«Коли ми встигли, врятували, людина вижила, – це вже легкий день»
Репортаж
25.03.2024 10:44
Укрінформ
Правоохоронці-парамедики несуть службу у прифронтових населених пунктах, куди не може дістатися «швидка»
28 березня – перша річниця створення групи поліцейських-парамедиків у Запорізькій області. Вона обслуговує місто Запоріжжя та прифронтові громади. Парамедики працюють цілодобово. За цей рік на їхньому рахунку – близько 100 виїздів та ще більше – врятованих життів, зокрема дітей.
Першими до групи парамедиків доєдналися співробітники тренінгового центру Національної поліції, адже мали навички тактичної медицини. Потім долучилися поліцейські з різних підрозділів: слідчі, криміналісти та інші. Сьогодні в команді запорізьких поліцейських-парамедиків – 21 людина.
«КОЛИ МИ ВСТИГЛИ, – ЦЕ ВЖЕ ЛЕГКИЙ ДЕНЬ»
– Ми виїжджаємо на місце одразу після надходження сигналу. Отримали інформацію – виїхали разом зі слідчо-оперативною групою. Один парамедик їде, а другий залишається на місці, –якщо буде повторний обстріл, – розповідає очільник групи парамедиків, начальник тренінгового центру Головного управління Національної поліції в Запорізькій області Руслан Захаренко.
Він особисто виходить на чергування з іншими членами команди. Говорить, що не можна виокремити один день і сказати, що ось він був найважчим.
Руслан Захаренко
– Немає легких днів. Коли гинуть люди, коли ти приїхав і не можеш надати допомогу, бо вона вже нікому не потрібна, – то важкий день. А от коли ми встигли, врятували, людина вижила і в неї все добре, – це вже легкий день.
Найважче – звикнути працювати під обстрілами. Ми всі люди «необстріляні». Так, хтось має досвід АТО/ООС. Але під такі обстріли, як тут, ніхто раніше не потрапляв, – зізнається правоохоронець.
Із 2014 року Руслан брав участь в АТО. Говорить, що своє бойове хрещення отримав ще 10 років тому в місті Слов'янську. Але тепер війна – зовсім інша.
– Усе сильно змінилось. Ворог використовує зовсім іншу зброю. Наш ворог – не просто бандформування, а регулярні війська, із ними важко воювати. Але ми робимо все, що можемо. Скажуть виконувати інші завдання – будемо робити більше, – розповідає.
Ворог щодня випробовує на міцність нашу оборону та закидає снарядами прифронтові села і міста. Тимчасово виконуючий обов'язки начальника відділення поліції №4 Пологівського районного відділу поліції, полковник поліції Євген Шепель призначений на посаду менше ніж місяць тому. Розповідає, що тепер усе частіше «прилітає» по Малій Токмачці, Новоданилівці, дуже напружена ситуація і в самому Оріхові.
Фото: Євген Шепель
– У місті залишається близько 1000 людей. Здебільшого це – літні люди. Дуже добре, що поруч із населенням є парамедики, фахові служби, які можуть допомогти. КАБи, артилерія, РСЗВ, FPV-дрони, – вони дістають сюди всім, що мають. «Швидка» доїхати не може. Тож парамедики роблять дуже важливу справу. Після поранення надважливо своєчасно надати допомогу, аби людину можна було врятувати. Іноді лік йде навіть не на хвилини, а на секунди, – каже правоохоронець.
Руслан додає, що в таких містах, як Оріхів, врятовані життя – цілком заслуга парамедиків.
ОБСТРІЛИ, ПІСЛЯ ЯКИХ НЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НІЧОГО
– Із 4-ї ранку в нас неспокійно. І з танка шурували, і ракети летіли… Хата така, що й заховатись ніде. Рідню розкидало по всьому білому світу, а я відданий Преображенці, – розповідає мешканець села, якого називають «Григорович».
«Григорович» (у центрі)
Село Преображенка розташоване в Пологівському районі на Запоріжжі. Це за два кілометри від Оріхова, тож люди, які залишилися в цих населених пунктах, ходять одне до одного в гості.
Григоровича ми зустріли в Оріхові. Він зранку приїхав, щоби допомогти своєму другові «підлатати» хату.
