Щоб здолати ворога, нам треба більше хлопців «з яйцями» – морпіх на псевдо «Тамада»
Репортаж
19.03.2025 09:00
Укрінформ
Воїни 40 окремої бригади берегової оборони, які захищають правий берег на Херсонщині, кажуть: поки вони тут, ворог не пройде
40 окрема бригада берегової оборони – новостворений підрозділ, який входить до складу Корпусу морської піхоти Військово-морських сил Збройних сил України. Бригада була сформована в умовах широкомасштабного вторгнення Російської Федерації для захисту та оборони територій України. Хлопці брали участь в операціях на Донеччині, Харківщині, Сумщині, Запоріжжі. Із кінця 2024 року й дотепер бригада виконує бойові завдання на Херсонському напрямку. Лінія фронту тут проходить по Дніпру, тож основне завдання наших захисників – не дати окупантам перетнути річку, закріпитися та облаштувати вогневі позиції на островах. Для поліпшення навичок перед бойовими завданнями військові постійно проходять навчання та тренування. За відпрацюванням десантування на необладнане узбережжя за допомогою маломірних плавзасобів військових із першого батальйону 40 окремої бригади берегової оборони спостерігали кореспонденти Укрінформу.
«МИ ЇМ – МОВ КІСТКА В ГОРЛІ, ЯКУ ВОНИ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖУТЬ ПРОКОВТНУТИ»
До місця навчань їдемо лісовими стежками. Наша автівка пройшла вже багато випробувань бездоріжжям, тож сподіваємося, що витримає і зараз. Удалині чуємо звуки вибухів і розуміємо, що майже приїхали. На тренувальній базі берегових охоронців бачимо військову техніку. Одна з машин – БТР-82 – трофейна, перебуває на озброєнні 40 ОБрБО. Бійці кажуть, хоч техніка і застаріла, але «у господарстві знадобиться».
Мирослав "Суба"
Тренування відбуваються на березі річки, навкруги – ліс та очерет. До нас підходить молодий чоловік з кіношною зовнішністю. Це – Мирослав, заступник командира першого батальйону 40 окремої бригади берегової оборони. Має псевдо «Суба». Каже, поки хлопці «пограються з розтяжками», можемо поговорити. Пояснює нам, що саме відпрацьовують хлопці.
– Це підготовка висадки десанту на острови і ротації. Тобто десант сідає в човен, у нас відпрацьовується злагоджена робота водія, рульового, як сплавляється човен, загрузка десанту. Вони пливуть на інше місце, там висаджуються, роблять схрони: тимчасові льожки. Потім їде друга група і їх міняє, – каже «Суба».
Він родом із Запоріжжя. Воює з 2015 року: пройшов АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення повернувся на фронт.
– Моя велика війна почалася з оборони Києва. Потім була зачистка Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Далі – контрнаступ на Запоріжжі, після чого – два місяці відновлення. І знову Запорізька область: Роботине та Новопрокопівка. Потім були Авдіївка, Курахове, Мар’їнка, Козача Лопань, Вовчанськ, Харків. Ще – Торецьк, і тепер я тут, – розповідає про свій бойовий шлях Мирослав.
Каже, що рідні підтримують його вибір, хоч і дуже переживають.
Питаємо, як він ставиться до перемовин щодо 30-денного припинення вогню.
– Мені взагалі паралельно. Слухайте, на моїй пам’яті багато таких «припинень». Росія не виконує домовленостей. Хочеш миру – готуйся до війни. Моя робота проста. В мене й часу немає читати новини: то підготовчі дії, то планування, то сама операція. Ось зараз їхав до вас, увімкнув Starlink і трохи дізнався… Якщо є вільний час, я використовую його на сон. Тому ніяк до цього не ставлюсь. Як би ми не крутили, за будь-якого розкладу це буде погана історія для нас. Що б там не придумали. Історія циклічна, чого далеко ходити. Війна почалася не в 2022-му, не в 2014-му роках, а йде віками. Ми їм – мов кістка в горлі, яку вони ніколи не зможуть проковтнути, – каже заступник командира батальйону.
«ГОЛОВНЕ – АДЕКВАТНЕ СТАВЛЕННЯ І ПЛАНУВАННЯ»
Питаємо Мирослава, чи потрапляють тепер під його керування вмотивовані новобранці.
