«Мені давали лише три відсотки на життя» – ветеран Максим Сліпець
18.03.2025 10:20
Укрінформ
Історія добровольця з Лисичанська, який після важкого поранення та реабілітації у США зумів повернутися до активного життя
Він переніс місяці знерухомлення і тривале лікування. Поруч були побратими, лікарі, волонтери. А ще в Максима Сліпця – міцний внутрішній стрижень, завдяки чому він почав жити заново, став співзасновником громадської організації, що допомагає військовослужбовцям.
«У МЕНЕ РУХАЛИСЯ ТІЛЬКИ ГОЛОВА І РУКИ»
У Лисичанську, що на Луганщині, Максим Сліпець працював у тодішній міліції, у Державній службі охорони. Пішов захищати батьківщину в 2018-му, у 36-річному віці. Спершу служив під Авдіївкою. У перші місяці повномасштабної війни він як старший солдат, навідник БМП 54 бригади воював під Мар'їнкою. Там бійця важко поранило.
– Це сталося 8 квітня. Ми тоді тримали оборону, я переходив з однієї точки на іншу і потрапив під артобстріл. Так я там наполовину і залишився… Спочатку був непритомний, хлопці мене закинули в машину. Дякую їм, що витягнули, вивезли мене звідти. Медики там, на передку, давали лише три відсотки, що виживу після такого поранення. Прийшов до тями вже в Дніпрі, – розповідає Максим.
Йому відірвало праву ногу вище коліна, сильно травмувався хребет. У Максима був параліч.
Зі шпиталю у Дніпрі його перевезли до Львова, потім – до Трускавця. Він переніс не одну операцію і кілька місяців пролежав, не піднімаючись із лікарняного ліжка.
– У мене рухалися тільки голова і руки. Я навіть не міг самостійно повернутися, сісти на візок, – згадує.
Каже, що в ті важкі місяці, коли розумів свою цілковиту залежність від лікарів, медсестер і санітарок, йому допомагала одна думка: «Потрібно жити».
Максиму пощастило зустріти в Трускавці лікаря, який зробив дуже багато, щоб він став таким, яким є сьогодні. Ярослав Ігорьович Гавриш на той момент був головним хірургом 74 шпиталю. Він домігся, щоб лежачого ветерана прийняв один із реабілітаційних центрів у США.
Гавриш розповідає, що, окрім ампутації ноги, у Максима був перелом трьох хребців із розривом спинного мозку.
– Він був спінальний хворий… Його привезли до нас у трускавецький госпіталь, але за ним потрібен був постійний догляд. Я перевів його у міську урологію, де вміють доглядати за такими хворими, – згадує Ярослав Ігорьович.
Як доцент кафедри хірургії Львівського національного медуніверситету ім. Данила Галицького, кандидат медичних наук, до повномасштабної війни Гавриш їздив за кордон до колег, зокрема, й у США. Тож зателефонував знайомому медикові – директору реабілітаційного центру в м. Майамі (штат Флорида) Майклу Соматолці й попросив допомогти Максимові з реабілітацією.
ЯК ВДАЛОСЯ ЗІБРАТИ 35 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ НА ЛІКУВАННЯ У США
Щоб познайомити американських лікарів із Максимом Сліпцем, лікар організував телеміст.
– Максим розповів американцям про себе, своє життя, війну і поранення, скільки і в яких шпиталях лікувався в Україні. Через перекладача вони дуже добре поспілкувалися. І керівники реабілітаційного центру перейнялися долею Максима, запросили його приїхати. Пообіцяли, що після лікування в них він зможе вставати з ліжка, самостійно пересідатиме в крісло, сам себе обслуговуватиме, – ділиться Гавриш.
