Сергій Головач про спроби запустити бізнес за грантові кошти та власну справу після ампутації.
Сергій Головач — ветеран російсько-української війни. Після важкого поранення й ампутації він повернувся до цивільного життя та започаткував власну справу.
Про кав’ярню-самообслуговування, бізнес-ідеї, грантові можливості, помилки й підтримку родини, шлях після фронту, який виявився не менш складним, читайте в інтерв’ю.
«Я зрозумів, що доведеться шукати нову справу ще там, у посадці»
Сергій мобілізувався у вересні 2022 року. Пройшов навчання на сапера, служив у 128-й бригаді, у 15-му Краматорському штурмовому батальйоні.
13 липня 2023 року отримав важке поранення.
«Одну ногу відірвало, іншу перебило. Був апарат зовнішньої фіксації, потім інтрамедулярний стержень, зараз — апарат Ілізарова. Я досі лікуюся і сподіваюся, що в лютому апарат знімуть».
Ще під час евакуації Сергій усвідомив: до фізичної роботи, якою займався раніше, повернутися не зможе.
«Я зрозумів, що на будівництві вже не працюватиму, як раніше. Потрібно буде щось змінювати».
Кавомати, грант і реальність цифр
Ідея кав’ярні самообслуговування з’явилася під час реабілітації. Сергій побачив подібний кавомат у Вижниці й вирішив спробувати.
Разом із дружиною подалися на державний грант. Планували отримати пів мільйона гривень, але зрештою їм погодили лише 250 тисяч — на одне робоче місце.
«Одна з умов гранту — працевлаштувати людину. Зарплата зросла, плюс податки, оренда, витратники. Я порахував і зрозумів: ми це просто не витягуємо».
Тож від гранту ветеран відмовився.
За його словами, головна проблема — не сам грант, а відсутність чесної розмови про ризики.
«Є фірми, які допомагають писати гранти, але вони не говорять про реальні труднощі. А коли ти вже заплатив — відступати нікуди».
Зрештою одну частину обладнання для бізнесу ветеран придбав за власні кошти, іншу — за кредитні.
«Коли це грантове — воно не твоє, поки не виконаєш умови 3-5 років. Я зрозумів, що мені вигідніше кредит, ніж така відповідальність».
Бізнес, який не злетів
Паралельно Головачі спробували реалізувати ще одну ідею — виробництво одноразових стаканчиків. Саме ці крафтові вироби згодом стали частиною концепції кав’ярні.
«Мені місяць ті стаканчики не виходили з голови. Я думав, що це буде прибутково».
На стаканчиках надрукували зображення ветеранів, QR-коди з посиланнями на соцмережі та меседжі підтримки. Також була серія з християнською символікою.
«Ідея була в тому, щоб люди бачили ветерана і просто сказали “дякую”. Не завжди підтримка — це гроші. Іноді слово важить більше».
Та бізнес на стаканчиках не витримав конкуренції на ринку.
«Ми не проаналізували попит. У нас якісний, дорогий стаканчик, але ринку це виявилося не потрібно. Це була дорога, але важлива помилка».
Кав’ярня сьогодні: виживання, а не прибуток
Зараз у Сергія дві кав’ярні самообслуговування в Чернівцях. Одна з локацій тривалий час була збитковою.
«Ми платили оренду, але прибутку не було взагалі. Йшли в мінус».
Найбільший виклик для підприємця — знайти вигідну локацію. Державні установи — через тендери, де ціна за місце може зрости вдесятеро.
«На торгах стартували з тисячі гривень, дійшли до десяти. А в лікарнях — до 15 тисяч. Питання: чи зможеш ти це відбити?»
«Фізично мені важко. Все тягне на собі дружина»
Через поранення Сергій не може повноцінно займатися обслуговуванням кав’ярні. Основна відповідальність на його дружині.
«Мені важко пересуватися, носити бутлі. Дружина все це робить сама».
Він зауважує, що потрібен хтось поруч, хто буде виконувати певні функції.
«Людина з ампутацією не може повноцінно функціонувати навіть у побуті. Це не просто “немає ноги”», — каже дружина ветерана.
Вона займається доглядом кав’ярні самообслуговування: закупівлею продуктів, води, технічними дрібницями.
«Кав’ярня самообслуговування здається простою лише на словах. Насправді апарат сам себе не обслуговує. На все потрібен час і сили».
«Грант — це відповідальність, а не подарунок»
Сергій зізнається: сьогодні він не шкодує про спроби взяти грант, навіть невдалі.
«Це досвід. Неприємно визнавати помилку, але це шлях».
І радить іншим ветеранам, перш ніж брати грант від держави, все прорахувати.
«Спочатку — навчання, аналіз ринку, холодний розрахунок. Коли гориш ідеєю, ризиків не бачиш».
Сергій каже:
«Успіх — це не про гроші. Це про зусилля. Немає чарівної палички. Якщо хочеш результат — треба працювати».
Ветеран зазначає, якщо його приклад надихає когось не здаватися — значить, він рухається правильно.
«Коли люди кажуть: “Дивлюся на тебе — і мої проблеми вже не проблеми”, — це дає сили рухатися далі».
«Якщо зламаюся я — йому буде ще важче»
Поруч із Сергієм увесь цей шлях проходить його дружина. Після поранення чоловіка вона звільнилася з роботи, щоб бути поруч під час лікування та реабілітації.
«Коли Сергій ще був у лікарні, я працювала. Але коли він переїхав до Чернівців, зрозуміла: я не можу залишити його самого. Його адаптація, лікування, навіть побут — усе залежало від того, чи буду я поруч».
За словами жінки, життя після ампутації — це не лише фізичні обмеження, а щоденна боротьба з простими речами, які для людей без інвалідности здаються дрібницями.
«Людина з інвалідністю не завжди може самостійно підігріти їжу чи дістати щось із холодильника. Це не про “немає ноги”. Це про те, що ти не можеш повноцінно функціонувати навіть удома».
Попри навантаження, подружжя знаходить ресурс для допомоги іншим — служіння у церкві, підтримка поранених військових, участь у заходах для ветеранів.
«Бувають моменти, коли руки опускаються. Але ми повинні переступити це й іти далі. Якщо зламаюся я — Сергію буде ще важче», — каже дружина ветерана.
Вона звертається до дружин і партнерок військових, які проходять подібний шлях:
«Нам потрібна неймовірна сила й мудрість. Ми маємо тримати тил так само, як наші чоловіки тримали його на війні. Важливо об’єднуватися, спілкуватися, підтримувати одна одну. Бо інакше цей шлях дуже легко не витримати».
Фото Тараса Піца
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media