– Усі вмотивовані, на жаль, чи закінчилися, чи списалися, чи тепер командують. Кожну людину можна навчити, її не можна примусити, а лише спонукати до роботи. Вже всім зрозуміло, що від цього ніяк не відкараскаєшся – воювати будемо всі. Звісно, що хлопці, яких спіймали на блокпостах чи під кафе, не вмотивовані. Але коли вони бачать нормальне ставлення до себе, коли розуміють, що їх не просять штурманути Красну площу, то вливаються в колектив і працюють. Головне – адекватне ставлення та планування, щоб не було безглуздих наказів, – ділиться «Суба».
ФОКУС ІЗ ПОШУКОМ МІНИ ВІД «ТАМАДИ»
Тим часом моїй колежанці зателефонували й вона відійшла у бік лісу. Пролунав вибух – фотокореспондентка зачепила «розтяжку», яку натягнули хлопці під час тренувань. Слід зазначити, що дівчина навіть не відскочила, хоч звук був досить гучним.
– То файно натягнули, раз не побачила! – жартує усміхнений військовий, з яким ми ще не встигли познайомитися.
Тож виправляємо ситуацію.
Андрій "Тамада"
– Я – Андрюха, голова й два вуха. «Тамада». У війську посада моя маленька: матрос – червоний нос. Хоча так і не знаю, який з мене матрос. Води боюсь, мені потрібен рожевий круг з нарукавничками, – продовжує «Тамада».
Із перших хвилин розмови розуміємо, чому в нього таке псевдо. Боєць зриває довгу травинку і пропонує показати нам «фокус». Йде у бік річки, ми крокуємо за ним.
– Дівчата, по п’ятах йдіть. Бо тут все «заміновано», зараз знов підірветеся! – гукнув нам.
«Тамада» бере травинку між пальці, нахиляється та ледь-ледь рухається. Крок, другий – на третій травинка чіпляє ліску. Боєць проводить по ній зором і знаходить закопану «гранату».
– Травинку між пальцями – і йдеш легенько, дивишся, чи ні на що не наступаєш. Бо може бути «пелюстка» чи мінка якась. О, хоба! Є маленьке натяжіння. Значить, тут сюрприз. Піднімати не можна, бо тоді операція опиняється під загрозою. Треба шукати інший вихід. Тихенько прощупуєш усе, група зупиняється. Якщо рване – це 300-й однозначно, – пояснює військовий.
«МОТИВАЦІЯ НІКУДИ НЕ ЗНИКЛА, А ОТ ЛЮДЕЙ НЕ ВИСТАЧАЄ»
Питаємо в нього, як потрапив до війська, чи давно служить.
– Узяв і сам прийшов. Я з Умані, знаєте таке місто? Був будівельником, бронь навіть мав. Але в перший день пішов до військкомату. Домашніх перед фактом поставив. За вихідні все узгодив, а в понеділок – вже до війська. Вдома кажуть, мовляв, ти ж до стоматолога не встиг! Сказав, що встигну. Так ще й не зробив зуби, – сміється «Тамада».
Каже, що за весь час так і не мав повноцінної відпустки, лише «забігав до рідних на кілька днів».
– Спокій дорого коштує… Погано, що цього не розуміють на гражданці. Ми просто гарячі. Взагалі, думаю, як приїду додому, та вже за 10 днів буде хотітися назад. Я був якось там пару днів: душ із неперебійною водою, унітаз! На ліжку не міг заснути, бо звик, як леопард на гілляці, – додає боєць.
Питаємо військового, чи не втратив мотивації за ці роки.
– Мотивація нікуди не зникла, а от людей не вистачає, і роботи багато. Побільше б хлопців «з яйцями», а не «з яєчками». Бо як тільки доїжджаємо туди, де жарко, одразу починається «ой, ай»… Тут що, дитячий садок? – каже «Тамада», просить вибачення і відходить до хлопців.
Усі далі відпрацьовують замінування території. Кажуть, «сюрпризи» потрібно залишати на стежках, а в очереті з боку води – безпечно. Один з хлопців відпрацьовує дії у разі зачеплення «розтяжки». Він чіпляє її ногою, але «вибуху» нема.
– А знаєш, чому не бахнуло з першого разу? Тому що гранату треба на шпильку ставити, щоб вона легенько ходила, – ділиться досвідом його побратим.
Хлопець перевстановлює гранату з урахуванням рекомендацій, і все відбувається, як потрібно.
