Останній повітряний бій Героя України полковника Олександра Оксанченка
25.02.2025 12:32
Укрінформ
Відчайдушність і самопожертва льотчика винищувача стали основою для легенди про «Привида Києва». Яким його пам'ятають
24 лютого 2022 року. Українська земля здригається від наступу російської орди. Почергово з військового аеродрому злітають у повітря винищувачі Су-27. Одним із перших у небі був літак полковника Олександра Оксанченка. За час служби йому довелося виконати не один бойовий виліт. І під час кожного з них досвідчений пілот був якнайбільш зосередженим. Таким же зосередженим Олександр Якович був під час свого останнього польоту 25 лютого 2022 року, коли відволікав на себе ворожу зграю над Києвом… Він усвідомлював усю відповідальність, адже від його майстерності залежало життя мирних мешканців. Ціною власного життя людина-легенда, як часто називають Олександра Оксанченка, виконала свій обов’язок до кінця. Відчайдушність і самопожертва льотчика винищувача стали основою для легенди про «Привида Києва».
«Став Героєм посмертно. Загинув один із найкращих льотчиків винищувачів у світі Олександр Оксанченко», – написали всі провідні медіа 1 березня 2022 року після того, як у вечірньому зверненні Президент України оголосив про присвоєння найвищої державної нагороди в Україні. Укрінформ був серед цих видань і неодноразово розповідав про видатного льотчика. У третю річницю загибелі Олександра Оксанченка разом із доньками пригадуємо, яким він був чоловіком, батьком та пілотом. Зразковим у всьому…
Для дружини Світлани та двох доньок Олександра Оксанченка лютий став пекельним місяцем. Люблячий чоловік та турботливий татусь уже третій рік поспіль приходить до них лише уві сні. Старшенька Ганнуся та молодшенька Настюша, як кликав їх Олександр Якович, активно займаються просвітницькою діяльністю, аби пам'ять про видатного пілота завжди залишалася живою в серцях людей, а його героїчні вчинки не були забуті наступними поколіннями.
СЛОВА, ЯКІ НІКОЛИ НЕ ПОЧУЮ ВІД ТАТА
Олександр Оксанченко безмежно любив Україну, польоти та свою родину. Проте військова служба не давала змоги вдосталь насолодитися родинним щастям.
– Моментів з татом у нас було не так багато, як хотілося. Нам завжди не вистачало тата, бо військова служба часто забирала його від нас. Діти військових зрозуміють мене якнайкраще. Тому кожен момент і час із татом був завжди особливим для нас: чи то гуляти з ним, чи то вчитися плавати на човні, чи кататися на ковзанах, чи як він оббігав за мною все військове містечко, поки я крутила педалі велосипеда, страхуючи, аби я не впала з нього… Я досі пам’ятаю, як він ставив завжди найбільшу справжню ялинку на Новий рік, як одного разу в лісі з другом зрубали величезну сосну і принесли додому, аби в дітей була найкраща новорічна ялинка… Як кожного ранку телефонував, підтримував дорогою на роботу… Як завжди вірив у нас… «Все буде добре, доця!» – слова, які я більше ніколи не почую від нього, – зі сльозами на очах розповідає Ганна Оксанченко.
Молодша Анастасія поділилася спогадом із дитинства, коли тато вчив її рибалити:
– Якось я зловила рибу, та не змогла витягнути з води. У мене, маленької на той час дівчинки, забракло сил дістати того коропа. Найтепліше із цього: тато спостерігав за моїми діями, перебуваючи поруч, і підбадьорював: «Давай доця, ти зможеш, тягни!». Усміхався своєю чарівною усмішкою. Тато допоміг видобути коропа. Я досі пам’ятаю, як тато пишався цим моментом та розповідав своїм друзям про мій улов.
Олександр Якович, як і більшість льотчиків, полюбляв у вільний час порибалити. До слова, у 2018-му на свій 50-річний ювілей від колег по службі він отримав торт у вигляді рибалки, який дістає черговий трофей із озера.
