Військовий лікар Юрій Скребець: «Мені на війні спокійніше»
Репортаж
20.11.2025 12:15
Укрінформ
Досвід медика і його пацієнтів свідчить: ворог атакує і на фронті, і в тилу. Та здаватися не можна ніколи
Найважче на війні – втрачати людей. Кожна втрата – трагедія, але коли їх сотні, то трагедія переходить до розряду гіркої статистики. Під час підготовки цього матеріалу ми поговорили із чотирма людьми, яких протягом кількох тижнів ледь не вбили росіяни. Вони отримали важкі травми, але не втратили бажання жити.
«ПОЩАСТИЛО, ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ ХОРОШИЙ»
До Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. І. Мечникова цього разу ми приїхали поспілкуватись із заступником медичного директора з хірургічної допомоги та ветеранської політики Юрієм Скребцем. Він – народний герой України, нейрохірург, начмед окремого штурмового батальйону «Арей» та лікар-інструктор батальйону «Госпітальєри», відомий на фронті як «Юзік».
Юрій Скребець
Достатньо написати це прізвище та псевдо в пошуку Гуглу, щоб тобі видало десятки посилань на матеріали про нього. Чесно кажучи, до зустрічі з ним була впевнена, що він жорсткий, неговіркий і розмова буде дуже непростою. Навіть більше, про цього лікаря вже написано чимало всього, і було побоювання, що нічого нового мені Юрій Юрійович не розповість. Аж раптом він підкинув «інформаційний привід». Точніше, сам ним став.
У ніч зі 7 на 8 листопада нейрохірург постраждав унаслідок російської атаки. На цивілці, коли був у гостях у друзів.
– Мене повністю оглушив вибух пікіруючого «шахеда», дуже різкий. Це вперше, коли летіло прямо на мене. До цього падало неподалік. На передовій ми стикаємось із FPV-дронами, які полюють на швидкі допомоги. На війні медичний транспорт знищується серед перших, хоча це і заборонено міжнародними конвенціями, – розповідає Юрій.
«Шахед» влучив у будинок, де жив друг Юрія разом із шістьма дітьми. Скребець не знав, чи вдалося людям вибратися з будівлі, тож вирішив перевірити. Щойно він забіг усередину, сталася повторна атака – і будинок почав «складатися». Юрія привалило плитами перекриття.
– Я розумів, що зі мною все в порядку. Плити ж не падають горизонтально. Вони ламаються і падають так, що є щілина, і там можна заховатись. От мене і придавило. Були пошкоджені ребра та легені. Одразу почалась пожежа. Міг згоріти, та, на щастя, прийшли рятувальники і залили все водою. Я був увесь мокрий. На адреналіні бігав дивився, чи нікого в будинку не лишилося. Зʼясував, що всі вискочили, загиблих немає. Моєму близькому другові зламало ногу.
Потім його привезли до лікарні, в якій він працює вже 35 років.
– Риженко (Сергій Риженко, генеральний директор лікарні, – ред.) здивувався, коли вас побачив? – запитую.
– Сказав, що хороший інфопривід буде, – жартує Юрій Юрійович.
– Вам пощастило, що все так обійшлось, – говорю.
– Пощастило. Янгол-охоронець хороший, – відповідає.
У таких ситуаціях, каже Скребець, людину дуже легко збити з пантелику і змусити робити щось нераціональне.
– Аналізуючи ті події, я розумію, що повівся неправильно в деяких моментах, і тому трошки постраждав, – говорить.
Попри те, що він має великий бойовий досвід, не приховує: злякати його доволі легко. Каже, що тих, хто не лякався, вже немає.
– У мене два ордени «За мужність», ІІІ і ІІ ступеня, і орден «Народний Герой України» – і от вони «не працюють». Гідазепам працює, а ордени – ні, від слова абсолютно. Людина лякається, навіть найбезстрашніша. Хоча є безстрашні герої, я бачив таких, на їхніх рахунках – сотні знищених ворогів – сотні, не десятки! Але декому з них достатньо побачити кров – і все, йому стає погано. Це наша природа. А є люди, які працюють лікарями, хірургами, по лікті у крові, але бояться війни і вибухів.
– А ви чого боїтесь? – запитую.
