Як подолати барʼєр у спілкуванні з військовим та не наговорити зайвого

Про тригери, роль сімʼї та оточення у проживанні травми і коли треба до фахівця.

Захисники не люблять, щоб їх жаліли, але їм треба відчувати себе потрібними. Декому з них просто варто допомогти перемкнутися на життя в тилу. Тож звичайні розмови про побут, потреби сьогодення, а також коло спілкування, де їх розуміють, допомагають адаптуватися. 

Є й інші випадки, коли військовим потрібна медична допомога. Але не всі знають, де отримати таку допомогу, про існування просторів для ветеранів, де можна поспілкуватися з такими, як ти; побачити приклади, як жити далі; спробувати себе в новій ролі та поспілкуватися з фахівцями ментального здоровʼя.

Поговорили з психологинею-практикинею, фахівчинею з ментального здоровʼя, психологинею Ветеран хабу Буковини Тетяною Лукащук про важливість військово-ветеранських просторів, тригери, які можуть спровокувати агресію військового, як комунікувати з ветеранами, про адаптацію ветеранів з ампутаціями. 

Про важливість військово-ветеранських просторів 

Ветерани, які повертаються додому, подекуди зіштовхуються з достатньо важкими психологічними факторами, психічними розладами, неможливістю справитися зі своїм психоемоційним станом. Їм доводиться дуже багато працювати над тим, щоб повернутися до звичного мирного життя. Але це нормально, враховуючи той досвід і ті травми, які вони пройшли. 

Аналізуючи ці трагічні інциденти, що трапилися нещодавно в області, (зокрема, коли військовий кинув гранату у поліціянтів – авт.), можна припустити, що у тих людей був підірваний стан ментального здоров’я та низька стресостійкість. Таким військовим часто потрібна фахова допомога не лише психолога-психотерапевта, але й психіатра. Вони глибоко травмовані. У такому стані люди не бачать нічого. Вони втратили сенс. Така особа не відчуває відповідальности за те, що робить. Людина, яка знає, що вона відповідальна за свої вчинки і їй є що втрачати, ніколи не піде на такі ризики.

Викликами для захисників, які повертаються додому, стають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), безробіття, відсутність соціальної адаптації.

Чи можна сказати, що всі ветерани мають подібні проблеми? Ні. Нині є попередні статистичні дані за минулий рік, які свідчать, що 22% повернутих ветеранів матимуть ПТСР. Аби уникнути подібних випадків, потрібно вчасно звертатися по допомогу. Саме невчасне діагностування посттравматичного стресового розладу має такі наслідки.

Інколи ветерани розповідають мені на консультаціях про те, що їм приємно, коли діти приносять пряник або якийсь подарунок, цукерку зі словами «Я хочу вам подякувати». 

Ветерани, повертаючись додому, часто не знають, кому вони потрібні, чим можуть бути корисні в суспільстві. Тому важливе створення суспільних просторів. Зокрема у ветеран-хабі, що на вулиці Хотинській у приміщенні ТЦ «Боянівка», дають можливість захисникам відвідувати різноманітні тренінги, є фудтерапія, де ветерани готують; арттерапія, за допомогою якої їм вдається через творчість вивільнити свій біль; мандротерапія, духовний шлях ветерана – і вони перемикаються в екологічний спосіб. Також наші ветерани беруть участь у різних програмах, які допомагають у відкритті власної справи. Так, один із них відкрив школу танців. Інший – бізнес із кавоматами. Маємо навіть команду з АМПФутболу «Сталь-Буковина», де грають ветерани з ампутованими кінцівками.

Багатьох захисників залучаємо до просвітницької роботи з дітьми. Вони у школах розповідають учням про війну, про те, як це – бути захисником. 

Паралельно з ветеранами, їхніми сімʼями та родинами працюють психологи або психотерапевти. І якщо потрібна більш глибинна робота, то ми перенаправляємо в психіатричні лікарні, де захисники отримують певне медикаментозне лікування.

Варто зауважити, що багато людей просто не знають про існування спільноти ветеранів у Чернівцях, про побратимство. Очевидно, серед них були і згадані військові.

Про тригери, які можуть спровокувати агресію військового

Тригером, який може спровокувати агресію захисника, є тілесний контакт: під час зустрічі не варто брати за руки, торкатися, робити зайві рухи. Просто зоровий контакт, тепле слово, м’яка усмішка. Треба запамʼятати правило: ми не обіймаємо захисника ззаду. Адже у його психіці це може трактуватися як напад. Тоді спрацьовує механізм «бий-біжи».

Запитання, які не варто ставити військовому: на якому напрямку був, що бачив, скількох людей вбивав – жодних конкретизацій. Якщо він захоче поговорити на цю тему, то розповість сам. А наше завдання – максимально повернути його до звичайного життя. 