За його словами, американські медики сказали, що таке лікування у реабілітаційному центрі коштує 210 тис. доларів, але для Максима вони зменшили цю суму в сім разів – до 35 тис. доларів. За ці гроші обіцяли скільки знадобиться надавати необхідну меддопомогу, додатково зробити МРТ і мієлографію (дослідження спинного мозку, нервів і прилеглих тканин, – ред.), також знайти нейрохірургів для можливої операції. Харчування пацієнта також входило в цю суму.
Гавриш подякував американським колегам за згоду допомогти Максиму, та був спантеличений – не знав, де знайти гроші.
– Але я подумав, що тому, хто стукає, відчиняють, і хто шукає, той знаходить. Зателефонував знайомим лікарям у Нью-Йорку, попросив допомогти. Дуже багато хто відгукнувся. Більшість, звісно, – з української діаспори: вони підключили співвітчизників до збору коштів у різних містах США. Так ми зібрали необхідні 35 тис. доларів, – розповідає Ярослав Ігорьович.
Додає, що квиток для Максима купили заздалегідь. Бійця мав неодмінно супроводжувати хтось із родичів. Його батьки померли, планувала летіти дружина з маленьким сином. Гроші на квитки для них знайшли буквально в останню мить завдяки благодійнику.
Максима в літак доправляли в лежачому положенні. Ветеран згадує, що після «телемосту» і знайомства з доктором Майклом Соматолкою одразу погодився летіти до США, але переліт був для нього важким.
– Я непритомнів. У Нью-Йорку навіть хотіли посадити літак, але я не дав добро. Бо знав – треба долетіти до Флориди… Я терпів, переліт тривав одинадцять з половиною годин. Це було, напевно, найстрашніше в моєму житті, – згадує Максим.
ЗАВДЯКИ РЕАБІЛІТАЦІЇ СТАВ ЗНАЧНО САМОСТІЙНІШИМ
Боєць із захопленням розповідає, якими уважними до нього були американські медики, як допомагали йому в усьому.
– У США було чудово. До наших солдатів дуже і дуже гарне, доброзичливе ставлення – як до своїх. Я навіть не очікував такого. Там у мене теж брали інтерв'ю, – каже Максим.
Він пробув в Америці близько двох із половиною місяців. Мовний бар'єр долав за допомогою перекладача в смартфоні. Ветеран став значно самостійнішим, почав пересідати з ліжка на крісло і навпаки, загалом навчився сам себе обслуговувати. Максим каже, що в США йому дуже допомогли. Однак після поранення минуло багато часу, він довго пролежав, через що була втрачена можливість відновити рухливість ніг.
За його словами, до реабілітаційного центру в Америці приїжджали представники української діаспори: привозили продукти, піклувалися, виявляли увагу. Максим наголошує, що безмежно вдячний людям, які допомагали йому щодня своєю участю, професіоналізмом і добрим серцем.
Довгий переліт назад в Україну теж був важким. По прибуттю він потрапив до реанімації в один зі шпиталів. Це вже було в Кропивницькому, бо його дружина родом із цього міста.
ЩИРЕ СЕРЦЕ ВІКТОРІЇ
– Коли я був у реанімації, дружина від мене відмовилася. Сказала, що вона втомилася… А потім із сином полетіла до Німеччини налагоджувати особисте життя, – згадує Максим.
Додає, що впоратися зі стресом тоді йому допомогла місцева активістка, волонтерка, громадська діячка Вікторія Бобіта. Вона приходила до шпиталю, щоб надати посильну допомогу пораненим.
– Наша дружба почалася з реанімаційного відділення, – розповідає Вікторія. – Я і ще кілька людей провідували хлопців. І ось уже два роки майже день-у-день допомагаю Максиму в усьому. Пам'ятаю, він зателефонував мені тоді о першій годині ночі й розповів, що його покинула дружина. Вона подала на розлучення, а він дізнався про це згодом. Не знаю, чому він зателефонував саме мені. Почав говорити, і я зрозуміла, в якому він стані. Суто по-людськи його слухала і просила розповідати, не класти слухавку.