Пауза. Тиша.
– Безпорадної старості боюсь дуже. У цілому боюсь безпорадного стану, коли сам собі не допоможеш, – говорить.
І цього разу Юрій був дуже близький до такого, хоча визнає: уже не вперше. Він вірить, що для кожного з нас написана «програма», і що кому судилося, те й станеться. І тут вже немає різниці, фронт це буде чи рідне місто.
– Ми можемо лише прискорити «програму», а от подовжити її, я відчуваю, неможливо, – додає.
БУТИ «ПРЕДМЕТОМ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ»
Розпитую в нього про госпітальєрську службу. Він з гордістю розповідає про Яну Зінкевич, з якої, власне, і почались «Госпітальєри».
– Я її кум, близький друг. Це її задумка. Я був начмедом батальйону, ми їздили разом, а потім возив її на операцію, коли вона отримала поранення, – згадує.
Він сам має чотири «офіційні» поранення. Це ті, про які написано у висновку ВЛК. Неофіційних – значно більше. Юрій Юрійович має чимало осколків у тілі, один з них – у шиї. Під час розмови дістає з кишені халата магніт, той «прилипає» до шкіри.
– Можна ліхтар причепити, – жартує. – Багато таких у мене в ногах. Там, де бронежилет був, нема. Це перше поранення, ще у 2015-му. Потім – у 2016-му, лежав у госпіталі в Покровську. Ще два поранення вже під час повномасштабного вторгнення отримав. Вивозили хлопця з поля, підʼїхали близько, а тут танк прямою наводкою. Танкіст був досвідчений, дуже чотко стріляв, як біатлоніст. Фугасними снарядами, і це нас врятувало: якби осколковими, то все… Тепер ніхто в поле не виїжджає. Дрони і втрати шалені в обох сторін, люди тут безсилі.
Коли черговий дрон влетів у машину медиків, в якій їхав «Юзік», він отримав компресійний перелом хребта і двох ніг. Переніс три операції, замість кульшових суглобів має ендопротези, а ще другу групу інвалідності. Кілька місяців лікувався у Харкові, 6 червня 2025 року звільнився зі служби і повернувся до лікарні.
Фельдшер, який тоді був за кермом, зламав шию в двох місцях. Вистрибнути з машини ніхто не встиг, вона вилетіла в рівчак і перекинулася.
– Важко повернутися до цивільного життя? – запитую Юрія.
– Дуже. Я себе тут не відчуваю на своєму місці. Там я був «предметом першої необхідності», а тут – ні. Я пішов на війну в перший день повномасштабного вторгнення. У лікарні все було класно відпрацьовано, система діяла. Повернувся – усе працює ще краще. Я багато роблю, але якщо мене не стане, то нічого не зміниться. А в батальйоні – зміниться. Хоча мене замінив класний фахівець – Іван Савченко, ми з ним з 2016 року в «Госпітальєрах» разом, – розповідає.
Ми говоримо про штурмові підрозділи та втрати. За словами Юрія, бойовий медик – це, на жаль, «розхідник», а штурмовик живе 4–5 штурмів, а далі – або йому щастить і він списується, або не щастить і він гине.
– Це важко. Трагедія перейшла до розряду статистики, – каже.
І знову повертається до того, де почувається більш потрібним.
– У мене є воєнний досвід. Він про евакуацію, про те, що швидко приїхав, завантажився і злиняв так, ніби тебе тут і не було. Ось що я вмію робити. А навіщо тут цей досвід евакуації і надання життєрятувальної першої допомоги? Він тут ні до чого. Тут усі стабілізовані. Мені на війні спокійніше, і я там при дєлє. Це вже патологія.
Запитую Юрія, чого його навчила війна.
– Людині для повноцінного життя, такого, щоб без шкоди для здоров’я, виявляється, достатньо невеличкого наплічника. Купа барахла, яку ми накопичуємо протягом життя, абсолютно неважлива. Треба зайве викинути з життя і не думати про це. Узагалі, ми тривожимося про такі дрібниці. Зараз навіть дивуюся, що мене хвилювало багато років тому, – зі сумною усмішкою говорить.
