Під час мобілізації не сказав, що медик, бо хотів у розвідку
26.12.2025 08:00
Укрінформ
Вадим Гаджега відмовився від кар’єри лікаря в Словаччині й пішов воювати за свою країну
Коли почалася повномасштабна війна, Вадиму було 24 роки. Він одразу ж залишив Словаччину, де працював у клінічній лікарні, й поїхав додому, на Закарпаття. Хотів мобілізуватися, та йому не раз відмовляли. Утім, Гаджега таки пішов добровольцем у Держприкордонслужбу. Що цікаво – простим солдатом, бо факт свого медичного досвіду від командирів приховав. Медик-анестезіолог Вадим Гаджега став розвідником у ДПСУ, виконував завдання в тилу ворога, заводив на передові позиції штурмові групи. Після важкого поранення боєць реабілітовувався понад рік і досі не відчуває лівої ноги. Свою історію Вадим розповів кореспондентці Укрінформу.
НАРОДИВСЯ ПІД БОРЖАВСЬКИМИ ПОЛОНИНАМИ, ВЧИВСЯ В ТОРОНТО
Вадим іще до війни вів нетривіальне життя. Він народився та виріс у віддаленому гірському селі Березники (колишній Воловецький район) під Боржавськими полонинами. І от, будучи учнем 11 класу, примудрився дистанційно вступити до університету в Торонто.
– То була нетипова історія, – усміхається Гаджега. – Якось я онлайн склав тести від цього університету. А згодом мені на сільську пошту прийшло від них запрошення – на медичні курси. Я склав ті тести без репетитора, без нікого.
Питаю, чи було бажання стати лікарем?
– Ні, я тоді працював із татом на заробітках – він ліс валив у Сибіру. Їздив із ним також на роботи в Чехію. А коли прийшов лист із Торонто, мов, запрошуємо вас на навчання, такого-то числа треба вийти на зв’язок та подати документи, звісно, я все зробив. Із Березників у Канаду – це прикольно! Мама теж учила, що треба використовувати всі можливості, які підкидає життя. Це було навчання на первинних медичних курсах, у 2019-му році навчання в онлайн-виші не лякало, – каже Вадим.
Він тоді закінчував школу і також думав вступати у виш. Обрав Ужгородський нацуніверситет. Хотів бути ерготерапевтом.
– Це напрямок в реабілітації після інсультів, тепер актуально для поранених на фронті. Я легко вступив. Цікаво, що ця спеціалізація не була популярною, пів року на першому курсі провчився сам. Було смішно, коли викладач на спільних для кількох потоків лекціях казав, мов, спеціальність така-то – встаньте й оберіть старосту. Ну й і називає мою – і встаю я один. Але після першої сесії до нас переводились студенти з інших факультетів.
Але далі Вадим поїхав у Словаччину – там був анестезіологом його двоюрідний брат.
– Я працював у лікарні міста Нітра. Спочатку – санітаром, потім – медбратом, згодом – у команді анестезіологів.
Цікавлюся, чи встигав вчитися паралельно в обидвох вишах та ще й працювати?
– Устигав. Хоча навчання медицині онлайн – така собі справа. Але в мене не було інших варіантів. Я вводив пацієнта у сон, слідкував за ним під час операції. Якби не почалася велика війна, я б продовжив здобувати медичну освіту та будувати кар’єру в Словаччині. Але вийшло так, що медичну кар’єру довелося перервати.
ХОТІВ СЛУЖИТИ В 128 БРИГАДІ, АЛЕ НЕ ВЗЯЛИ
– Вадиме, ви ж, очевидно, не служили в армії? Чим керувався молодий чоловік без військового досвіду в бажанні покинути медицину в іншій країні та повернутися воювати за свою? Це ж був час, коли багато цивільних українців рухалися в протилежному напрямку, – питаю прикордонника.
– Це було само собою, природно. Я навіть не уявляв, аби могло бути якось інакше, – відповідає.
Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, він продав машину в Словаччині, взяв відпустку за свій рахунок в тамтешній клініці, купив спорядження і поїхав до кордону з Україною.
– Купив собі файну броню та шолом, доїхав поїздом до Кошиць, а вже звідти волонтери переправили в Україну, – ділиться співрозмовник.
Він одразу пішов у 128-му окрему Закарпатську гірсько-штурмову бригаду, але там відмовили.
