Пам’яті солдата-зенітника Олексія Куцого (позивний «Solo»)
Хвилина мовчання
16.11.2025 09:00
Укрінформ
Героїчно воював і захищав небо України
Олексій народився у місті Бар на Вінниччині. Після школи юнак планував заробляти на життя своїми руками, чесною працею. Тому вивчився на столяра у Барському професійно-будівельному коледжі.
У 2007-2008 роках проходив строкову службу у Військово-морських силах України, де отримав звання матроса.
Після повернення працював у різних сферах — від будівництва та ремонту доріг до посади заступника керуючого магазину.
Друзі Олексія пригадують, що він був дуже талановитою, доброю і світлою людиною. Пам’ятають його усміхненим, щирим і цілеспрямованим. Він завжди допомагав, коли це було потрібно, і ніколи не скаржився на труднощі. Умів підтримати, підбадьорити, зарядити позитивом і спокоєм.
Олексій мав багато захоплень, зокрема, це були техніка та кулінарія. Він однаково добре розумівся як на комп’ютерах і програмному забезпеченні, так і на автомобілях та мототехніці. Кажуть, міг полагодити що завгодно.
Вдавалися йому й кулінарні витвори. Навіть згодом, під час служби у війську, знаходив час і можливість приготувати щось із душею, щоб потішити побратимів смачненьким. А до війська він пішов у вересні 2019 року – підписав контракт з Повітряними Силами Збройних Сил України. Служив у званні солдата на посаді водія обслуги зенітного артилерійського відділення.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Олексій став бійцем мобільної вогневої групи протиповітряної оборони (ППО). Разом із побратимами знищував повітряні цілі — ворожі ракети та безпілотники. З квітня по вересень 2024 року перебував у відрядженні на Сумщині, а під час Курської наступальної операції брав участь у бойових діях на території Росії. Там 18 серпня 2024 року він отримав осколкове поранення.
Воював чоловік гідно: за виняткову мужність і героїзм у бойових умовах 23 вересня 2024 року Головнокомандувач Збройних Сил України нагородив солдата Куцого Олексія Олександровича Золотим хрестом — однією з найвищих відзнак ЗСУ.
Чоловік і надалі захищав би Батьківщину. Однак серце солдата обслуги зенітного артилерійського відділення зенітного артилерійського взводу 143-ї роти охорони в/ч А2287 на позивний «Solo» не витримало напруги. 23 жовтня 2024 року Олексій пішов з життя. Причиною його смерті став розрив дуги аорти та обширна тампонада серця, спричинені перенесеними на ногах мікроінфарктами та серцевою недостатністю…
Побратими Олексія розповідають, що довго не могли повірити у цю втрату. Їм і досі дуже бракує товариша, який завжди випромінював упевненість, був готовий підставити плече у найважчі моменти. Військові його частини, з якими він служив з 2019 року, продовжують відвідувати його могилу, підтримують його матір та кохану Аліну, з якою Олексій мріяв створити сім’ю. Бережуть пам’ять про нього й обіцяють, що прийдуть до нього на цвинтар і після Перемоги.
Вони розповіли, що Олексій дуже любив пісню гурту ТНМК «Завтра». Він часто цитував слова, які були його життєвим кредо:
«Завтра може й не настати,
Завтра може й не прийти.
Дихання навіки стати,
І душа до неба йти.
А що згадаєш, що забудеш,
Коли життя твоє пусте?
Невже не кожен вартий того,
Щоб второпати просте?»
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
Новини з передової