В УМОВАХ БОЮ НЕ НАМАГАЙСЯ ЗРОБИТИ ІДЕАЛЬНО
Скребець працює у лікарні 36-й рік. На дев’ятому поверсі серед кабінетів колег є табличка з його ім’ям та прізвищем. Відчиняємо двері, а за ними… коридор, укінці якого стоїть велотренажер. Після травми Юрію не можна бігати та стрибати, але активний спосіб життя для нього – необхідність. Він раніше займався велогонками, і друзі подарували тренажер.
– Він спортивний, для активних тренувань. Мені потрібно не набирати вагу, щоб протезам нормально було. Треба десь 15 тисяч кроків на день ходити. Я дуже стриманий в їжі, не вживаю «коротких» вуглеводів, – пояснює.
На дверях одного з кабінетів є сліди від вибухової хвилі, тут і працює Юрій Юрійович. На стінах – прапори та різні подяки. У старенькій шафі стоять старезні чорно-білі фотографії колективів лікарні, рукописний молитовник, медичний довідник 1927 року, написаний українською мовою. За словами Скребця, – шикарна книжка, в якій є все, що треба знати земському лікареві. Час від часу він відволікається – йому постійно хтось телефонує, треба повертатися до роботи.
На першому поверсі, у коридорі перед блоком інтенсивної терапії, Юрій Юрійович зупиняється біля родичів одного з пацієнтів. Видно, що вони розгублені. Він довго та спокійно з ними про щось говорить. Люди дякують, «оживають» та виходять, він іде у відділення.
Після того як Юрій Скребець став начмедом, а це було ще у 2009 році, часу на операції залишилось обмаль – робив по одній-дві на тиждень. А нейрохірургія такого не може терпіти, вона вимагає, щоб ти щодня стояв по 8–10 годин перед мікроскопом, пояснює медик. Тож він змушений був поступово відійти від цього.
– На війні оперував. Робив невідкладні операції, щоб довезти людину до лікарні можна було. Як писав у своїй книзі «Техніка бою» майор Ганс фон Дах, «в умовах бою не треба намагатися зробити щось ідеально, у тебе вийде лише найпростіше». Так і є. Є такий термін «контроль ушкоджень». Його ввели у ВМС США в часи Другої світової війни. Він про те, що коли в судна є пробоїна, то не треба намагатись її заварювати десь у морі. Завдання – заткнути дірку, довести до порту і ремонтувати, бо якщо почати виконувати якісь складні речі, то буде горе. У стані афекту, коли страшно, гучно, то все робиш не так. У польових умовах супероперацій не треба виконувати. Турнікет наклав, дихальні шляхи звільнив, дихання перевірив – і вперед. Тобто закрив крани, з яких тече, і погнали, – говорить.
– Рахували, скільком людям врятували життя на війні? – питаю.
– Рятує Бог… Колись, ще молодим лікарем, самостійні операції рахував. Після 1000 перестав. Корифеїв, у яких за день по кілька операцій, все одно не переплюнеш, – додає.
«УСІ ЖИВІ – І СЛАВА БОГУ»
Разом із ним ми заходимо у відділення інтенсивної терапії. Медсестри роблять перев’язки, ставлять крапельниці. Пацієнти згодні поспілкуватися.
Боєць 82 окремої десантно-штурмової бригади, аеромобільного батальйону на ім’я Павло лише кілька днів тому отримав важке поранення на Донеччині. Удвох із побратимом підірвався на протипіхотній міні. За словами Скребця, у хлопця переламані всі кістки на ногах, пошкоджено багато судин та м’язів. Була загроза втрати кінцівки, але завдяки тому, що допомогу надали вчасно, ногу вдалося зберегти.
– Відновлення триватиме довго, але все закінчиться добре. Встановимо ВАК-систему, буде перемонтовано апарат зовнішньої фіксації, – пояснює лікар.
Павло отримав контузію і погано чує, тож постійно тримає руки біля вух, намагаючись «вхопити» звуки. Він налаштований дуже позитивно: поки буде лікуватись та проходити реабілітацію, хоче вивчитися на оператора БПЛА.
– Вражатиму кожну ціль, – говорить.
