Про контрнаступ на Харківщині, оборону Бахмута, коли було найстрашніше, кулі, що свистять над головою, та чому не буде прощення росіянам – читайте далі.
Фото Максима Козменка
Коли заходиш на нову позицію – це завжди страшно, і ти не знаєш, що тебе чекає. І це було вперше, коли я побував на території росії. Раніше не доводилося.
На фото Андрій, і він щойно повернувся з позиції. Ще три роки тому, восени, він очолював агенцію розвитку Топорівської громади. Але 24 лютого став на захист України у складі Чернівецької тероборони.
Нині Андрій – командир третьої роти, 92 батальйону Буковинської ТрО. Він разом із побратимами брали участь у визволенні сіл Харківщини та оборони Бахмута. Були одними з останніх, хто виходив з Авдіївки.
Про контрнаступ на Харківщині, оборону Бахмута, коли було найстрашніше, кулі, що свистять над головою, та чому не буде прощення росіянам, Андрій Кучуран розповів «Шпальті».
Думали, що скоро й війну виграємо, а за межі области не виїжджали
Фото Максима Козменка
Навесні 2022 року Андрій із побратимами декілька разів готувалися до виїзду в зону бойових дій, але довго залишалися в межах области.
«Ми вже зібрали сумки, могли їхати на різні напрямки… і тут – відбій. Нас постійно гальмували. І ми, по суті, десь так ось із кінця весни почали жити безпосередньо на полігоні та в наметах. Щодня було якесь навчання», – розповідає Андрій.
На перші бойові завдання з батальйоном вирушили у вересні 2022 року – на Харківщину. Андрій каже, що тоді всі були максимально заряджені.
«Були готові, бо нас пів року постійно смикали: то їдемо, то ні. Ми хотіли вже виїхати хоч кудись. Згадую себе, наївного: 2022-го думали, що скоро й війну виграємо, а ми нікуди за межі области не виїжджали», – розповідає Кучуран.
Фото Максима Козменка
Коли ж приїхали в Харківську область, то через декілька днів почався контрнаступ. Андрій пригадує, що вони його «доганяли». Тероборона одразу ж заїжджала вже на звільнені території. Тоді українці зустрічали військових із прапорами.
«Пам’ятаю, як люди виходили на вулицю: і діти, й дорослі. Стояли з прапорами й привітно махали руками. І це насправді дуже приємно», – каже військовий.
Бахмут
На Бахмутський напрямок чернівчани їхали вже з досвідом дев’ятимісячного перебування в зоні бойових дій. Там стояли за п’ять кілометрів від Бахмута, з боку Часового Яру. Укріплювалися, рили окопи, будували бліндажі. Андрій каже, що найстрашніше – коли на позиціях ідуть обстріли і кулі свистять над головою.
«Але в мене виходить швидко опанувати себе. Хоча пригадую ситуацію під Бахмутом. У нас був суміжний підрозділ, що стояв поряд. До позиції саме приходила група прикриття від цього підрозділу. Коли в них була перезмінка, почалася перестрілка. Ворог почав так нормально насипати нам. У якийсь момент я зрозумів, що забився в куток і слухав вибухи, постріли та як усе свистить».
Фото Максима Козменка
Військовий вирахував, що «працюють свої».
«Зрозумів, що це один із військових суміжного підрозділу нормально насипає з кулемета. Їх було двоє. Інший взяв РПГ, вибіг, пальнув. Думаю, що я забився в куток й сиджу? Також узяв кулемет і долучився до них. Це момент, який я потім часто аналізував», – пригадує Андрій.
Останніми виходили з Авдіївки
Наприкінці січня 2023 року чернівчани вирушили до Авдіївки. Там були до середини лютого. Підрозділ Андрія був одним із тих, що останніми виходили з Авдіївки.
«Тоді багато підрозділів там воювали. Я на той момент був командиром роти. Єдина логістична дорога була перерізана. Тому виходили в пішому порядку. На щастя, все закінчилося добре».
Фото Максима Козменка
Вперше побував по той бік кордону
Андрій згадує, що страшно було й тоді, коли прийшов наказ зайняти позицій по той бік кордону. Туди йшли декілька груп, а Кучуран був у першій від свого батальйону. Перед ними була ще група дружнього підрозділу, але після зайняття перших ворожих позицій вона залишилася, а Андрієва рушила далі.
«Ворога не було. Його викурити змогли завдяки плідній роботі артилерії та дронників. Ми як заходили, то опору нам не чинили. Проте коли заходиш на нову позицію вперше – це завжди страшно, і ти не знаєш, що тебе чекає. І це було вперше, коли я побував на території росії. Раніше не доводилося».
Найстрашніші й найбільш болючі моменти були тоді, коли, будучи командиром, відповідав за людей і мав втрати, веде далі Андрій.
«Або ж коли я був присутній у перезмінках. Інколи йшов із людьми, іноді безпосередньо на КСП перебував чи відвозив їх до точки вивантаження. А далі очікував тих, хто повертається. Коли були перші втрати, я не поїхав на пункт: тоді викликали на якусь нараду. От це найболючіший момент», – каже Кучуран, згадуючи період боїв під Бахмутом.
Це твої люди, і ти їх відправляєш туди
Бути командиром для Андрія та відповідати за життя побратимів – завжди напруження.
«Це те, про що я говорив: наші перші втрати, які були в Бахмуті. Тому що це твої люди, ти їх туди відправляєш. Звісно, вони розуміють, на що йдуть. І ти розумієш свою роботу. Всі все розуміють. Але все одно це завжди нелегко», – зізнається Андрій Кучуран.
Фото Максима Козменка
Зараз Андрій як командир роти дає завдання. Він обирає, де краще розмістити позиції. А ще дотримується принципу: має першим побачити і зрозуміти, яка там ситуація. А вже тоді відправляти туди людей.
Час ніхто не поверне
Коли Андрій пішов служити, його донечці було півтора року. Зараз уже чотири. За весь цей час вони бачилися декілька разів.
«Звісно, сумую. Просто розумію, що час ніхто не поверне. Через це у мене якогось прощення росіянам ніколи не буде. Донечка знає, хто наші вороги, й дружина плідно працює над цією частиною виховання і світогляду. Вона знає, чому тата немає вдома і чому він далеко», – каже військовий.
Фото Максима Козменка
Андрій характеризує ворога як ще більш підступного та більш хитрого. Каже, що вони свої втрати не рахують.
«І, на жаль, для нас це також відповідні втрати. Тому десь ворог давить кількістю, а десь своєю такою хитрістю та підступністю. Ті успіхи, які він має, – більше за рахунок кількісної переваги: що в людях, що в озброєнні», – аналізує Кучуран.
Завдання з зірочкою
Андрій розповідає, за яких умов можлива перемога України:
«Скажу зараз банальність: очевидно, це має бути єдність українського суспільства. Зрозуміло, що ще й логічні та прозорі дії української влади. А ще адекватна підтримка світу».
На запитання про повернення кордонів 1991 року Андрій відповідає так:
«2022 року, думаю, що так, це було можливо. Зараз не те, що сумнів є, але мені здається, що це набагато складніше вже завдання».
Нині підрозділ Андрія продовжив збір на ремонт пікапів, а з попереднього вже замовили засіб РЕБ. Підтримати військових можна, задонативши за реквізитами:
посилання на банку
номер картки банки
5375 4112 2204 1894
Фото Максима Козменка
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media