Екіпаж САУ «Паладін»: Ми б'ємося за життя
Репортаж
29.05.2024 13:00
Укрінформ
Артилеристи показали реальну бойову роботу й разом із журналістами ледь врятувалися з-під обстрілу
На Запоріжжі російська армія знищує цілі міста та села, закидаючи авіаційними бомбами буквально кожен метр української землі. Наші ж бійці пояснюють: б'ються не за назви населених пунктів чи території, а за майбутнє своїх дітей та країни загалом.
Кореспонденти Укрінформу побачили роботу артилерійського підрозділу 118-ї окремої механізованої бригади, бійці якої вже тривалий час перебувають на Запорізькому напрямку. Військові кажуть, що вивчили тутешні міста вздовж і впоперек.
Ми зустрілися на умовно нейтральній території та вирушили на позиції. Знайомилися в дорозі, й один з бійців одразу попередив: поки працюємо спільно – команди виконувати з першого разу, без зайвих питань і швидко.
ПОЗАПЛАНОВА РОБОТА
– Завжди тримаємо противника на контролі, намагаємось не дати йому пересуватись. Ми цілодобово працюємо, постійно на позиціях. Наші САУ весь час на бойовому чергуванні. Ми артилерія, і скільки б нам боєприпасів не давали, їх завжди буде мало. Треба розуміти, що орки рухаються постійно, не було жодного дня, аби з їхнього боку не було виявлено руху, – розповідає вже на місці командир батареї на позивний «Одін».
«Одін»
Планувалось, що екіпаж самохідної артустановки відпрацює по планових цілях. Але не встигли ми привітатись з екіпажем, як по рації передали, що для них є «позапланова робота».
Американська самохідна артилерійська установка «Паладін» б'є на відстань від 7 до майже 30 км. Екіпаж використовує осколкові та касетні боєприпаси 155-го калібру. Одна з переваг САУ – працює влучно, на пристрілку витрачається мінімальна кількість снарядів.
– Ми стараємось робити все можливе і неможливе, аби допомогти іншим підрозділам. Нищимо ворога, прикриваємо нашу піхоту. Тепер у росіян багато дронів, і на фронті важко. Тож проводимо велику роботу для маскування вогневих позицій. Противник розвивається. «Ланцети» їхні також наносять удари по гарматах, і нам треба постійно маскуватися, аби зберегти життя екіпажу та техніку. На фронті ніколи не було просто, але ми працюємо, – говорить «Одін».
Йому 33 роки, до військкомату пішов добровольцем в перший день повномасштабного вторгнення. Говорить, що спочатку довелося боронити рідне місто, коли ворога відбили, пішов служити далі.
– Проходив навчання в Німеччині, потім ділився досвідом з побратимами. Було б круто, якби можна було знищити таку ціль – і на цьому б одразу все це закінчилось, – каже.
Гармата тим часом робить постріл. Сказати, що було гучно та багато диму, то не сказати нічого. Не встигаємо оговтатися, як «саушка» знову працює.
– Від отримання вказівок до виконання пострілу минає зазвичай не більше ніж 40 секунд, – пояснює «Одін».
Бачимо, як ствол гармати трошки зміщується – і знову лунає постріл.
– Позапланова робота. Хлопці працюють, бо помітили рух техніки противника чи живої сили. Звідси до ворога недалеко, треба все швидко робити, – пояснюють нам артилеристи.
Вага одного снаряда – близько 50 кг. Менше ніж за 5 хвилин заряджальник на псевдо «Льолік» переніс 200 кг. Зізнається, у перші дні м'язи боліли, а тепер вже звик.
Загалом екіпаж «Паладіна» складається з чотирьох людей: механік-водій, командир гармати, навідник і заряджальник.
ЗМІНА ВОГНЕВОЇ ПОЗИЦІЇ
Хлопці кажуть, що найважче – чекати, чи прилетить у відповідь після того, як вони відпрацювали.
Довго чекати не довелось. Вже за кілька хвилин чуємо, як бахнуло. «Переліт», коментує хтось із членів екіпажу.
– Це в наш бік «вихід». Регулярно прилітає, бо близько до переднього краю, – говорить другий.
На цій ділянці фронту обстріли – звична справа, постійно ведуться контрбатарейні бої. Екіпажі на місці не стоять, маневруючи, щоби противник їх не зловив.
– Ось зараз трошки «перелетіло». Присідайте… Швидко застрибуйте в гармату, – наказують нам.
Командир по рації питає в інших підрозділів, «чи чисте небо». Як виявилось, ворог відправив на полювання за екіпажем чимало своїх дронів, тож поки вони висять в небі, ми маємо сидіти тихо.
Роман з позивним «Хам»
– Як тільки буде чисто, то одразу їдемо. Як скажу вибігати, то слухаєте і біжите… Хоча броня тут гарна, – ніби без жартів каже Роман з позивним «Хам».
Тим часом чуємо ще вибух.
– «Паладін» швидкий? – питаю на випадок, якщо доведеться їхати звідси на ньому.
– Нормальний… Якщо танка на дорозі немає, то дорогу можна вважати вільною. Взагалі, на цій ділянці фронту ми часто переміщуємось і постійно слухаємо небо. Інакше ніяк, – каже командир гармати.
Командир САУ
На початку Великої війни він разом з побратимами боронив кордони Сумщини, був піхотинцем.