Він розпитує у лікаря про свого побратима, якому відірвало ногу. Каже, що вже збирає гроші йому на класний протез. Лікар розповідає, що тепер їхати за кордон для протезування не треба. Мовляв, в Україні вже можуть протезувати навіть краще, плюс – є центри, де це роблять безплатно.
На сусідньому ліжку лежить Сергій. Він так само ледь не втратив ноги. Чоловік працює водієм, 11 листопада вивантажував ковбасу в один з магазинів Нікополя, аж раптом атакували дрони. Сховатися не встиг. Якби не працівники ДСНС, він міг би стекти кров’ю. Рятувальники наклали йому турнікети. Поки чекали швидку, сталася повторна атака, але всі вижили.
Сергієві 56 років, живе у Дніпрі. Лікарі так само говорять про тривале лікування та реабілітацію, а він чекає, що повернеться на роботу, бо хтось же має возити людям продукти.
В іншій палаті помічаємо жінку, яка втратила руку та ногу. Знайомимось, звати Анна Козерог, їй 38 років. З нею трагедія сталася 3 листопада у Синельниківському районі, у селі Миколаївка.
– Було таке відчуття, ніби твою голову поклали у великий дзвін і з усієї сили вдарили по ньому. Я не відчула нічого спочатку, а потім зрозуміла, що сиджу і мені погано. Побачила, що у мене немає руки, точніше, вона була як фарш, розірвана вся… Розрізаний живіт, ногу я не бачила. Підбіг до мене чоловік – він виліз з-під завалів будинку, вдома був. Побачив, що я стікаю кров’ю, перемотав мені чимось руку і ногу.
І тут вони почули, що летить ще один «шахед».
– Далі все як в кіно: чоловік впав на мене, поцілував, сказав «Анечко, я тебе дуже люблю»… «Шахед» впав поруч з будинком, скло посипалось. Чоловік мене врятував, бо мене б склом присипало точно, а в мене рани. Він цілий, лише маленькі подряпини. Ми бачили, як хата горить наша. Поки їхала в лікарню, була при тямі, – розповідає жінка.
Того дня вона втратила будинок та свій бізнес – у родини були кафе, магазинчик. Дуже переживала, чи не загинули дівчата, які працювали в неї, та чи все добре із чоловіком. Про втрату ноги дізналася в лікарні, коли вийшла з наркозу.
– Мама плакала, тато ні – все в собі тримав і через стрес та нерви втратив слух. Ми йому замовили слуховий апарат. У мене велика родина, літні батьки, і я не можу показати їм, що мені погано. Всі живі, і слава Богу. Я лишилась жива, у моїх дітей є мама.
Розповідає, що із чоловіком познайомилися, коли їй було 15 років.
– Вже 23 роки разом і любимо одне одного. Днями їдемо на реабілітацію у Superhumans. Син молодший, коли подивився відео із центру, сказав: «Мамо, ти в нас будеш крута». Я себе взяла в руки, фізичне лікування буде довгим і важким, але я зроблю все. 1 квітня в мене день народження, і до цього часу думаю стати на ноги. А щодо руки, то я вже трошки навчилась лівою щось робити. Думаю, зможу все. Мені стільки людей допомогли. Вдячна всім і не можу показати, що слабка. Все для чогось в житті відбувається, от і зі мною це теж для чогось, – говорить.
Родина хоче із часом купити будинок десь у більш безпечному регіоні. Планують жити разом з батьками – однією великою родиною.
Коли ми виходили з палати, нас покликав Павло, той самий військовий з десантно-штурмової бригади. Попросив допомогти його бригаді зібрати гроші на ремонт автівок. Відмовити не можемо, даємо посилання на збір.
Біля входу в лікарню помічаємо «госпітальєрське» авто. На ньому їздить Юрій Юрійович. Воно має кілька наскрізних дірок, з однієї стирчить осколок, замість скла – щось заліплене скочем. На цьому авто Скребець приїхав до друзів у той день, коли ворог скерував «шахеди» на їхній будинок і коли янгол- охоронець учергове урятував його.
Лікар каже, що дірки в авто – то не найстрашніше. Колись, як буде час, усе «підшаманить».
Ольга Звонарьова, Запоріжжя – Дніпро
Фото: Дмитро Смольєнко / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут.
Новини з передової