Як Буковина пробула під українським прапором декілька днів у 1918 році, чому ЗУНР не змогла закріпитися у регіоні та якими були шанси на альтернативний перебіг подій.
«Люди почасти не розуміють, що Буковина була частиною Західноукраїнської Народної Республіки. Тобто вони думають, що ЗУНР – це тільки Галичина, а Буковина нібито хотіла приєднатися, але не змогла. Це неправда», – розвінчує поширений міт доктор історичних наук та завідувач катедри історії України ЧНУ Олександр Добржанський.
Буковина та Північна Бессарабія дійсно були частиною державотворчих процесів на території нинішньої України на початку XX століття. Але низка факторів та збігів не дозволили українській владі закріпитися у регіоні більш ніж на декілька днів. Про це детальніше читайте в інтерв’ю «Шпальти».
Буковина – один із центрів українства в Австро-Угорщині
Перед початком Першої світової війни Чернівці були одним із центрів українського національного руху, попри багатонаціональність краю.
«З 1860-х років українці починають активно формувати свій національний рух на Буковині. І за порівняно невеликий відрізок часу вони досягли значних успіхів», – розповідає Олександр Добржанський.
За його словами, напередодні Першої світової війни в кожному буковинському селі була початкова українська школа – їх тоді називали народними. Також у краї було близько 600 українських товариств та чотири політичні партії. Буковинські депутати-українці навіть були представлені в австрійському парламенті.
Мапа Буковини австрійського періоду / Марія Никирса, Чернівці. Документальні нариси з історії вулиць і площ
Ідея автономії українських територій у складі імперії мала значну підтримку ще з часів революції 1848 року.
«Австрійська влада вже під час Першої світової війни також схилялася до того, що в перспективі це можна було б реалізувати. Але також було багато противників цього, і насамперед поляки у Галичині», – каже історик.
Проголошення влади ЗУНР на Буковині
Коли в Києві утворилася Українська Центральна Рада, на території Буковини стояли російські війська. Завдяки їм буковинці дізналися про ці події й дуже активно їх підтримали, зазначає Олександр Добржанський.
Але в серпні 1917 року австрійські війська повернули контроль над Буковиною. Відтак починають обговорювати майбутнє регіону, адже вже ставало зрозуміло, що Австрія у війні зазнає поразки.
У жовтні 1918 року імператор Австрії Карл I видав маніфест до народів імперії, в якому заявив, що Австрія повинна стати федерацією. Так, кожен народ повинен створити свою державу, і всі вони будуть об’єднані в єдину федерацію під скіпетром австрійського імператора.
«Українці теж активізувалися. Зокрема у Львові вирішили скликати українські установчі збори (конституанту), аби вирішити долю західноукраїнських земель. Українці Буковини підтримали цю ідею», – переповідає історик.
Уже 19 жовтня у Львові ухвалили декларацію, в якій проголосили створення Української держави на територіях Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.
Представники ЗУНР заявили, що вони претендують тільки на ті території, які заселені українцями. Згідно з їхньою пропозицією, лінією розмежування мало стати місто Серет.
Дуже гостро стояло питання Чернівців. Українці вважали, що якщо навколо Чернівців переважають українські села, то і саме місто має стати частиною ЗУНР.
«27 жовтня було опубліковано відозву до всього українського населення Буковини з пропозицією зібратися в Чернівцях, щоб заявити своє бажання стати частиною української держави. В результаті 3 листопада 1918 року справді відбулося грандіозне Буковинське віче, де зібралося понад 10 тисяч людей. Тут ухвалили шість пунктів, зокрема про те, щоб Буковину поділити за етнічною ознакою, що будуть враховані інтереси інших етнічних груп, що буде єдність із Галичиною та всією Україною тощо», – розповідає Добржанський.
Буковинське віче 1918 року / Фото “Локальна історія”
Румунські політики у регіоні єдиної позиції не мали. Лідер румунів на Буковині Янку Флондор вважав, що вся Буковина має увійти до складу Румунії. Інший табір очолював депутат австрійського парламенту Аурел Ончул. Він схилявся до розділення регіону за етнічною ознакою, а питання Чернівців хотів відкласти на невизначений час.
Після Буковинського віча Буковинський крайовий комітет ухвалив рішення встановити українську владу в цій частині Буковини.
