Чернівчанка Ольга Палій: Ця справа – єдине, чим можу допомагати воїнам

У мирний час буковинські майстрині були захоплені єдиним: якнайбільше подарувати навколишнім гармонійну красу та естетику своїх виробів, що невтомно випромінюють світло за будь-якої життєвої негоди. Однак повномасштабне вторгнення росії до України пригальмувало творчий процес і народні умілиці раптом відкрили у себе нові здібності, які щодня допомагають наближати Україну до перемоги. Хтось знайшов себе у волонтерстві, а хтось успішно справляється з обов’язками військового психолога. Чернівецька пенсіонерка Ольга Палій – не виняток. Її знають у місті, як вишивальницю та дизайнерку плетених виробів. Проте зараз їй не до творчості й вона кинула чи не усі сили на допомогу нашим воїнам.

«А старша донька Наталія – медик, цьогоріч поповнила лави ЗСУ і ми дуже нею пишаємося»

Ольга Палій

– Пошиттям заготовок для польових сидінь займаюся з весни, – розповідає «Погляду» пані Ольга. – Уже виготовила зо 400 одиниць. З чого все розпочалося? Моя донька Наталія навідувалася до волонтерського центру, що по вулиці Каспрука, аби виготовляти кікімори. Одного разу я пішла разом із нею, а вона мені: «Мамо, ось там шиють заготовки для польових сидінь, може, розпочнеш і будеш допомагати?». Я охоче погодилася. Коли мені надали взірець, то зрозуміла, що з таким завданням зможу впоратися. І з того часу все завертілося-закрутилося. Обдзвонила усіх знайомих, щоб несли у кого що є: старі джинси, залишки щільних цупких тканин темних кольорів. Люди відгукнулися, однак витратний матеріал якось швидко закінчився і все, нема з чого виготовляти нові заготовки для польових сидінь. Я розуміла, що мушу вирішити це питання, адже ця справа – єдине, чим зараз можу фізично допомагати нашим воїнам. Тож написала оголошення, що є потреба в старих джинсах та цупкій темній тканині. Спершу розклеювала їх по стовпах, потім на ринку і у ветеринарному кіоску… Відтак згадала, що маю інтернет, тож і в соцмережах розмістила своє звернення. Я була подивованою, бо пішли дзвінки. Не можу сказати, що їх було дуже багато, але достатньо. Телефонували мешканці навіть з іншого кінця міста, щоб надати джинси чи тканину.

– Тож чернівчани готові активно допомагати, лиш не завжди знають чим можуть бути корисними?

– Так, люди готові допомагати, але зараз є тенденція до зниження цієї допомоги. До прикладу, дуже мало приходить людей до волонтерського центру, щоб плести сітки й виготовляти кікімори. В основному цим займаються переселенці. Буває, настільки бракує рук, що деякі люди від ранку і до вечора там перебувають. Я ж працюю так: пошила партію – відвезла. А вони вже на місці закладають у ці заготовки поролон, резинку.

Я не працюю на запит. Я роблю те, що можу і скільки можу. Мені ніхто не ставить норму і не вказує коли зробити. Коли запитувала: «Скільки?», то відповідали: «Скільки зможете». Коли віддаю свої роботи, то кажуть, що зауважень щодо виконання нема.

– Знаємо, що залучили до своєї нової діяльності подружок…

– Це дуже добре, що мої подружки взялися допомагати. Людмила здійснює обметування, Маша з Лєною – обрізають штани. Загалом, ми багато років разом. Вони всі – творчі люди. Ще одна подружка – Світлана – привезла з десяток джинсів і 30 метрів необхідної тканини. Виручають, як можуть. Спочатку близькі, а потім – далекі.

– Пані Ольго, що особисто для Вас означає нинішня справа?

– Для мене ця діяльність є дуже вагомою і важливою. Адже це те, чим реально можу допомогти. Оскільки я пенсіонерка, грошей у мене не так багато, щоб могла фінансово допомагати. Однак виручені гроші за сорочку, яку вишила і відправила до Америки, віддала синові, щоб він переадресував їх товаришу-волонтеру. Він живе в Австрії і разом зі своєю дружиною постійно купують щось необхідне для українських бійців. І це для мене важливо, це єдине, що можу і вмію робити, те, що моє.

Син волонтерить, а донька поповнила лави ЗСУ

– Виходить, діти також дуже активно допомагають?..

– Так, мої діти допомагають дуже активно. І невістка, і син у вільний від основної роботи час займаються волонтерством, щоб допомогти нашому війську. Та й сваха в Італії збирає необхідну допомогу.

