Памʼяті молодшого сержанта Ігоря Дюкарєва (позивний «Студент»)

20.02.2026 09:00

Укрінформ

Був лідером та душею підрозділу

Ігор народився 17 червня 1998 року в Торезі Донецької області. Ріс активним та життєрадісним, завжди усміхнений та з чудовим почуттям гумору. У дитинстві захоплювався футболом, уболівав за «Шахтар». 

Вперше війна забрала дім у хлопця в 2014 році, коли росіяни вдерлися на Донбас та окупували його рідний Торез.

Тоді 16-річний юнак разом із сім'єю вимушено залишив дім та переїхав до Києва, де закінчив гімназію та вступив до Академії адвокатури України.

Під час навчання Ігор вирішив стати офіцером, тому у 2020 році вступив на кафедру військової підготовки офіцерів запасу Національного університету оборони України.

Та плани на майбутнє зруйнувало повномасштабне вторгнення РФ. Війна прийшла в життя Ігоря вдруге. Цього разу хлопець твердо вирішив стати на захист України, не чекаючи випуску з військового вишу.

24 лютого 2022 року 23-річний доброволець мобілізувався до лав Сил оборони та доєднався до складу 131-го окремого батальйону територіальної оборони 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

Того ж дня Ігор із побратимами прийняв перший бій у районі Гостомеля. Мотивація та бажання відстояти своє виявилися набагато міцнішими, аніж хворі імперські амбіції росіян.

Ігор мав позивний «Студент», бо лише завершував навчання на кафедрі військової підготовки, проте це не завадило йому стати в стрій звичайним солдатом.

«Коли він прийшов у перший день вторгнення у військкомат, йому було, здається, 23 роки. Виявилось, що це найсвітліша і найдобріша людина, яку знали всі побратими. Він дружив з усіма. Був медіатором при дрібних конфліктах. Жодного разу не відмовив нікому в допомозі», – розповів про перші місяці оборони столиці побратим Євген на позивний «Батурин».

У холодні дні лютого-березня 2022 року Ігор взявся допомагати на кухні, йому подобалось годувати хлопців.

«Він завжди привозив смаколики з міста, а потім відмовлявся брати гроші за це. Був ініціативним, допомагав всім в усьому: фарбувати машину, готувати їжу, копати траншею, чистити кулемет», – продовжив Євген.

Побратим Олег на позивний «Троя» пригадав, як після завершення бойових дій на Київщині влітку 2022 року Ігор одружився.

«Вони з Танею просто прекрасні, ми всі дивились і бачили, що на війні буває щось чудове. Я обожнював наші вечірні розмови, Ігор був простий та справжній. З усіма міг знайти спільну мову, от просто душа підрозділу», – розповів Олег.

У жовтні 2022 року підрозділ «Студента» вирушив на схід країни. Хлопці воювали в Серебрянському лісі на Кремінному напрямку.

Вже на другий день «Студент» з побратимами штурмували опорну позицію «вагнерів», а після того ще близько восьми кілометрів під обстрілами та дощем витягували пораненого командира.

Пізніше Ігоря призначили на посаду головного сержанта взводу, в якому він служив, та присвоїли звання «молодший сержант».

«Ігор ніколи не відмовлявся виходити на бойові, казав, що якщо він не піде, то хтось інший має йти, а людей і так не вистачає. До ротації залишався тиждень. Вже були готові документи на присвоєння звання молодший лейтенант. Він міг "захворіти", почекати тиждень і жити далі, воювати з паперами, але то був би не Ігор», – розповів Євген.

20 лютого 2023 року під час бойового завдання у Серебрянському лісі життя Ігоря Дюкарєва обірвав ворожий танковий постріл.

«Я знаходився на КСП роти, коли в рацію почув, як з позиції, де були наші хлопці, доповіли, що є загиблий та поранений. Їй Богу, голос був схожий на Ігоря. А коли група еваку повернулася, я дізнався, що Ігор "Студент" та Юра "Порох" загинули, а на зв’язок тоді вийшов їх поранений побратим», – пригадав події того дня побратим Олександр.

Побратим Іван досі зберігає номер Ігоря в своєму телефоні.

«Цей контакт досі зберігається в моїй телефонній книзі та прив’язаний до месенджерів. Ймовірно, залишиться там і в моїх спогадах назавжди. З першого нашого знайомства і до останнього моменту його очі сяяли.

Коли сміявся, то робив це настільки щиро, що міг заразити позитивом у найтемніші моменти. Він впевнено прямував до мети стати офіцером Збройних Сил і не дійшов лише крок. Спинити його зміг лиш постріл ворожого танку, залишивши молоду дружину Ігоря вдовою і позбавивши державу одного з тих, хто справді був гідним», – зазначив Іван.

Вічна пам’ять та шана Герою!

Фото з сімейного архіву

Олександр Кіфорук

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

   
Новини з передової