У самому Оріхові – більш ніж 1000 мешканців, тут понівечена вся інфраструктура, побиті будинки, але працює магазин та ринок. До слова, на ринку торгують і жителі навколишніх сіл. Тут можна купити і городину, і домашні яйця, мʼясо, ковбасу, різні смаколики. Фотографувати ринок місцеві одразу не дозволяють. Мовляв, не треба йому піару, щоби не «прилетіло». Та по ринку «прилітало» і без фотосесій, і нам все ж дозволяють зробити кілька фото.
Правоохоронці зауважують, що хоч і закликають людей виїхати в безпечніші місця, але насправді розуміють, що декому просто немає куди їхати.
Кажуть: бувало, що людину врятували, вивезли, але минув час – і вона повернулася.
– Буває й таке, що приїхали на місце обстрілу – і не знайшли людину, або знайшли вже те, що залишилось. Із такими випадками також доводиться стикатися. Мене як керівника групи турбувало питання психологічного стану працівників. Бо обстріл і розірвані тіла – то завжди важко. Так, ми втомлені, емоційно важко, але я сам так роблю і кажу своїм: не тягніть це додому. Рідні знають, ким ми працюємо, де буваємо. Не завжди є зв'язок, не завжди можемо набрати, – розповідає Руслан.
ЗВИКНУТИ ДО СТРАХУ
У групі поліцейських-парамедиків є люди з медичною освітою. Решта з них пройшли підготовку парамедиків, були за кордоном на навчанні, вивчали досвід військових парамедиків.
26-річний Арнольд працює в групі вже майже 9 місяців. Розповідає, що закінчив медичний коледж у Мелітополі, вищу освіту здобував у Києві. На тому «медичний шлях» закінчився – пішов працювати в поліцію.
Арнольд
– Проте медицина до мене все одно прийшла. Думаю, що буду людей навчати. Я на 100 відсотків упевнений, що будь-хто має вміти накладати турнікети, бандажі, зупиняти кровотечу. Сьогодні це – найнеобхідніше, – каже парамедик.
За ці 9 місяців він двічі потрапляв під обстріл КАБами. Каже, що звук бомби спочатку схожий на літак, потім чутно чи то свист, чи то шелест, а потім… усе в пилюці.
– По вухах бʼє сильно. Грудна клітка сильно стискається. Потім думаєш: «Слава Богу, живий». Найбільше боїмось КАБів, – зізнається.
Він точно знає, що допоміг багатьом, але точну цифру назвати не може – не рахував. Зазвичай доводиться мати справу з осколковими пораненнями різного ступеня тяжкості, каже парамедик.
– Найгірше – коли людина непритомна: вона не може сказати, де болить, що болить і куди попало. Треба швидко вміти орієнтуватись, розуміти, що робити і як. Якщо неправильно щось зробив – на тобі ця відповідальність. Ти потім сидиш і думаєш, аналізуєш… Потім розумієш, що людина – жива, і це – головне. Не має бути страху, що ти – під обстрілами, що можеш загинути разом із тим, кому допомагаєш. Хоча на початку цей страх був. Тепер більш-менш до цього звик, але він все ж лишається, – ділиться співрозмовник.
НАДІЙНІ НАПАРНИКИ
На Донеччині працює підрозділ «Білі янголи». Запорізькі правоохоронці-парамедики називають колег «крутими» та «потужними». Руслан Захаренко розповідає, що особисто знайомий з керівником «янголів».
– У мене не було сумніву, що ця група потрібна, що ми потрібні. Мені пощастило з командою. Вона працює дуже злагоджено, ніхто не пішов за рік. Дуже хотілося б, щоб ми таким самим складом дійшли до перемоги. Усі знають, що кожна поїздка парамедика може бути в один кінець. Можливо, це жорстоко, але кожен це розуміє. Ми були якось у підвалі, коли прилітали КАБи. Все навколо гримить, сиплеться тобі на голову. Страшно… На щастя, за рік ми – без втрат. Кожен для себе визначає певні безпекові моменти, десь спрацьовує інтуїція. Але ми всі присягали на вірність українському народові, – каже Руслан.
Він точно знає, що, працюючи в таких умовах, поруч має бути напарник, якому ти можеш довіряти та на якого можеш покладатися.
– Не можна, щоб кожен – за себе. Від дій твого напарника залежить твоє життя і навпаки, – говорить парамедик. – Добре, коли є людина, яка може допомогти. Гірше, коли є постраждалі, але немає того, хто може підійти і надати допомогу.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка
Новини з передової