Військовий говорить, що, крім дронів, ворог щільно криє КАБами, активно використовує танки (вихід снаряда з них чути одночасно з прильотом, і то в найкращому випадку), гатить з артилерії.
– Так, дуже близько прилетіло. Зараз будете дуже швидко вибігати і їхати, – кажуть нам.
Прощаємося буквально на ходу. Вже в машині «Хам» каже: попри те, що позиції намагаються добряче маскувати, ставити «протиланцетний» захист, ворог має перевагу в небі, в нього більше «очей», і йому легше коригувати вогонь.
– Вони постійно стежать за нами. В них може 15 дронів у небі одночасно літати. Треба бути максимально уважним, продумувати все. Я маю вже трошки досвіду і можу сказати, що війна нинішня і та, що була кілька років тому, – дуже різні. Тепер – війна дронів і артилерії. Війна піхоти – вже в минулому. Штурми, які раніше були, – це в минулому, – пояснює Роман.
До речі, військові не кажуть «втекти від обстрілу». На фронті це називається «зміна вогневої позиції». Саме це ми й здійснили.
РАНІШЕ СІЯЛИ ЗЕРНО, А ТЕПЕР «ЗАСІВАЄМО» СНАРЯДАМИ
Роман виявився дуже вправним водієм. Він не їхав, а мчав з шумахерською швидкістю. Росіяни намагались наздогнати. За кілька метрів від машини вибухнув снаряд, ми побачили стовп диму і почули якийсь дивний звук.
У відносно безпечному місці зупиняємось. «Одін» виходить оглянути автівку. У правому боці багажника, буквально за метр від заднього сидіння – дірка від осколка. Вилетів він через ліве заднє скло. Хлопці кажуть, що нам усім дуже пощастило.
Як виявилось, у цивільному житті Роман був фермером і їздив на зовсім іншій техніці.
– Раніше ми сіяли, збирали врожай, а тепер мусимо «розбирати» ворогів. Дивлюсь на поля, які б мали бути засіяні зерном, – а вони засіяні мінами та снарядами, переорані навіть. Радує тільки те, що маємо дармове мінеральне добриво у вигляді наших ворогів. Без чорного гумору на війні ніяк, вибачте. Все ж мало б бути інакше: наші діти мали б ходити до школи, а дорослі – працювати і розвиватися. Але війна. У нас немає іншого виходу, крім як бити, бити та ще раз бити ворогів, – говорить Роман.
Ще рік тому він був піхотинцем. Впевнений: хто не був у піхоті, з того не вийде вправний артилерист.
– Піхота розуміє, наскільки артилерія виручає. Без прикриття артилерійського не можна штурмувати чи подавити ворога. Артилерія – боги війни, але піхота – так само. Піхота – це дуже страшно. Твоє завдання – дійти до позиції. На піхотинців полюють FPV, летять КАБи, артилерійські снаряди різного калібру. Треба бути стійким, сталевим. Тільки дурні не бояться. Але є такі моменти, коли в тобі вмикається режим воїна, і ти розумієш, що ти у своїй стихії, – розповідає.
«Хам» був одним з тих, хто перший заходив на зачистку села П'ятихатки неподалік Запоріжжя.
– Є багато спогадів у пам'яті, але розказувати то не хочу. Скажу, що носив шеврон штурмовика заслужено. Реальний бій – він же не як в кіно. У нас було таке, що побачили, як три орки забігли в підвал розбитої будівлі, – і просто закидали їх цеглою, бо в нас гранати закінчились, – розповідає.
– Як їх можна перемогти? – питаю.
– В ідеалі було б так: ми маємо далекобійні ракети, вражаємо їхні склади БК, скупчення, техніку – все робимо на відстані. Але в реальності ми використовуємо той ресурс, який маємо, – говорить Роман.
Він вважає, що кожен чоловік має захищати сім'ю та країну. Каже, під час війни для кожного знайдеться робота.
Вдома на Романа чекають дружина і дві донечки. Вони – його головний мотиватор нині. Щодня він намагається подзвонити їм чи бодай написати. Завжди каже рідним, що в нього все добре, тільки б менше хвилювались.
– Ми зараз пишемо «книжку» про сучасну війну. На жаль, ми її пишемо, на нашу долю це випало. Було б класно, якби обіцяні F-16 у нас були, але натомість на нас та наші міста летять ворожі КАБи, – додає.
Він з гордістю говорить про те, як наші екіпажі САУ «розбирають» колони техніки противника, як артилеристи радіють кожному знищеному російському танкові.
– Ходять розмови, що минулого року ворог втратив десь тут свій «Зоопарк» ( радіолокаційний комплекс розвідки, – ред.) за 20 мільйонів доларів, і кажуть, що наша робота. Приємно. Чи наближаємо ми перемогу? Так. Коли вони штурмують, ми втрачаємо менше побратимів. Нехай штурмують, а ми будемо вбивати їх.
Роман зазначає, що від таких населених пунктів, як Роботине чи Оріхів, на жаль, залишаються тільки назви.
– Але ми ж не за територію б'ємось, ми б'ємось за життя. Наші діти дитинства не бачили. Так не мало бути. Ми б'ємось за те, аби наші діти в майбутньому жили так, як зараз хотіли б жити ми самі, – завершує розмову військовий.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
Новини з передової