– Мені було 24 роки, без досвіду служби – не брали таких тоді. Ще й сказали, мов, та вас ніде не візьмуть. Але я не здавався. Пішов у наш Свалявський військкомат – там записали мої дані, але на службу теж не взяли. Порадили мобілізуватися в Мукачівський прикордонзагін. Був такий слух, що там візьмуть. Прийшов перевірити. Мобілізували! Я був дуже радий, але просився на Схід. Боявся, що доведеться тут служити, на кордоні. Утім, якраз формувалася перша група на виїзд. Ми поїхали на Суми, тоді на Житомир, а далі вже був північно-східний кордон: Лиман, Борова, Харківська область, Сватове, Луганщина… Ну й пішло, пішло…
“ЧОМУ РОЗВІДКА? ЗАВЖДИ ЛЮБИВ ЛІЗТИ, КУДИ НЕ МОЖНА”
Ставлю питання Вадиму – ви ж звісно, пішли служити бойовим медиком? Та ні, відповідає, в розвідку.
– Чесно, я не хотів йти медиком. Якби розповів про освіту, досвід роботи в лікарні, тим більше в анестезіології, мене б лишили десь в госпіталі чи на стабпункті. А я не хотів там сидіти. Прагнув воювати. Мене й оформили як солдата, добровольця. Так і служив, пізніше став заступником начальника відділення наземної розвідки. Згодом, у 23-му, став начальником першого відділення розвідки в 15-му мобільному прикордонзагоні «Сталевий кордон». У підрозділі було шестеро хлопців. Я був командиром, але, раптом що, міг надати екстрену меддопомогу. Звісно, у червоній зоні багато не зробиш, але якщо дотягнеш хлопця до жовтої, то там можеш і розрізати, і кров зупинити, й уламок витягнути. Було всяке – і просто ножем вирізав уламки, бувало, що заливали суперклеєм затампоновану рану, щоб зупинити кровотечу… Там не йшлося про жодну анестезію – людина то відключалася, то поверталася до свідомості. Свої знання та навички я все ж застосовував. А чому в розвідку пішов, а не скажімо, в піхоту? – повертається Вадим до питання. – Бо завжди любив лізти, куди не можна.
До речі, у Вадима позивний «Хірург».
РОЗВІДНИЦЬКІ ПРИГОДИ ДІЛИЛИ НА ДВОХ
Гаджега розповідає, що розвідницькі пригоди у війську ділив із побратимом «Джаничем».
– Він – вірмен, дуже потужний розвідник, безстрашний і так само любить пригоди. Ми з ним заходили в тил до ворога, деколи й по два тижні там проводили. Так було на Луганщині в селі Новоєгорівка, окупованому ще з 2014-го року. Збирали інформацію, фіксували все на «Кропиві». Під час перестрілок не могли встрявати – просто дивилися, аби нічим себе не видати. Це вже потім, коли ми вели туди групу на штурм, можна було стріляти. Тоді треба було командувати штурмом, – каже військовий.
Прошу Вадима розповісти щось цікаве з розвідницького досвіду.
– Поранення в мене цікаве, – він одразу ж пристає на пропозицію. – То було 15 серпня 2023 року, ми штурмували Сватівський напрямок, вже зайшли в Луганську область. Нас у групі було кілька десятків, відбили позицію, але вже за три дні нас там лишилося троє: я, “Джанич” і ще один хлопець. Решта – «двохсоті» й «трьохсоті». Той хлопець заступив на варту, а ми з “Джаничем” вирішили, що поки не настала ніч, треба зготувати поїсти. «Злий мені на руки», – попросив він. Стали один навпроти одного, він простягнув руки, я почав зливати на них із пляшки. В цей момент між нами впав скид із дрона… Вибух, ми впали. Кажу: “Джан”, я “триста”. Він у відповідь: “Я теж”. Хлопець прибіг із варти, наклав нам турнікети. «Джанич» кричав дуже страшно – йому більше дісталося. У мене в нозі було «всього» 22 уламки, а він був дуже важким. Поки боєць накладав побратиму турнікети, мені наказав вести вогонь із кулемета. “Куди стріляти? Я не бачу нікого” – перепитав. – “Та просто туди стріляй”, – він показав рукою. На цьому я відключився, – розповідає Вадим.
Із тієї позиції за якийсь час їх евакуювали бійці Третьої штурмової, які прийшли на заміну.
– Нас вивезли на еваку. Мене – в Борову, «Джанича» – одразу на Харків. Він списався, має інвалідність, живе в Ужгороді. Ми дружимо, часто спілкуємося. Я служу дотепер як обмежено придатний, – каже Гаджега.
ЕВАКУЮВАЛИ БІЙЦЯ, ЯКИЙ ІЗ ПОРАНЕННЯМ 9 ДНІВ ПРОВІВ НА ПОЗИЦІЇ
А взагалі, Вадим не любить згадувати фронтові пригоди – там забагато болю та смертей. Каже, що важко було для психіки у перші пів року після фронту, на лікуванні.