У моменти флеш-беків важлива підтримка. Можна сказати: «Ви зараз у безпеці, в тилу», «Ви не один, я з вами». Запропонувати води. Не боятися запитати, чи потрібна допомога. 

Що ж до конфліктів, яких, на жаль, зараз багато між різними державними структурами (військовими, поліцією, ТЦК тощо), то їх потрібно вирішувати не агресією, не вищим рівнем гіперзбудження, а навпаки – коректним, конструктивним діалогом, здоровою комунікацією.

Якщо ви стали свідком конфлікту, де військовому кажуть, що його ніхто «не відправляв» на війну – вислів, до речі, входить до червоних прапорців, – то ваше завдання показати інший бік медалі – цінність захисника. Наприклад, можете сказати: «А я вдячна-ий, що завдяки вам, вашому вчинку і подвигу та захисту на війні я маю вільне життя в своїй країні, а не в рабстві».

Також не потрібно вважати ветеранів безпомічними. Вони не хочуть, щоб до них ставилися як до жертв. І коли вони пропонують допомогу, то приймати її. 

Сімʼя – перший крок на шляху до адаптації військового в тилу

Основою адаптації ветерана має бути підтримка родини та сім’ї. З меншою кількістю запитань: «Чому?», «А як там було?», «А що там було?».

Військовому треба дати турботливу підтримку. Не боятися попросити в нього допомоги, тобто відволікти його від спогадів із недавнього минулого, нав’язливих думок, травми, про яку він не хоче говорити. Що більше людина соціалізується, то більше адаптується до життя. 

У ветеранському хабі, де я працюю, навіть рекомендую сім’ям, дружинам, матерям залучати своїх ветеранів до волонтерства. Є різні благодійні фонди, організації, підприємства, в яких дуже не вистачає чоловічих рук. А військовий хоче відчувати себе цінним у суспільстві. Тож треба дати йому таку можливість.

Буває, що дружини дуже хочуть зробити для свого захисника щось з вау-ефектом, але цього не потрібно. Варто просто бути собою, дарувати тепло, підтримку, любов і водночас не примушувати, не витягувати з людини те, про що вона не хоче говорити.

Для захисника важливо розуміти, що його тримає, заради чого і кого він там. Не тільки глобально для країни, для держави, але насамперед для своєї сім’ї, задля майбутнього своїх дітей. 

Як впоратися із залежностями

Якщо ви бачите, що ваш родич чи знайомий, який повернувся із зони бойових дій, має залежність: алкогольну, наркотичну, ігрову – то тут родинної підтримки буде мало.

Такій людині потрібна допомога і робота фахівців: психологів, психіатричних лікарень, центрів психічного здоровʼя та інших медичних закладів.

Психологи використовують конкретні методи та інструменти, які допомагають людині вийти з цього стану та надають чіткий алгоритм адаптації до цивільного життя. 

Ветерани з такими залежностями навряд чи прийдуть самі до психолога чи психіатра. Їх треба переконувати прикладами побратимів, знайомих. Щось на кшталт: «А ти знаєш, що той справився із залежністю. Вже ні краплі не бере до рота», «Іван (наприклад) відкрив бізнес, і в нього пішло». Також варто говорити про можливості, програми і пропозиції, які зараз зʼявляються для ветеранів. 

До речі, такій людині краще спершу прийти у ветеранський хаб, а не одразу до психолога. Там він буде взаємодіяти з іншими ветеранами під час різних атракцій, що дає можливість захисникам згуртуватися і підтягнути один одного.

Сьогодні військовий може не обрати роботу з психологом, але через день-два, місяць-два людина розуміє, що все ж варто спробувати. 

Як поводитися з ветераном 

Близьким, які бажають допомогти своєму захиснику, завжди раджу не говорити  висловів на кшталт «Ти таким не був», «Я тебе не впізнаю». Це теж є червоними прапорцями. Ми повинні розуміти, що під дією травмувальних факторів людина змінюється. Але душа залишається все ж тією, якою була до війни. І наше завдання – достукатися до неї.

Робити це треба через підтримку, любов, інколи через мовчання. Адже тон чи інтонація можуть призвести до різних наслідків. Буває, що мовчання, активне слухання – це теж підтримка.

Потрібно говорити, що ви тут, поруч, щоб вони бачили, що на них чекають і їм готові допомогти. Повірте, згодом захисники самі вийдуть на контакт.

Про адаптацію ветеранів з ампутаціями

Зараз багато ветеранів з ампутаціями: одні з них втратили руку, інші – ногу, око чи вухо. Ми повинні розуміти, що в цих людей ще більше викликів, бо їм треба прийняти себе, своє тіло і навчитися жити без кінцівки чи іншого органа.

Таких ветеранів ми соціалізуємо через певні види діяльности, спільне проведення часу. Так, вони займаються різними видами спорту, працюють над тілом. Звертаємо увагу на те, що життя триває. Я завжди своїм клієнтам наводжу приклад про американця Ніка Вуйчича. Це людина, яка народилася без ніг і рук. Але нині він є високооплачуваним модератором у всьому світі. Створив сім’ю, має дітей. Здобув освіту, працює і є цікавою людиною. 