ДЕСАНТ ІДЕ НА ПОЗИЦІЇ
Після цього нас кличуть до човна разом із військовими, щоби відпрацьовувати висадку десанту на необлаштованому узбережжі. Несемося річкою на великій швидкості. «Тамада» командує групою, віддає наказ тримати зброю напоготові. Хлопці ціляться в умовного ворога по обидва боки річки. Зрештою запливаємо в хащі, вистрибуємо у багнюку в очереті. Про себе думаю, що взути замшеві червоні черевики на навчання – не надто вдала ідея, але що вже поробиш.
Хлопці біжать крізь очерет до місця, де за легендою навчань мають схрон. Човен стрімко відпливає.
– Вистрибнули з човна, майно залишили, певний час полежали нерухомо в льожці. Спитали по рації, чи чисте небо, якщо так, пішли позаносили майно. В очереті нема чого боятися, хіба що вони перетворяться на «чорні створіння» з фільмів. Задача – висадитися, максимально обгородитися сюрпризами для них та почекати. Коли ті з'являться, «зняти» їх, – пояснює «Тамада».
Потім проходить умовна ротація, нашу команду замінює інша, а ми з командиром групи та хлопцями біжимо до човна, що знову прибув.
Знову мчимо річкою. Двигун раптово заглох, і нам нічого не залишається, як милуватися краєвидами.
Хлопці лягають на весла й жартують, що це – «майже Венеція». Допливаємо до місця, де починали знайомство з військовими, знову висаджуємося. Човен витягають на берег та розбирають двигун.
ДО ВІЙСЬКА, ЩОБ ПОМСТИТИСЯ ЗА ЗРУЙНОВАНЕ ЖИТТЯ
Тим часом ми підходимо до хлопця, який готується плисти з наступною групою. Він – у гумовому костюмі, з бронею, ще й кутається у плащ-кікімору. Питаю, скільки важить таке вбрання і чи не спекотно в ньому рухатися.
– Жарко, а що робити? Через це в кікіморі переміщуємося повільно. А важить воно небагато, – сором’язливо відповідає боєць.
Поруч сміється Мирослав. Каже, що вбрання важить справді небагато – близько 30 кілограмів.
Наш боєць не дуже балакучий, та все ж намагаємося його розговорити. Питаємо, чи корисні такі навчання.
– Звісно! Вони допомагають вижити. Та ефективніше бити ворога, – емоційно відповідає хлопець.
"Бахмут"
Виявилося, що він родом із Бахмуту, тож має однойменне псевдо. У війську «Бахмут» уже рік і два місяці. Прийшов до військкомату добровільно, коли вивіз зі зруйнованого міста дружину та двох дітей.
– Коли почалася війна, я мав подбати про свою родину. Ми переїхали на Полтавщину, малі трішки підросли, і я пішов до військкомату.
Дружина плакала, сварилася й не хотіла мене відпускати, – ділиться чоловік.
Свою родину він бачив востаннє минулоріч у жовтні – тоді закінчувалась його реабілітація після важкого поранення, якого зазанав під Торецьком.
«Бахмут» каже, що після війська повертатися у цивільне життя незвично: почуваєшся, як не в своїй тарілці.
– Скільки був удома, майже весь час просидів у хаті, лише на базар та в магазин виходив. Дружина каже, що війна мене змінила, але я цих змін не відчуваю, – зауважує.
Питаю, чому пішов воювати.
– Як чому? Це – наш борг. Вони вбили моїх батьків, знищили моє місто, позбавили мене житла. Це помста за моє зруйноване життя та водночас моя спроба зробити гідним та безпечним життя моїх дітей у вільній країні, – ділиться чоловік.
Із сумом додає, що на початку повномасштабної війни до війська пішов старший брат. Воював на Запорізькому напрямку, пів року з ним немає зв’язку.
Питаю про ставлення до припинення вогню, що обговорюється.
– Скоріше б. Якби війна була лише по лінії фронту, а не так, що запускають ракети по мирному населенню, по будинках… Про таке мають домовлятися, – впевнений «Бахмут».
У цей момент ми чуємо звук мотора – механік полагодив човен, і нова група військових готується до завдання.
Втомлені, але не зневірені. Мотивовані, як у перші дні вторгнення, рішучі та мужні, з неперевершеним почуттям гумору – такими ми запам'ятали бійців першого батальйону 40 окремої бригади берегової оборони. «До нових зустрічей!» – кажемо хлопцям та вирушаємо назад лісовими дорогами.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок
Новини з передової