– Прокидався серед ночі, і бронік шукав, і «воював». Усяке бувало. Тепер уже не сниться. Відпустило, – каже.
На прохання розказати щось із бойового досвіду, пригадує й хороші історії, й погані.
– Розвідка – постійний рух. Ми сідали в машину і їхали. Потім вийшли в посадці, закопалися на кілька днів і сидимо, дивимось. Бачимо, як на ворожих позиціях відбувається переміщення – скинули нашим координати, вони по них відпрацювали. Є результат твоєї роботи. Одного разу так засікли ворожий танчик – по ньому також відпрацювала наша арта, знищили, – пригадує.
Розповідає про випадок, коли зайшли у посадку, а там бійці просять забрати пораненого.
– Вони його застали на позиції при заміні. Кажуть, лежить уже дев’ять днів, у нього в ранах опариші завелися. Ніхто з суміжних бригад не знав цього бійця. Евакуювати його не могли – не ходячий, винести б також не змогли – загинула б уся евакгрупа. Ми його швидко закинули в машину й забрали, потім знайшли, «чий» він – виявилося, що Нацгвардієць. До речі, ті опариші йому життя врятували – вони об’їдали відмерлі клітини на рані й таким чином у нього не почалося зараження крові, – завершує Вадим свою розповідь.
Більше про військові «пригоди» його не запитую…
Сам він говорить, що любить не стільки згадувати ці історії, як спілкуватися з бійцями, які розуміють цінність його досвіду.
“ЯКЩО ПОЧНЕ ЧОРНІТИ НОГА – АМПУТУЄМО. АЛЕ НЕ ПОЧАЛА”
Вадим розповідає, що після поранення решту 2023-го року провів у шпиталях – від операції до операції.
– У шпиталі у Києві лікар після першого огляду не давав шансів, що нога вціліє. «Ми її складемо і подивимось, як вона себе поведе. Якщо почне чорніти – то доведеться ампутувати», – сказав. Я медик, усе розумів. Але нога повела себе добре, потроху все зрослось, – переповідає коротко історію свого півторарічного болю Вадим.
На лікування й відновлення пішов увесь 2024 рік. Зараз чоловік ходить без милиці, утім, ногу нижче коліна не відчуває – там пошкоджений і вчасно не відновлений нерв. Військовий каже, що нога особливо дошкуляє взимку, бо дуже швидко мерзне.
– Вона у мене ніби дерев’яна. Тепер шансів відновити нерв немає і я на реабілітацію не їду, аби не займати чиєсь місце. Так і живу, сам собі реабілітолог. Уламки витягувати теж немає сенсу, бо нога ще більше травмується.
Утім, ВЛК визнала Вадима обмежено придатним. Зараз він служить в одному із гірських тилових підрозділів 27 прикордонзагону ДПСУ на Закарпатті. У загоні кажуть, що Гаджега кілька разів подавав рапорти, аби повернутися в зону бойових дій, проте командири не відпустили.
“ВІЙСЬКОВИМ ПІСЛЯ ФРОНТУ ПОТРІБНІ ВЛАСНІ СПРАВИ”
Насамкінець питаю Вадима, як рідні поставилися до його життєвого вибору служити у війську.
– Я – наймолодший у сім’ї. Звісно, батьки не стрибали від радості. Коли мама почула, що я їду зі Словаччини на війну, сказала щось типу «перепишу хату на кота». Але на всьому шляху вони підтримують і коштами, і морально. Власне, я живу зараз удома, приїжджаю з чергувань. Маю нове хобі, яке заспокоює і додає настрою: копчу м’ясо та рибу. Часом маю на продаж, але переважно для себе та своїх. Можливо, колись це переросте в бізнес, – каже Вадим.
Зауважує, що військовим після фронту дуже потрібні такі власні справи чи інші проєкти.
– Багато хлопців повертаються і починають пити. Ну поп’єш ти місяць, два. А далі що? Був на фронті, воював, а потім спився? Якось це скучно, – коментує.
Каже, що коли демобілізується, відкриє кабінет ерготерапії, аби допомагати пораненим побратимам, лікувати нерви та суглоби. Професія, обрана колись за фахом, тепер дуже на часі.
– Вадиме, не шкодуєте про свій вибір – тоді, в лютому 2022-го?
– Зовсім. Якби ще раз довелося – знову б так зробив. Це було абсолютно щиро в моєму випадку. Не уявляю, як можна інакше.
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото авторки та з особистого архіву респондента
Новини з передової