нашої держави. «Янкі, здається, убив більше ворогів, ніж деякі бригади», – жартують побратими.

«Вчитель»

Однак «Янкі» згадує не про себе, а про побратима з позивним «Анубіс». «Анубіс» був медиком 2 батальйону, працював у стабпункті, але постійно просився на бойові позиції.

«Кожного разу, коли проходила ротація, "Анубіс" відмовлявся замінюватись. Мотивував рішення тим, що не було іншого медика на заміну для надання медичної допомоги на позиціях», – розповідає боєць.

«Анубіс» відбув на позиції більше ніж чотири ротації й, на жаль, там загинув.

«Вчитель» став морпіхом у 2023 році, а до того був учителем молодших класів. Зі свого воєнного досвіду він виокремив спецоперацію з евакуації мирних жителів Костянтинівки. Інформація про чотирьох дорослих та чотирьох дітей, які потребували допомоги, надійшла через суміжні підрозділи. Морпіхи відразу почали планувати операцію.

«Вчитель» пояснив, що треба було запланувати не лише основний шлях, а й допоміжні, адже росіяни щільно контролюють підходи до Костянтинівки й саме місто. Крім того, автівку треба було залишити якомога ближче: серед групи цивільних були літні люди; вони брали зі собою домашніх тварин та речі, які можна було вивезти. Евакуація була успішною.

«Діти не мають жити таке життя. Вони не мають жити в підвалах, ховаючись від обстрілів», – наголошує «Вчитель».

МОРПІХИ НІКОЛИ ОДНЕ ОДНОГО НЕ ПОКИНУТЬ

Братерство морпіхів проявилося й під час перебування в російському полоні.

«Як би важко не було, морпіхи поводилися як одна велика й незламна сім’я. Ми допомагали одне одному в усьому», – каже колишній полонений Андрій Петрук. Він прийшов у 36 бригаду у 2016 році й жодного разу не пошкодував про свій вибір.

Андрій Петрук

Андрій потрапив у полон у Маріуполі. Згадує, що полонених тримали в невеликій кімнатці. У нього була травмована нога, й оскільки милиць не мав, побратими допомагали переміщуватися. Далі він розповідає, що особливо подружився з полоненим морпіхом  Владиславом Чугуєнком. «Якось ми з ним так посварилися, що він зі мною дуже довго не розмовляв, але все одно постійно мені допомагав. Бо навіть якщо ми злимося одне на одного, то все ж одне одного не покинемо», – згадує Андрій.

Олександр Дідур

Морпіх Олександр Дідур був тяжко поранений у Маріуполі. Окупанти підлікували його в госпіталі в Донецьку, а потім відвезли в Оленівку. Боєць зауважив, що російські спецслужби знали про нього все: у 2011–2012 роках Олександр проходив строкову службу на єдиному українському підводному човні.

В Оленівці чоловіка поселили в окремій кімнаті на першому поверсі барака, адже він був лежачим, у тяжкому стані. «Там були хлопці з 1 окремого феодосійського батальйону. Їх змушували працювати на кухні – робити заготовки для приготування їжі», – згадує Дідур.

Першого ж дня полонені довідалися, що Олександр – також морпіх. Вони допомагали йому, ділилися тютюном, який збирали з недокурків. Боєць запитував, чому в них до нього таке ставлення, адже раніше вони не були знайомі.

«Серед нас немає чужих, – говорили ті бійці. – Ми всі – одна сім’я, вірні завжди. Навіть якщо ми тебе не знаємо,  ти – один із нас».

Олександр пообіцяв собі: якщо вийде з полону, то не опустить рук, доки останній оборонець Маріуполя не повернеться додому.

«У кожному інтерв’ю, під час закордонних поїздок я завжди говоритиму, що в нас досі війна, що хлопців, які досі в полоні, треба якомога швидше міняти. Бо я знаю, як це важко», – наголошує він.

Тепер Олександр Дідур, пройшовши реабілітацію, допомагає сім’ям військовополонених і тим, кого уже вдалося обміняти.

*  *  *

Сьогодні 36 ОБрМП продовжує обороняти Донеччину – зокрема, на Костянтинівському напрямкові, і чекає на своїх побратимів із російського полону. Під час обміну 15 травня додому повернулося понад 50 морпіхів.

Слава морській піхоті!

Вікторія Наконечна, Київ

Фото: надано пресслужбою 36 ОБрМП, з особистого архіву, фейсбук Сергія Волинського

   
Новини з передової