Обидві доньки стверджують, що Олександр Оксанченко не був суворим татом. Якщо йому щось не подобалося, він завжди міг це показати своїм поглядом, не промовляючи ані слова.
ПЕРШІ ВІДВІДИНИ АЕРОДРОМУ
Як і всі діти, хоч раз ми заходимо в гості до своїх батьків на роботу. У дітей військових дитинство є особливим. Настя Оксанченко зізналася, що її серце переповняли неймовірні відчуття, коли вона вперше спостерігала, як тато підкорює небо на сталевій «пташці»:
– Чути гул від літака – круто, та водночас – мурахи по тілу. Захоплення… На той момент аеродром вважався рідним, а всі військові – великою авіаційною родиною.
Старша донька Ганна каже, що «свої враження важко описати, важко підібрати слова, щоб передати ці відчуття»:
– Для мене це був якийсь окремий клаптик на планеті Земля, відмінний від цивільних людей, територія, яку дозволено пізнати лише обраним. Ці КПП на початку, озброєні люди, молоді й немолоді хлопці – всі, як один, – однаково вдягнуті, красиві, лише змінюються обличчя. Я часто губилася, стараючись запам’ятати військових з першого разу і нікого не переплутати… Ці бетонні плити, призначені для літаків і на яких би так хотілося покататись з усією швидкістю на велосипеді – ідеальна дорога для дитини, якій тато подарував велосипед і на якому сам навчив їздити… Ці вибілені бордюри, зелені красені-деревця, доглянуті, чисті паркові зони, місця для відпочинку та перекуру стомлених людей у військовій формі…
І те, від чого так сильно забилося дитяче серце, – крилаті велетні, сталеві «пташки» СУ-27… Якщо кохання з першого погляду існує, то це – воно.
Старша донька Оксанченка пригадує, що «День авіації був ще одним особливим днем, коли до цих «пташок» можна було доторкнутись і посидіти в кабіні літака на місці льотчика… Це те, про що ніколи не забуде ані дитина, ані дорослий…».
Пізніше, уже дорослій, тато показав Ганні, де саме його робоче місце на території частини, місце, де він малює «плановічки», де перебуває льотна група, разом з якою готуються до льотних змін…
– Пам’ятаю великого масштабу таблицю на всю стіну з незрозумілими стрілочками та позначеннями, великий стіл з географічною, не менш об’ємною, картою. Відчуваєш захват і непорозуміння водночас, адже цими знаннями володіють лише обрані – володарі неба.
І ніколи не стерти з пам’яті злети крилатих машин і сильний гуркіт двигунів, від яких водночас і моторошно, і захопливо …
Бачити їх маневри в небі – це про щось, здавалося, недосяжне і чаруюче… тільки б це небо завжди залишалося мирним… – підсумувала Ганна Оксанченко.
ПЕКЕЛЬНИЙ 2014-Й…
Ганна Оксанченко каже, що тато ніколи не говорив про робочі моменти вдома, та ще й на якісь військові теми. Він усіляко намагався вберегти свою родину від реалій війни, в якій став на захист України разом із бойовими побратимами. Тож Олександр Оксанченко нічого не сказав родині. Лише вираз його обличчя змінився у 2014 році, з’явилося більше зморщок, і часто не було настрою, перебував у своїх думках…
А ще відомий льотчик переймався тим, що з вересня 2014 року у війні на Сході українська бойова авіація не використовувалася. На початку конфлікту на Донбасі авіація активно сприяла звільненню захоплених територій.
– Минуло декілька років, коли я дізналася від людей, що тато був одним із небагатьох, хто залишився вірним Присязі, відданим своєму українському народу. Тоді чимало військових, зокрема льотчиків, перейшли на бік Росії. Прихід «зелених чоловічків» до Криму заскочив наших військових зненацька. Мій тато, перебуваючи тоді у вирі подій на території, де вже був ворог, встиг сісти в свою сталеву «пташку» і перегнати її разом із собою на велику Україну. Продовжив до останнього подиху її захищати… – поділилася Ганна Оксанченко.
