Пам’яті бойового медика Анатолія Доманського (позивний «Емігрант»)
Хвилина мовчання
27.11.2025 09:00
Укрінформ
Загинув, прикривши собою побратима
Анатолій народився в Криму. Втім, все його дитинство і молоді роки минули в Івано-Франківську, куди батьки переїхали відразу після його народження.
«У дитинстві Анатолій навіть не мріяв про медицину, трішки був боязкий до крові. Але мужності і доброзичливості йому не бракувало. Брат був молодшим в родині, та я цього навіть не відчувала. Змалку він був дуже відповідальний і, здавалося, хотів допомогти усім на світі», – пригадує сестра Валентина.
Після школи Анатолій вступив до Івано-Франківського вищого професійного училища №15. Часто працював із батьком на будівельних роботах. Вже перед повномасштабним вторгненням займав керівну посаду у фірмі, яка будувала дороги. Захоплювався автомобілебудуванням, колекціонував старовину.
У травні 2023 року Анатолій отримав повістку. Родині про це не зізнавався навіть після повторного проходження ВЛК.
«У нього були проблеми зі здоров’ям, йому потрібно було робити заміну клапана в серці. Толіка мучили постійні задухи… На ВЛК діагноз вродженої вади серця підтвердили, але від служби не звільнили», – пригадує Валентина.
Каже, вона просила брата оформити документи про опіку над мамою, але він відмовився. Сказав лише привезти до військкомату рюкзак, який зібрав на випадок мобілізації. Мама тоді довго плакала.
Чоловік служив у 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Після шести тижнів навчання у Великій Британії отримав кваліфікацію бойового медика і звання молодшого сержанта. Дуже пишався цим. Думка про те, щоб залишити службу, у «Емігранта», як називали його друзі дитинства та побратими, розвіялась назавжди. На всі благання рідних звільнитися зі служби відповідав коротко: «Я хлопців не залишу, я їм потрібний».
«До мене писала дівчина. Її пораненого брата принесли до Толіка. Хлопець був з іншої бригади, але його принесли до «Емігранта», бо знали, що він був дуже відповідальним і добрим медиком. Толік його врятував. Вже пізніше в його телефоні я знайшла контакти багатьох волонтерських організацій та фондів. Брат постійно звертався до них за ліками та медикаментами. І це про його відповідальне ставлення до обов’язків медика», – міркує Валентина.
Спершу Анатолій разом із побратимами брав участь у боях на Донеччині, потім стояв на захисті Херсонщини. У грудні 2023 року отримав осколкове поранення і контузію біля лівобережного села Кринки. Сестрі розповідав, що в лікарні довго дивився на свої руки, які були у крові хлопців, і це нагадувало йому про найважчі дні.
«У Кринках йому неодноразово доводилось рятувати життя побратимів, а також довго їх підтримувати до моменту евакуації. Завдяки його зусиллям було евакуйовано багато поранених, про котрих казали, що вони вже не виживуть. Одного дня, коли в позицію потрапив танковий снаряд й уламком хлопцю перебило брюшну черевину, Анатолій не розгубився. Він наче висококваліфікований хірург провів операцію по збору органів назад та зшиття черевини, завдяки цьому вдалось стабілізувати хлопця, а через три дні його евакуювати та передати лікарям. Були тяжкі випадки, коли Анатолій падав духом, але не лишав інших та підбадьорював. Багато його побратимів дякують йому за врятоване життя», – розповів командир Анатолія на ім’я Слава для видання «Факти».
«Ніколи нікому не відмовляв. Одного разу відмовився від евакуації, бо не хотів залишати мене там самого. Наших хлопців тоді вже вивели, лишився я, він і ще двоє, які були на підстраховці на евакуацію. Завжди поводив себе гідно, з ним було приємно працювати», – пригадує побратим Костянтин.
Коли Анатолій проходив лікування після поранення, сестра йому вдруге підготувала пакет документів про догляд за мамою. Каже, перший такий пакет на фронті погризли миші. Вона намагалася знову вмовити брата залишити службу.
«Толік документи взяв, але прийняв рішення повернутися на передову», – пригадує Валентина.
У 2024 році Анатолій Доманський був представлений до нагороди «За врятовані життя». Втім, отримати її не встиг. 24 січня разом із побратимами вирушив на бойове завдання біля населеного пункту Кринки Херсонської області. Спочатку думали, що їдуть на 10 днів, але довелось протистояти ворогу там майже три місяці. 21 квітня вони поверталися із завдання.
«Хлопцям потрібно було перейти через дві ріки. Коли вони вже були на човні, почався ворожий артобстріл. Толік загинув, прикривши собою побратима… Відразу ніхто не помітив, що «Емігрант» поранений. Він нічого не говорив, просто нахилився і більше не зміг піднятись. Тіло Толіка залишили на березі річки Басанка, бо побратими були знесилені і стікали кров’ю, а тому не могли його транспортувати. Через чотири дні тіло брата вдалося забрати», – говорить Валентина.
Вона постійно за нього хвилювалася. За кілька днів до загибелі просила командира записати голос Анатолія, аби переконатися, що з ним все гаразд. Тоді їй прислали звернення брата: «Привіт усім. Не хвилюйтесь, зі мною все добре, усіх вас сильно люблю». Це були його останні слова для найрідніших.
Про смерть «Емігранта» Валентина довідалась із повідомлень у групі рідних військовослужбовців. Відразу не повірила. Каже, ще сподівалася на помилку, на співпадіння позивних. Втім, наступного дня мамі принесли сповіщення, що Анатолій загинув.
«Ми поховали його у селі Вовчинці, що біля Франківська. У нього там було багато друзів, там він знайшов собі хатинку, яку мріяв купити. Мріяв створити сім’ю… Йому подобалася служба в армії. Знаєте, коли після поранення він повертався на фронт, то зізнався, що це буде його останній вихід. Він готувався продовжити навчання і стати інструктором для наших бойових медиків», – додає Валентина.
Анатолій Доманський посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою «За честь та звитягу» від міського голови Івано-Франківська.
У чоловіка залишилися мама Надія, батько Геннадій, сестра Валентина, племінниці Віталія та Анна, маленька похресниця. Анатолій називав її «милою пташкою» і завжди обіцяв, що повернеться.
Захисникові назавжди 34 роки.
Шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Новини з передової