Щодо взаємодії соціуму з цими людьми, то ми маємо розуміти, що людей з інвалідністю в суспільстві більшає. Тому повинні дбати про власну культуру та етикет спілкування. Навчати дітей не показувати пальцем, не насміхатися.

Але хочу зазначити, що все частіше ветерани себе більше стримують, ніж цивільні люди.

Техніки заспокоєння

Людина на фронті на постійному піковому адреналіні. Коли вона повертається в цивільне мирне життя, то не може тут його знайти. Тому треба вчитися жити по-новому: «гасити» гормони як адреналіну, так і кортизолу (гормону стресу).

Зробити це можна за допомогою технік психологічної самодопомоги. Про них розповідають фахівці ментального здоров’я на тренінгах, індивідуальних консультаціях. Таким чином людина навчається опановувати свої емоції, стани, поведінку задля того, щоб рівень стресу знижувався.

Зокрема навчають правильно дихати за технікою глибокого діафрагмального дихання, техніці заземлення, безпечного місця, вісімки, або нескінченности, квадрата тощо. 

Також ми працюємо з метафоричними картками, де людина, бачачи картинку, може поринути в спогади чи сновидіння і їх пропрацювати. Тут уже кожен працює в різному психотерапевтичному методі – залежно з чим вони зіштовхуються. 

Коли важко соціалізуватися, завжди кажу: «Ви можете надягнути окуляри, навушники, слухати свій vibe, тобто свою музику, до прикладу, або молитву чи медитації». Бо коли ти в своєму просторі, то заспокоюєшся, а психіка перепрошивається.

У повсякденних зустрічах, розмовах із військовими ви можете запитувати: «Ти як?» Це є універсальний, скажімо так, синій або білий прапорець, який свідчить про готовність до комунікації. Тобто, якщо людина запитала: «Ти як?», то вона повинна витримати те, чим поділиться з нею ветеран. Якщо ви не готові це чути – просто підтримайте мовчки, словом або ж спільною діяльністю. 

Важливо розуміти, що якою б не була травма, її можна прожити. Психіка людини гнучка, і вона відновлюється, якщо над цим систематично і дисципліновано працювати. 

Про відсутність розмови між тим, хто служить, і тим, хто в тилу – реальність чи міф, навіяний інтернетом

Якщо обоє людей налаштовані на контакт, а не на перетягування каната – тоді все можливо. Є рівно те, що собі дозволяє особистість на внутрішньому рівні. 

Більшість військових прекрасно розуміє, що їм краще мати якісного побратима біля себе поруч, ніж того, хто не триматиме зброю або не виконуватиме певні бойові завдання на фронті.

Скажімо, не всі лікарі, медсестри чи навіть військові пішли – хтось у тилу, а хтось – на передовій. Тобто треба розуміти, що у кожного своє призначення і покликання. І фахівці різних спеціальностей потрібні як там, так і тут.

Ми повинні бути єдиними, щоб виграти цю війну, бо ворог хоче нас розʼєднати. І це те, над чим він працює.

Військові та життя у тилу

Важливо розуміти, що як є сила рівноваги між тілом і душею, так є і сила рівноваги у період війни між військовими подіями і життям. Життя не має завершуватися. Люди повинні укладати шлюби, народжувати дітей – бо як нація буде відроджуватися? Має працювати бізнес. Подивіться, наскільки війна підняла українське. Скільки українських брендів почало з’являтися. Спорт, музика не повинні зупинятися. Хобі, розвиток дітей мають підсилюватися.

Наше завдання – зрозуміти, що життя має право бути. Ми не повинні дозволяти ламати наші традиції, а навпаки – тримати їх. Таким чином ми формуємо стресостійкість до того, що відбувається на війні.

Не кажу про якісь мегасвяткування – це на совісті тих людей, які не розуміють, що таке війна. Важливо усвідомлювати, що цінність кожного дня, кожного свята дає нам ресурси хорошого настрою, щастя, радости, задоволення від життя. Ми маємо десь їх отримувати. Але якщо будемо тільки на кортизолі – матимемо зворотний ефект. 

Треба розуміти, що базисні цінності повинні жити, їх треба підтримувати і трансформувати, тому що вони дають нам розуміння того, заради чого хлопці там.

А вони там заради того, щоби в нас життя продовжувалося, щоби ми мали можливість із вами сьогодні працювати і робити свою роботу якісно на своїх місцях. 

Вважаю, що багато інформації про несприйняття військовими життя в тилу – це інформаційні вкиди, фейки. Зазвичай ті захисники, які повертаються сюди, навпаки шукають тут віддушину. А коли є інше бачення, то це говорить про те, що цій людині, швидше за все, потрібна допомога.

Фото Тараса Піца

 

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media