А старша донька Наталія – медик, цьогоріч поповнила лави ЗСУ і ми дуже нею пишаємося. Це було рішення таке, навіть не роздумуючи. Їй запропонували посаду старшої медсестри і вона тут же відповіла згодою. Наступного дня покликала мене й усе розповіла. Я нормально сприйняла, не плакала і не відмовляла – навіть не було про таке мови. Вона сказала: «Боже, мамо, я думала, що мені буде з тобою важче розмовляти».

– Мабуть, це було очікувано, адже донька – медик за фахом?

– У нас правильна сім’я. Діти кажуть: «Ви нас правильно виховали». Тому так.

– Як запам’ятався початок повномасштабного вторгнення російських окупантів?

– Мені важко сказати, як це сприйняла, бо я ще була під враженнями від похорону чоловіка. У жовтні помер мій Іван, а це – лютий. Звичайно, що був шок. Спершу перебувала ніби в прострації, ніяк не могла повірити в нову реальність. Тиждень була в очікуванні – а що далі. Але те, що ми живемо на іншому кінці країни, це все трохи згладжує. Коли ті всі біженці почали тікати і навіть буковинці рвонули за кордон, то сиділа і лиш кліпала очима, дивилася і думала: «А навіщо із Західної України виїжджати?». Мені не подобалося, коли люди одразу впадали в паніку. У нас, до прикладу, не було панічних настроїв, хоча онучку таки вивезли.

Звичайно, я не можу всього усвідомити до кінця. Але коли дізнаюся про нові факти збройної агресії росії проти мирних мешканців, то волосся дибом стає і сльози течуть самі собою. Це щось просто нереальне, цього не може бути, це ніби в якійсь іншій паралельній реальності.

– Яка доля плетених виробів, які були у Вашому доробку до війни?

– Знаючи, що фінансів у мене як таких немає, то вирішила віддавати на благодійність свої роботи, які можна продати і допомогти армії. Тож якщо десь проводили аукціони чи благодійні ярмарки, то все збирала і відносила. А якось у мережі прочитала, що шукають майстрів, які готові віддати свої роботи для аукціону до Норвегії, здається. Я зателефонувала, мені сказали, що в Коломиї збирають й потім будуть відправляти. Я зібрала велику-велику посилку і надіслала до Коломиї. Результатів не знаю. Не дали мені знати, не знаю чому. А зараз я відправила дві роботи в Голландію, це вже надійно, там теж працює ця система. До того ж, там живе і цим займається моя сусідка – серйозна дівчина. У них там є магазин в якому виділили столик і ці роботи реалізовують за донати.

«Зараз я шию заготовки для польових сидінь і вважаю, що це – найголовніше»

– Як війна вплинула на творчість, як на майстра?

– Негативно. Я не хочу нічого робити. Тобто зараз я шию заготовки для польових сидінь і вважаю, що це – найголовніше. А все решта відійшло на 125 план. Не на часі. Ні, хтось робить, звичайно. Але я не можу цим займатися.

– Про що мрієте?

– Щоб війна закінчилася і настав мир. Я більше нічого не хочу. Щоб ця гидота пішла з нашого життя.

– Ваш Іван також був проукраїнським, як і вся сім’я…

– Мій чоловік був би живим, то він би уже десь бігав. Його б, 70-річного, звичайно, не взяли в армію, але в тероборону би пішов, ходив би і бігав, щось би допомагав. Бо він таким був, дієвим. І дітей ми з ним правильно виховали.

– Мабуть, уявляєте тих хлопців, які будуть користуватися польовими сидіннями від Ольги Палій?

– Так, уявляю. Я переглядаю усі відео, які мені трапляються. Уважно спостерігаю, як вони, у чому вони. Коли показують, які у них сорочки і шапки вологі, що лиш потиснув, а то – «дощ пішов». І коли собі уявляю, що ось вони змучені-втомлені і треба десь присісти. Сідаєш на штани – це одна історія, а сідаєш на польове сидіння, то хоч трохи захищає від болота. Розумію, що це витратний матеріал, що він рветься-псується і ніхто не буде це прати чи латати. Треба, щоб таких речей було вдосталь. Знаю, що є ще люди, які також вдома шиють такі ж польові сидіння.

– Що Вам дає сил та натхнення продовжувати і надалі рухатися до перемоги?

– Діти і моя семирічна красуня-онучка, яка танцює, ходить на IT-курси, добре вчиться і взагалі є розумничкою. Вона називає мене БабОля і з радістю приходить в гості.

Ольга ШУПЕНЯ

   
Новини Чернівецької області