Пам’яті старшого сержанта Олексія Поповича (позивний «Чех»)
Хвилина мовчання
18.12.2025 09:00
Укрінформ
Пішов воювати, бо не хотів, щоб гинули молоді
Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Олексію було 47 років. Дорослий чоловік, у якого за плечима ціле життя. Він усвідомлював, якою страшною буде ця війна, адже був сином військового. Та усе ж пішов захищати Батьківщину.
Олексій народився за межами України – у Чехословаччині, де тоді у складі контингенту радянських військ служив його батько. Певно тому, коли й сам потрапив до ЗСУ, за позивний узяв собі «Чех».
Їхня родина була простою і дружною. Батько був вимогливим і ростив Олексія та його молодшого брата мужніми і сильними, а мама прищеплювала хлопцям повагу і любов до людей. У сім’ї шанували працю і любов до Батьківщини.
Після того, як батька перевели служити в Україну, родина оселилася у Києві. Там Олексій закінчив школу, а згодом профтехучилище, у якому здобув фах слюсаря механоскладальних робіт, інструментальника.
Після навчання відслужив у Національній гвардії у Чугуєві на Харківщині. Там йому дуже згодилися прищеплена батьком дисципліна, відповідальність і чіткість, які стали частиною його характеру. Після служби чоловік працював в охороні посольства, а опісля – на будівництві.
«Він мав золоті руки, міг зібрати і полагодити, створити будь-що – від годинника до будинку», – розповідає дружина Олена.
Вони познайомилися, одружилися і оселилися у Барі на Вінниччині. Олена каже, що Олексій був надійним і відданим в особистому житті, дарував любов усім своїм близьким. Щиро пишався донькою від першого шлюбу Вікторією, яка продовжила сімейну династію і теж стала військовою. Турботливим і люблячим батьком він став і для її дітей, про яких дбав і ростив, як рідних.
«Він виховував наших хлопців, підтримував, навчав і радів їхнім успіхам. А коли народилися онуки, він їх просто обожнював, тішився кожною зустріччю. Для усіх рідних він був не просто чоловіком чи вітчимом, а справжнім опікуном, тихим героєм домашнього життя. Тому що Олексій був світлою душею. Він просто робив добро, бо не міг інакше. У ньому поєднувалися щирість і прямота, гумор і мудрість. Любив риболовлю, тишу біля води, розмови з друзями», – розповідає жінка.
Олена пригадує, що коли почалася війна, Олексій не знаходив собі місця. Вирішив, що не зможе залишитись осторонь.
«Я не можу дивитись, як ідуть і гинуть молоді хлопці. Я вже прожив життя. Я не можу залишатися вдома», – сказав він дружині. І у квітні 2022 року пішов на фронт.
Олексій командував відділенням охорони. Побратими розповідали, що його позивний «Чех» був символом надійності, спокою і мужності. Він захищав країну два з половиною роки, аж до 6 листопада 2024 року, коли отримав важке пораненні біля села Іллінка Покровського району на Донеччині.
Коли чоловік потрапив до лікарні, він боровся за життя одинадцять днів. Але 18 листопада серце старшого сержанта, командира відділення охорони взводу охорони 150-ї роти охорони в/ч А2287 Олексія Поповича зупинилося назавжди.
Посмертно Олексія Поповича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
Новини з передової