Коли серце плаче, а руки рятують: Історія бойового медика Єлени Ланівської
14.03.2025 11:30
Укрінформ
На початку повномасштабного вторгнення 22-річна дівчина втратила коханого і вирішила доєднатися до ЗСУ
Колишня громадська активістка із Чернівців, депутатка районної ради, нещодавня студентка політології Чернівецького національного університету Єлена Ланівська майже три роки служить в українській армії. Спершу вона вступила до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», згодом підписала контракт із ЗСУ та стала бойовим медиком одного з військових формувань на Сході, де служить і досі. Оглядаючись на пройдений шлях, Єлена каже, що вся її «довоєнна» діяльність була незначущою, адже нині вона рятує українських бійців.
«ЛАНЬ» ІЗ ЗОЛОТИМ ХРЕСТОМ
Нещодавно командир частини вручив Єлені Ланівській високу нагороду – «Золотий хрест» за підписом Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. За словами дівчини, це стало для неї несподіванкою. Вона вважає, що просто виконує свою роботу. Каже, що головне – робити її якісно.
Під час коротких відвідин родичів у Чернівцях кореспондент Укрінформу домовився про розмову з Єленою. У центрі міста зустрічаю високу, струнку світловолосу дівчину з військовим наплічником. На ньому помічаю нашивку з написом «Лань». Це позивний молодшого сержанта ЗСУ Єлени Ланівської. Вона розповідає, що ще зі студентських років пробувала змінювати вектор своєї діяльності.
– Це почалося з медичного коледжу. В якийсь період мені стало цікавішим життя міста, всі його процеси. Ще тоді я намагалася щось робити, брати участь у різних громадських активностях. І одного дня після закінчення медичного прийшла додому і сказала мамі, що вступаю на політологію. Батьки були шоковані, але я їх поставила перед фактом, – розповідає Єлена.
Навчаючись на політології, дівчина намагалася бути максимально активною і включеною в життя Чернівців. Каже, що хотілося допомагати налагоджувати зручне життя містян. І на минулих місцевих виборах її обрали депутаткою Чернівецької районної ради. У той період дівчина познайомилася з майбутнім нареченим – морським піхотинцем Михайлом Приступою.
– Це була класична сучасна історія – знайомство в інтернеті. Я ходила в похід разом із нашим спільним другом, і на одній із фотографій Михайло побачив мене та підписався на мою сторінку в соцмережі. А мені стало цікаво, хто це підписався. А надто – не місцевий, ніколи раніше не перетиналися. Він прокоментував одну з моїх сторіз, і так ми почали переписуватися, – пригадує Єлена.
Єлена Ланівська
Дівчина із теплотою ділиться спогадами про коханого. На момент їхнього знайомства лучанин Михайло вже був військовим із досвідом. Пройшов шлях від барикад Майдану до добровольчого батальйону в зоні АТО і контракту з бригадою морської піхоти, що дислокувалася в Маріуполі.
ВТРАТА, ЯКА ЗМІНИЛА ЖИТТЯ
Єлена розповідає, що навіть дистанційно розуміла, що знайшла свою людину. А через якийсь час Михайло взяв відпустку на службі і приїхав із Маріуполя до Чернівців. Потім і вона їздила до нього на Схід.
– Наші погляди дуже багато в чому були схожі. І навіть у темах, в яких мали якісь розбіжності, дуже швидко знаходили консенсус. А для мене спільні погляди на життя – одна з найважливіших цінностей. Бо це і про побут, і про плани на майбутнє, і про сьогодення, і про ставлення одне до одного, до оточення – про все, – каже військова.
А планів у них було чимало. У жовтні 2022 року в Михайла мав закінчитися контракт. Чоловік планував переїхати до Єлени у Чернівці, одружитися, розпочати власний бізнес із виготовлення принтованих футболок.
– Насправді тепер у мене до нього виникає ще більше питань, ніж за життя. Бо він до останнього не вірив у повномасштабну війну. Це я його розбудила вранці 24 лютого телефонним дзвінком і повідомила про початок вторгнення. Вони тоді були з підрозділом біля Авдіївки. Їх того дня зібрали в Маріуполі й вони поїхали на оборону Київщини, – пригадує Єлена.
Військові мали завдання стримати ворожу колону росіян поблизу Ірпеня. Група Михайла підбила дві одиниці техніки і зупинила рух ворога. Почався стрілецький бій, під час якого Михайло Приступа зазнав смертельного кульового поранення. Це сталося 5 березня 2022 року.
Уся волонтерська діяльність, якою Єлена почала займатися в перші дні великої війни, припинилася. Усе ніби завмерло для неї. Дівчина зізнається, що не могла перебувати у тій квартирі, де кожен куточок нагадував про коханого, ходити тими вулицями, якими не так давно з ним прогулювалася. Тому невдовзі переїхала до Києва. Поховати Михайла змогли наприкінці березня. А вже у квітні того ж року Єлена Ланівська приєдналася до добровольчого батальйону «Госпітальєри».
Каже, що першим її поривом було піти на службу в штурмову бригаду. Певні військові навички вже мала, адже захоплювалась військовою справою, та й фізична підготовка була непоганою. Але потім подумала, що більше користі зможе принести, застосувавши здобуті в медколеджі знання і вміння.
