Формат і контент дитячих показів обирали з прицілом не на розвагу, а на внутрішню роботу
Вперше за історію кінофестивалю Миколайчук OPEN цьогоріч новий напрям – окрема секція для дітей. Вона отримала назву Mykolaichuk Open Kids. Обрали тему: діти й війна.
На екрані глядачам показали три документальні фільми: «Покоління» Марисі Нікітюк, «Життя — наївне мистецтво» Олесі Моргунець-Ісаєнко та «Teen Angst» Інги Пилипчук.
«Ми свідомо розпочали дитячу програму саме з документального кіно — стрічок, які змушують нас, дорослих, глибше задуматися про те, що переживають діти й підлітки. Нашою метою був саме терапевтичний ефект. І я дуже щаслива, що один із глядачів вийшов з емоцією. Це означає, що ми потрапили в точку», – розповіла директорка фестивалю Тетяна Дяченко.
«Teen Angst» — про дівчат-підлітків, які вчаться жити з війною
Першою показали стрічку Teen Angst режисерки Інги Пилипчук — зібрану з історій дівчат-підлітків, які пережили втрату дому, окупацію, евакуацію та власне дорослішання. Фільм створили у співпраці з платформою «TЮ». Це не просто документалка — це хроніка емоцій тих, хто формується в епоху травми.
«Ця лабораторія з самого початку планувалась як двомісячний онлайн-курс. Ми працювали з підлітками, які мали внутрішню потребу розповісти свої історії. Це був не терапевтичний курс, а мистецько-соціальний. Дівчата самі обирали теми: хтось говорив про смерть, хтось — про втрату дому, про прийняття себе», – розповідає Пилипчук.
Акторка фільму Олександра Долобовська з Мелітополя поділилась своїм досвідом у зйомці фільму:
«Я змінювала тему, про яку хотіла говорити. Спочатку думала — мовчатиму. Але сам процес участі в проєкті поступово привів до прийняття — своїх емоцій, свого болю, спогадів. Навіть, якщо здається, що це просто кадри, як старі фотографії — вони не зникають. Вони залишаються з тобою. Вони формують тебе, твою ідентичність».
Колега по знімальному процесу, Анастасія Бджола з Каховки, згадує, що час створення фільму припав на дуже непростий період її життя.
«Для мене це був дуже особливий досвід — повертатися до того часу, коли ми знімали фільм. Минув рік, і я чітко бачу, як усе змінилося. От, буквально в неділю я проводила тренінг із домедичної допомоги в Краматорську. А тоді, під час зйомок, я тільки починала вчитись бути інструкторкою. І зараз я вже їжджу в ті міста, вчу інших. Це дивовижно — бачити, як твій шлях змінюється».
Ксенія Ільїна завдячує своєму батьку за те, що вона з’явилась у фільмі.
«Більшість кадрів у моїй частині фільму знімав мій тато. І сьогодні я хочу сказати дякую ЗСУ — за те, що ми мали можливість знімати цей фільм. Мій тато вважається зниклим безвісти. Але я вдячна, що я сьогодні тут — і що цей фільм є».
«Життя — наївне мистецтво»: діти, мистецтво, світло
Фільм Олесі Моргунець-Ісаєнко «Життя — наївне мистецтво» розповідає про дітей, які пережили окупацію в селі Іванкові, але залишилися сильними завдяки творчості. Головні герої — учні мистецької школи імені Марії Примаченко. Вони малюють, співають, мріють — попри все.
«Моя сестра пережила окупацію, а цьогоріч до розмови я запросила її доньку. Вона, до речі, казала: “Я не хочу говорити про війну”, але я, як тітка, трохи наполягла. Це була єдина дитина, на яку я мала такий безпосередній вплив. І водночас — це було важливо: дати голос тим, хто зазвичай мовчить».
«Я не знаю, як їм вдається триматися (дітям), але здається, у них більше внутрішньої сили, ніж у багатьох дорослих. І саме це надихає, допомагає не зупинятися, діяти, жити далі», — зазначила режисерка зі сцени після показу».
Фільм вражає не пафосом, а спокоєм. І тут не йдеться про «перемогу» — йдеться про любов до життя, яка триває.
«Покоління» — про тих, хто росте під звуки сирен
«Покоління» — документальний фільм, створений у межах кінолабораторії, де підлітки працювали разом із режисеркою Мариcею Нікітюк. Тут кожен учасник — і герой, і автор. Саме це, за словами режисерки, і є найбільша цінність:
«Кожен фільм ми знімаємо насамперед для самих учасників. Ми запрошуємо професійну команду — ви могли побачити якісну операторську роботу, звук, монтаж. Режисером монтажу була я, режисеркою — також я. І так, ми проживаємо цей досвід разом із підлітками, безпосередньо в моменті».
Особливо зворушливою стала розповідь акторки Софії Опанасенко — про те, як непросто було відкрито говорити про втрату дому, яка досі болить.
«Усе, що ви бачите у фільмі — це імпровізація. Ми не вигадували текстів, не грали ролей. Це правда. Те, що нас болить. Я говорила про відчуття, що не маю дому ні там, ні тут. Постійна розірваність. І хоч знімальний процес був непростим, багато хто на зйомках приймав рішення: “Я скажу про це. Я розкажу правду. Окей, буде саме це”. І це — найголовніше».
Фільм розповідає не лише про досвід війни, а й про підтримку, взаємодію, силу колективу. Про чесність, яка рятує.
Кінотерапія замість тік-току
Формат і контент дитячих показів обирали з особливою відповідальністю — з прицілом не на розвагу, а на внутрішню роботу.
«Гаджет — це не ворог у навчанні, а інструмент, який може зцілювати. Це психологічна підтримка. І навіть для тих, хто не був в окупації чи під обстрілами, така розмова — вкрай потрібна», – зауважила Дяченко.
За словами директорки фестивалю, фільми дитячої секції — не про дитяче кіно в традиційному сенсі. Це кіно дітей про себе, де підлітки беруть до рук камеру, мікрофон і не бояться говорити про смерть, втрату, розрив, але й про силу, дружбу та дім у середині себе.
ФОТО Людмили Ткач
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media