Волонтерка допомогла Максиму повірити, що життя триває і можна все подолати.
– Я більше не знаю таких людей, як Вікторія. Вона дуже цілісна, з великою душею, проживає зі мною всі найважчі моменти. У яких би я найтяжчих ситуаціях не був, вона мене ніколи не кидала, – каже ветеран.
Їхня дружба триває вже майже два роки. Вікторія у всьому допомагає Максимові, долучає до громадського життя. У неї є чоловік і двоє дітей, Вікторія каже, що відчуває колосальну відповідальність за ветеранів.
– Я дуже прив'язалася до них. Це ні за які гроші не купиш і не продаси. Просто все проживаєш разом із ними. Сильно пропускаю через себе все і не вмію по-іншому. Можливо, Господь нагородив мене якимось таким милосердям, через що я іноді страждаю, – ділиться Вікторія.
Максим розповідає, що саме Вікторія допомогла йому оформити військову пенсію, а також I групу інвалідності, підгрупи «А», до якої належать особи з винятково високим ступенем втрати здоров'я. Вікторія домоглася безстрокової інвалідності, щоб ветерану не довелося проходити комісію щорічно. Чоловік зауважує, що йому довелося подолати безліч перепон, і він не зміг би пройти цей шлях без Вікторії.
– Максимові взагалі хотіли дати цивільну пенсію, бо його чомусь не було в базі даних. Я тоді всіх підняла, зібрала всі довідки, навіть дізналася, де їхній штаб… Одягла футболку Максима з написом «ЗСУ», його кепку, купила собі берці й так ходила до ЦНАПу, до військкомату, в усі інстанції. Витратила багато нервів, пів року вирішувала це питання, але все вийшло, – згадує Вікторія.
І додає: коли прийшла до військкомату з усіма документами, її запитали: «Ви не хочете у нас працювати?».
Рідний для Максима Лисичанськ окупований із липня 2022 року, і ветеранові нікуди було повертатися. Тож Вікторія також допомогла йому купити будинок у Кропивницькому, зробити ремонт. Максим каже, що вона подарувала йому друге життя.
«РЕСУРСИ УСПІШНИХ ХОДІВ»
Вікторія очолила громадську організація «РУХ. Ресурси Успішних Ходів», а Максим став її заступником. Головна мета РУХу – підтримка військовослужбовців, ветеранів війни та дітей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб.
У Вікторії – трирічний досвід волонтерства, тож вона знає, як надавати допомогу, знаходити ресурси та спрямовувати їх туди, де вони необхідні. Нещодавно її нагородили українсько-французьким Орденом Королеви Анни «Честь Вітчизни».
– Усе, що я зробила за три роки, хочеться розвивати далі. По-перше, потрібно знаходити донорів, тому що хотілося б писати якісь проєкти, а ще – створити хаб. Потрібно знаходити гуманітарну допомогу, щоб далі допомагати ветеранам війни і вимушеним переселенцям. Медикаменти, продукти, – в цьому завжди є потреба, – пояснює Вікторія.
– Мета нашої організації – допомагати. Наприклад, таким, як я. Щоб ветерани не залишалися сам на сам зі своїми проблемами, поверталися до життя і не були забуті суспільством, – додає Максим.
«РУХ», зокрема, організовував для ветеранів відвідування філармонії, театральних вистав, різних культурних заходів із теплим людським спілкуванням.
– Ми з Максимом створили сторінку нашої громадської організації у фейсбуці, де показуємо і розповідаємо про свою діяльність, – додає Вікторія.
Максим каже, що сьогодні відчуває себе потрібним. Військовий хірург Ярослав Ігорьович Гавриш, через руки якого пройшли дуже багато поранених захисників, пам'ятає діагноз Максима і називає його «Героєм, про якого варто писати».
Олена Колгушева
Фото надала волонтерка Вікторія Бобіта
Новини з передової