У 2014–2015 роках родина льотчика вперше в житті відчула на собі, як працює російська пропаганда. Любителі «руского міра» вишукували сторінки в соціальних мережах або будь-яку іншу інформацію про українських льотчиків, їхні родини, усіляко дискредитували їх, поливаючи брудом та брехнею, погрожували сім’ям.
– Пам’ятаю випадок, коли ми сиділи за родинним столом, обідали. У новинах повідомили про вибухи у Донецьку. Це російська авіація знищувала українські міста на Донбасі. Пропаганда спрацювала миттєво – вони знали поіменно найкращих льотчиків України, знайшли якесь старе фото, на якому були зображені ті, що давно залишили цей світ, кинули в інтернет разом зі своїми «пропагандистськими версіями». У такий спосіб окупанти намагалися всіляко перекинути відповідальність за загиблих цивільних на наших льотчиків, – пригадала Ганна Оксанченко.
ЛЮТИЙ РІК 2022-Й…
Для багатьох людей – це найбільш болюче питання, як і про втрату в цій війні рідних та близьких. Родина Оксанченка не є винятком. Тому перші дні повномасштабного вторгнення для дружини та доньок льотчика є надзвичайно болючим спогадом як тоді, так і кожен день подальшого життя після загибелі Олександра Яковича.
– Мама розповідала про те, що близько третьої ночі татів телефон не вщухав від викликів. Телефонували з військової частини. Тато так міцно спав, що не чув дзвінків… Мама розбудила тата. Він швидко зібрався і попрямував на аеродром, де вже гриміли вибухи й палало небо… Досі мама картає себе: якби могла, ніколи б не збудила його тоді. Тоді, як виявилося згодом, вона проводжала його на війну. Вони востаннє бачилися… Її коханий чоловік більше ніколи не повернеться додому, – поділилася Ганна Оксанченко.
Молодша донька Настя в той період перебувала за кордоном. Вона дуже хвилювалася за свою родину. Особливо за тата, бо розуміла його роботу. Телефонувала рідним, кожного дня питала, як вони, яка ситуація, чи все тихо.
– Татові намагалася телефонувати, але він був поза зоною. Писала повідомлення. Та майже кожне повідомлення було з фразою: «Буде можливість, дай знати, що з тобою все гаразд. Я дуже хвилююсь». Я не залишала думки про те, що він живий. Я чекала до останнього… – розповіла Анастасія Оксанченко.
Старша донька Ганна 24 лютого 2022 року разом з чоловіком була в Харкові. Молоде подружжя винаймало помешкання в районі Північної Салтівки. Перебувати там було максимально небезпечно: чули потужні звуки арти й вібрацій, які відбивала земля вже біля їхнього будинку. Люди покидали свої помешкання і втікали з дітьми, тваринами, нашвидкуруч зібраними валізами, прямуючи до метро, або, хто мав авто, виїздили з міста.
– У нас автівки не було, зі собою ми взяли лише кота та два рюкзаки з документами, водою і рушили до станції метро Героїв Праці. Там ми провели ніч, і ранок, і обід. Понад усе в ці години я молила Бога, аби він оберігав мого тата… Зв’язку в метро не було. Щоб зловити його та хоч би трішки подивитись, що відбувається наверху, ми вийшли з метро. Коли по сходах поверталася, задзвонив телефон, і ще б секунда – я б не мала змоги отримати цей дзвінок. Це був мій тато… Це була остання наша розмова…
Він подзвонив мені. Ми мали з ним дуже сильний зв'язок за життя. Я – татова донька, часом розуміли одне одного без слів. У цій розмові слів було мало. Такий голос тата я чула вперше, і мені чомусь стало так боляче, що, думала, розридаюсь. У нього було обмаль часу, і я не мала права засмутити його ще більше. Він сказав: «Доця, передай Насті (вона чекала відповіді від нього) та мамі, що зі мною все добре…».