«Вони трошки затягнули з цим. Але все-таки 6 листопада 1918 року прийшли до президента Буковини графа фон Ездорфа зі зверненнями передати владу. Той заявив, що владу треба розділити з румунами. Але всі переговори з Янку Флондором не давали ніяких результатів. Він абсолютно відмовлявся від будь-чого, крім повного контролю Буковини. Тоді фон Ездорф звернувся до Аурела Ончула, який представляв румунську національну раду, і він погодився на поділ Буковини за етнічною ознакою».
У результаті було опубліковано спільний маніфест про установлення влади на Буковині українськими та румунськими політичними силами
Анексія Буковини Румунією
Румунське королівство все ж вирішило втрутитися. У травні 1918 року держава вийшла з Першої світової війни та підписала сепаратний мирний договір з Антантою.
Однак уже 10 листопада Румунія офіційно повторно вступає у війну, але вже на боці Антанти. Це дозволило їм виправдати вторгнення на територію Буковини. 11 листопада, через п’ять днів після проголошення української влади, румунські війська захоплюють Чернівці.
Янку Флондор та румунський генерал Якоб Задік / MVU
«На жаль, Буковинський крайовий комітет організувати належний захист краю не зумів. Не зумів і провести мобілізацію та організувати військові сили. Часу, звичайно, було дуже мало, але хоч щось можна було зробити», – переконаний історик.
За словами Олександра Добржанського, у Чернівцях дислокувалися січові стрільці, які могли б змінити перебіг бойових дій. Але легіону віддали наказ вирушати до Львова, аби допомогти в обороні від польської армії.
Більшість членів українського уряду вимушена була покинути Буковину, решту було арештовано.
У декількох місцях румунам чинили опір, зокрема один із боїв відбувся біля станції «Лужани». 2 грудня війська захопили Вижницю, а до кінця грудня Румунія повністю анексувала Буковину.
Хотинщина мала ввійти до складу УНР
Інша частина земель нинішньої Чернівецької области перебувала під контролем уже Російської імперії. Зокрема до Бессарабської губернії входили Хотинщина, Кельменеччина, Сокирянщина та частина Новоселиччини.
«Тут також були різні варіанти. Якась частина населення була за росією, інша – за Румунію, третя – за об’єднання з Наддніпрянською Україною. До речі, Київ та Центральна Рада також заявляли, що Північна Бессарабія – це українська територія. Наприклад, про це 1917 року писав Михайло Грушевський», – розповідає Олександр Добржанський.
На початку 1917 року у регіоні було встановлено владу російського тимчасового уряду. Потім туди прибув комісар Української Центральної Ради, згодом представник гетьмана Скоропадського, але остаточно владу ніхто не закріпив.
Вже по завершенню Першої світової війни край окупували румуни. Вони вважали територію законною частиною своєї держави, так само, як і у випадку з Північною Буковиною.
Місцеве українське населення дуже негативно сприймало румунську армію. Це призвело до того, що в січні 1919 року спалахнуло Хотинське повстання.
Мапа Хотинщини перед початком повстання / 22 січня 1919 року
Повстанці захопили місто Хотин та значну частину навколишніх територій, а згодом звернулися до українського уряду з проханням про допомогу.
«Але, на жаль, Директорія в тих умовах не могла надати допомогу, і румунські війська через 10 днів потопили Хотинське повстання в крові. Понад 50 000 людей перебралися на лівий берег Дністра, у Кам’янець-Подільський, щоб врятуватися від репресій румунської влади», – каже історик.
Чи були шанси на утримання Буковини
На думку Олександра Добржанського втрата українською владою контролю над Буковиною спричинено низкою прикрих факторів та збігів.
«Якби Велика Україна мала можливість надати допомогу місцевому населенню, то я думаю, що Румунія або не полізла б, або щонайменше боялася це зробити. Адже румунська армія показала себе однією з найгірших у Першій світовій війні. Але вийшло так, що ніхто на ці землі особливо не претендував, тому Румунія вдало зіграла на боці переможців. Навіть Буковина разом з Галичиною могли б протистояти румунам, але вони мали свої проблеми з польськими військами», – каже Олександр Добржанський.
Але попри те, що де-факто Буковина пробула під українською владою у 1918 році всього декілька днів, край був неабияк долучений до формування єдиної України.
«Буковинці творили та були частиною Західноукраїнської Народної Республіки від самого початку. Багато буковинців були в керівних органах держави протягом її існування. Вони активно працювали на користь ЗУНР, бо прекрасно розуміли, що Буковина в ширшому контексті — це частина Соборної України. На жаль, історія не дала можливості до кінця реалізувати цей задум, але з самого початку він розглядався тільки так».
Фото Тараса Піца
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media