Пам’яті Героя України, молодшого сержанта Петра Федорчука
Хвилина мовчання
19.11.2025 09:00
Укрінформ
Шість років боронив Україну в зоні АТО, Велику війну зустрів у Маріуполі, загинув при виході з оточення
Петро народився 12 липня 1995 року в селищі Верховина на Івано-Франківщині. Був первістком у сім’ї.
«Він народився на самого Петра і Павла. Це була для нас дуже довгоочікувана дитина. Якраз коли Петрусь заплакав в родзалі, задзвонили дзвони у церкві. І відразу всі сказали: "Ця дитина народилася з ім'ям"», – пригадує мама, пані Любов.
Фото з архіву Іванни Мартищук
Хлопець змалку виховувався серед військових – тато на момент народження сина працював у Верховинському військкоматі. Пізніше батько, а згодом і мама перевелися служити на прикордонну заставу в селі Шибене Верховинського району.
Найбільше в дитинстві Петро любив складати конструктор і машинки в нього «завжди були викладені від найменшої до найбільшої». Молодшу школу хлопчик закінчив у Верховині, а з п'ятого класу навчався в ліцеї в селі Зелене. Крім улюблених біології, географії та інформатики, Петро захоплювався малюванням, грав на баяні та любив усе, пов'язане з військовою тематикою.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Та після школи юнак вступив у вище професійне училище № 36 в селі Балин на Хмельниччині, навчався ремонтувати сільськогосподарську техніку. Через рік вступив на заочну форму в Кам'янець-Подільський фаховий коледж Подільського державного університету на ту ж спеціальність.
Як згадує сестра Іванна, Петро був дуже турботливим братом і не раз залишався доглядати за нею ще маленькою, коли батьки були на роботі. «Він навчав мене боксу, казав: "Щоб ти змогла себе захистити". Якщо брат ішов з компанією грати у волейбол, він мене брав. І мої перші дискотеки теж з ним почалися. Петрусь брав на себе всю відповідальність за мене», – пригадує Іванна.
Фото з архіву Іванни Мартищук
Зрештою хист до військової справи переміг. Батьки просили Петра залишитися служити на прикордонній заставі, але він вирішив йти в ЗСУ: у 2016 році підписав контракт і пройшов навчання в Старичах Львівської області. Служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала М. Білинського на посаді водія-механіка САУ. У грудні 2016 року Петро вирушив у Маріуполь. На початку 2017-го отримав перше поранення – важку контузію, але після лікування повернувся на фронт. Шість років захисник боронив країну в зоні АТО/ООС, брав участь у боях за Широкине, Водяне, Маріуполь, Сартану та Волноваху.
Фото з архіву Іванни Мартищук
Початок Великої війни підрозділ Петра Федорчука зустрів на позиціях у Маріуполі, де морпіхи стояли з грудня 2021 року. На той час він був командиром відділення артилерійської розвідки.
«Він нам подзвонив, сказав, що війна. По них там страшно били з артилерії. Ми дізналися, що Петрусь знову був сильно контужений. …Вони вже тоді були на заводі Ілліча, в бункері. Подзвонив його побратим, каже: "Не переймайтеся, Петя несе службу в бункері, він вийти не може"», – розповідає пані Любов.
А потім ні Петро, ні його побратими не виходили на зв'язок упродовж двох тижнів. 29 березня 2022 року він надіслав рідним останнє відео. «Син сказав: "Мамулько, у нас усе добре. Не переживайте, всі живі, здорові, скоро приїдемо додому". Це були останні слова, які ми чули від нього живого. Потім – голосове повідомлення: "Мамо, телефон віддаю командиру, він зараз перекине вам гроші". Сказав, що не знає, коли вийде на зв'язок», – пригадує мама Героя.
10 квітня пані Любов прочитала в мережі прощальну записку, ймовірно, від імені бійців 36-ї бригади морської піхоти: «"Прощайте нас, ми – вірні завжди". Вони прощалися з Україною. Воювати нема чим, зброї немає, немає боєприпасів, їжа закінчується, будуть іти в рукопашний».
Фото з архіву Іванни Мартищук
На початку квітня 2022 року через постійні авіаудари, відсутність боєприпасів та їжі командування 36-ї ОМБр ухвалює рішення виходити з оточеного з трьох боків металургійного комбіната імені Ілліча. У ніч з 11 на 12 квітня Петро разом із побратимами прорвався з оточення. Група військових пішки дійшла до річки в окупованій Волновасі, але він з численними контузіями не зміг йти далі. 12 квітня 2022 року Петро Федорчук загинув у Волновасі: після допиту і знущань російські окупанти його розстріляли. Воїну було 26 років…
Після того, як брат зник зі зв'язку, Іванна щовечора переглядала всі публікації в різних групах і каналах у Viber і Telegram, писала його друзям в Instagram. Рідні сподівалися, що Петро у полоні. 11 червня Іванна знайшла в російському Telegram-каналі світлини закатованого брата.
Його майже рік вважали зниклим безвісти. Тіло бійця обміняли у березні 2023 року. 31 травня 2023 року односельці попрощалися з Петром Федорчуком біля стели Героїв Небесної Сотні у Верховині. Поховали захисника в селі Зелене Верховинського району. У нього залишилися молодший брат, сестра та батьки.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Бойовий шлях воїна був відзначений державними нагородами. У 2017 році Петра Федорчука нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни», у 2020 році – відзнакою командувача об'єднаних сил «Козацький Хрест», у березні 2022 року, коли Петро вже перебував у Маріуполі, – орденом «За мужність» III ступеня. 5 липня 2024 року Указом Президента України молодшому сержанту Федорчуку Петру Юрійовичу за особисту мужність і героїзм присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Також посмертно бійця відзначили медалями «Лицар бойового чину» та «За заслуги перед Прикарпаттям».
«Для мене – це дуже велика гордість за брата. Петрусь так мало пожив – ні сім'ї, нічого. Але він так вирішив», – говорить Іванна.
Фото: Зеленська сільська рада
На вшанування пам’яті Героя 12 квітня 2024 року на фасаді ліцею у селі Зелене, де він навчався, встановили меморіальну дошку.
Честь і слава Герою!
Перше фото з архіву Іванни Мартищук
За матеріалами Суспільного
Новини з передової