Я запитала: «Папуль, як ти?», він вдихнув повітря й відповів: «Нормально…». Далі було моє: «Я люблю тебе, папуль!» і його останнє: «Я теж тебе люблю!» – розповіла Ганна Оксанченко.
ЙОГО ОСТАННІЙ БІЙ У НЕБІ НАД КИЄВОМ
Олександр Оксанченко свій останній бій прийняв у небі над Києвом 25 лютого 2022 року. Але про це стане відомо лише 28 лютого 2022 року.
– Мені телефонували друзі і сказали, що тата немає. Потім телефонували інші й говорили, що він у госпіталі… Голова йшла обертом. Часом не вистачало повітря, серце билося в шаленому ритмі. Здавалося, я перебуваю уві сні й теж повільно помираю. Я не хотіла вірити в те, що тата більше немає, мого улюбленого папулі. Я чекала, що скаже військова частина на офіційному рівні, та вони теж мовчали…
Лише на четвертий день після загибелі я, ховаючись від обстрілів окупантів у харківському підвалі, випадково (тепер розумію: ніщо не випадкове в цьому світі) натрапила в інстаграмі на відео з промовою Президента України Володимира Зеленського. У вечірньому зверненні 28 лютого 2022 року за кілька хвилин до півночі було оголошено імена захисників, яким присвоєно звання Героя. Наприкінці пролунало Олександр Оксанченко… І як лезом по серцю – «посмертно», – пригадала ті дні Ганна.
«Людина-легенда», – так сказав під час вручення ордена «Золота Зірка» сім’ї видатного льотчика Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний.
У 2024 році родині уславленого льотчика вручили почесний нагрудний знак «Комбатантський хрест» тa до нього нагрудний знак «Честь та пам’ять», яким Олександра Оксанченка удостоїли посмертно.
Довідково: Олександр Оксанченко народився 26 квітня 1968 року в с. Маломихайлівка Покровського району Дніпропетровської області. Після школи вступив до Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків ім. С.І. Грицевця і закінчив його в 1989 році. Служив у бригадах тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ на різних посадах: від льотчика-інструктора до заступника командира з льотної підготовки. Після складання іспитів на допуск до виконання фігур вищого пілотажу Олександр Якович неодноразово демонстрував свій льотний вишкіл, що високо оцінили і вище командування, і керівництво країни. Неодноразово представляв Повітряні сили України та перемагав на міжнародних авіаційних показах в Європі, зокрема в Чехії, Румунії, Мальті, Угорщині, Польщі, Словаччині, Бельгії, Великій Британії, Данії. Брав участь у заходах повітряної безпеки під час «Євро-2012», широкомасштабних навчаннях «Безпечне небо – 2011», «Перспектива-2012», «Осінній Циклон – 2013». Демонстрував свою майстерність під час інспектування бригади місією ОБСЄ у 2016 році.
Переможець загальноміського відкритого рейтингу популярності «Людина року – 2016» у Миргороді. У 2018 році був удостоєний звання «Почесний громадянин Миргорода».
Нагороджений (за життя): орденом Данила Галицького (2016); почесним нагрудним знаком «За доблесну військову службу Батьківщині» (2013) та «Слава і честь» (2018); відзнаками Міністерства оборони України «За сумлінну службу» I ст. (2006), «За зразкову службу у Збройних силах України» III ст. (2008), «За військову службу Україні» (2013), «Ветеран служби» (2014), відзнакою «Знак пошани» (2012); почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «За самовіддану працю у Збройних силах України» (2021).
28 лютого 2022 року полковнику Олександрові Яковичу Оксанченку «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» було посмертно присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка». У 2024-му Олександра Оксанченка нагорджено (посмертно) почесним нагрудним знаком «Комбатантський хрест» тa до нього – нагрудним знаком «Честь та пам’ять».
Світлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото авторки та з архіву родини
Новини з передової