Саме в той період Єлена Ланівська познайомилася з парамедиком «Госпітальєрів» Катериною Галушкою. Дівчат зблизило спільне горе.
– Наші хлопці загинули в той самий день. Вони обоє були морськими піхотинцями, тільки загинули на різних напрямках. У них навіть день народження був із різницею в чотири дні. Ми розговорилися, всю ніч проплакали разом на кухні. А вранці вона мені каже: «Мені якраз потрібна людина в екіпаж». І я така: «Класно, а я ще й медичну освіту маю». Так я увійшла до команди добровольчого підрозділу парамедиків, – з усмішкою пригадує військова.
ПЕРША ЕВАКУАЦІЯ ЗАПАМ'ЯТАЛАСЯ НАЙБІЛЬШЕ
У «Госпітальєрах» вона стала частиною екіпажу медеваку, вивозила поранених із передової. Каже, що бар’єрів під час переходу з цивільного до військового життя не відчувала. Хоча певні переживання, що в якийсь момент може «заклякнути» або «піти у себе», коли нахлинуть емоції, у неї були. Та сталося навпаки: складний морально-психологічний стан, у якому вона перебувала, допоміг відключитися від зовнішніх факторів і швидко адаптуватися до надання допомоги важкопораненим військовим.
– Я просто бачила перед собою роботу. Будь-які емоції відключалися, і на перший план виходило надання медичної допомоги, – ділиться.
Проте один із випадків запам’ятався Єлені найбільше. Тоді медики працювали поблизу Авдіївки Донецької області.
– У нас була точка евакуації біля стели. Далі ми мали визначити важкість поранених: «важчих» відправити першими на медевак, а «легші» мали зачекати з нами. І я підходжу до одного чоловіка, питаю, де його поранило. А він мені розповідає, як щойно на його очах загинув син. Вони обоє сиділи в одному окопі, і ворожа міна влучила прямо у сина. Я розумію, що цей батько з медичної точки зору – «легкий», у нього контузія. Але для мене він був тоді найскладнішим пацієнтом. Бо це був перший випадок, коли я просто не знала, як йому допомогти. Адже переважно, коли бачиш пораненого, твій мозок спускається до примітивного: ти просто береш і робиш. Звичайно, можна скласти алгоритми, як краще допомогти. Але твої руки просто роблять, надають допомогу. А у випадку із цим чоловіком я була безсилою, – пригадує бойовий медик.
Вона також брала участь в евакуації цивільних, допомагала після одного з обстрілів Краматорська.
Пізніше Єлена Ланівська підписала контракт з однією з військових частин ЗСУ. За словами дівчини, тепер її обов’язки розширилися. Вона опікується певним підрозділом солдат: проводить медичний супровід поранених військових до моменту повернення у стрій, налагоджує евакуацію, готує особовий склад до надання першої медичної допомоги, підвищує кваліфікацію військових тощо.
– Не можна вимірювати свою роботу кількістю врятованих «важких». Наприклад, нещодавно ми з групою повернулися з бойового завдання на Запорізькому напрямку. Населений пункт, куди складно зайти, військові добираються полем по відкритій місцевості. Хлопець там підвертає ногу і не може далі рухатися. Ми розуміємо, що він «легкий». Але є максимальний ризик бути поміченим ворожим дроном на «нулі» і вже не повернутися звідти. І люди, які його звідти винесли, дуже сильно ризикували. Насправді хлопця звідти довелося кілька днів евакуювати. Ми чекали сприятливої погоди: хмарності, туману. І його таки витягли цілим, лиш із підвернутою ногою. Тому я не можу сказати, що врятувала багато важкопоранених. Але розумію, що моя робота з тим же правильно організованим медичним супроводом також дуже важлива, – ділиться військова.
ВІДДАНІСТЬ СЛУЖБІ ПОПРИ ВИКЛИКИ І ВТОМУ
За майже три роки служби всі військові з пораненнями, яких привозили на медичну евакуацію до Єлени, вижили. Ланівська далі несе службу на своїй посаді. Хоча має певні проблеми зі здоров’ям і могла би звільнитися з війська та повернутися до цивільного життя. Але свою роль нині бачить саме як бойовий медик.
– Я не спостерігаю, щоб на моє місце було багато охочих претендентів. А роботи на моїй посаді не зменшується. Після перенесеної операції лікарі мені обмежили вантажопідйомність, тому безпосередньо евакуювати людей із поля бою поки що не можу. Та надавати їм медичну допомогу, медичний супровід продовжуватиму, – додає вона.
На питання про настрої серед військових щодо останніх новин про можливі перемовини дівчина каже, що розслаблятися ніхто не збирається. Робота триває, і більше обговорюють нагальні проблеми якіснішого надання медичної допомоги, відновлення після поранень тощо. А новини з-за океану сприймаються як щось далеке і розмите. Натомість кадровий голод у підрозділах української армії відчувається дуже сильно. Причому потрібні не лише штурмовики, а й чимало тилових професій: діловодів, бухгалтерів, кухарів тощо. Військова радить охочим мобілізуватися шукати в тому чи іншому підрозділі конкретну посаду, на якій людина хотіла б служити відповідно до своїх навичок.
Віталій Олійник, Чернівці
Фото автора та із соцмереж
Новини з передової