Олексій Надкерничний: Щоб вижити на війні, треба постійно удосконалюватися

День 24 лютого 2022 року змінив життя багатьох українців, коли тисячі з них залишили улюблену справу й добровольцями пішли захищати країну. Серед таких патріотів чимало культурних діячів з Буковини – акторів, музикантів, поетів, режисерів, журналістів… Серед них і актор Чернівецького обласного академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Олексій НАДКЕРНИЧНИЙ.

Олексій після закінчення Одеського художньо-театрального училища та Харківської державної академії культури працював у театрах Одеси й Чернівців, паралельно грав ролі у кінофільмах – офіцера у серіалі «Ліквідація», начальника НКВС у кінострічці «Вода», офіцера у воєнній драмі «За законами військового часу», охоронця у «Заповіті принцеси» та інших. Це були здебільшого фільми на воєнну тематику, коли доводилося стріляти, цілитися в людей. Під час зйомок Олексієві й на думку не приходило, що це колись стане реальністю.

Як сприйняв віроломне вторгнення російської федерації в Україну? Що спонукало в перший же день війни піти у військкомат? Про це Олексій Надкерничний розповів кореспонденту «Погляду».

Земля Буковини й Донбасу має однаковий запах і значення – вона наша українська, її наші військові захищатимуть до кінця 

Все відбувалося, наче в якомусь кіно

– Напередодні у Чернівцях знімали кінострічку про єврейське гетто, де тобі доручили грати роль німецького офіцера. У ній були сцени з пострілами, щоправда, холостими кулями. Чи думав ти тоді, Олексію, що небавом тобі доведеться стріляти бойовими?

– Кожна нормальна людина прагне миру. Звісно, я теж хотів жити у мирній країні, ростити дітей, удосконалюватися в акторській професії… Але десь у мордорі будували агресивні плани загарбати Україну, перетворити її на російську губернію. Тому 24 лютого 2022 року російська армада за наказом свого диктатора й перетнула наші кордони. Проти загарбників повстав практично весь наш народ. Коли на мирні українські міста і села вже сипалися ракети, а відремонтованими дорогами сунули колони танків із зловісним символом «Z» на бортах, я поїхав до «Метро», придбав запаси їжі для родини, закинув рюкзак на плечі й пішов до військкомату. Дружина просила затриматися, адже нещодавно у нас народилася донечка Аріана. Та марно. Мене було вже не зупинити…

– Ти один із працівників театру вирушив на війну із загарбниками?

– Скажу так – першим. Слідом за мною вирушив Олександр Дадус, артист балету Борис Марко, режисер Сергій Рожка… Пішов Григорій Руденко-Краєвський, який, щоправда, на той час уже не працював у театрі, але був добре відомий буковинцям за талановитим виконанням головних ролей на чернівецькій сцені. Коли прибув до військкомату, у мене виник шок, бо побачив могутню махіну під назвою «патріотичний дух». Чоловіки штурмували військкомат, гнівалися, коли їм відмовляли мобілізуватися в ЗСУ. Вони переконували працівників центру комплектування, що вони достатньо здорові, щоб нищити ворога, старші за віком люди доводили, що у них є досвід афганської війни й вони пригодяться на війні. Мотивація була дуже сильною. Ще вчора незнайомі люди стали одним цілим, одним кулаком, який був готовий завдати смертельного удару нападникам. Мене зарахували у третій батальйон 80-ї повітряно-десантної бригади. Видали автомат, ріжки, бойові патрони, амуніцію. З перших же днів служби ми стояли на варті частини, бо були бажаючі поставити мітки біля нашого розташування.

– Чи мав ти військовий досвід до початку війни? Скільки часу вас готували до бойових дій?

– Я не мав жодних навичок, оскільки не довелося служити строкову службу й не навчався на військовій кафедрі. Але на початку війни ніхто й не запитував – умієш ти воювати чи ні. Треба було негайно зупинити ворога, котрий рвався до столиці України. Перший бій відбувся практично через тиждень після повномасштабного вторгнення. Серед новопризваних виникло навіть змагання – хто першим піде у бій. Була жага стерти ворога у попіл. У командира роти Володимира Гуцола, за позивним «Апачі», була тактика – діяти наскоком малими групами. Перший бій стався на кіровоградській трасі, що сполучає Миколаївську, Одеську та Кіровоградську області. Нашому підрозділу поставили завдання захопити блок-пост, що стояв на роздоріжжі, через який проїжджали колони ворожої техніки. Вороги так втікали, що залишили все – спальні мішки, в яких грілися, зброю, бронежилети, одяг, взуття… Втікачі викликали підкріплення. Приїхало два камази вишколених десантників. Так ми тих 60 чоловіків просто покрошили. Після того бою у мене склалося тверде переконання, що перемога буде обов’язково за нами.

Перший бойовий досвід

– Справжня реальність далека від кіношної. Насправді довелося стріляти по реальних людях. Як вдалося переступити цей бар’єр?

– Не говоритиму за інших, скажу про себе. Для мене рашисти – не люди, а тварини, які витворяють жахіття. Згадаймо Бучу, Ірпінь, Гостомель, де вони вбивали жінок дітей, стариків, гвалтували немовлят… Їх треба просто нищити… Коли стріляв по бійцях російського елітного десанту, то подумав, що я хворий. Виникло відчуття задоволення, що я знищив мерзотників.

– Олексію, де згодом довелося воювати? Які території визволяли?

– Карта бойових дій нашої «вісімдесятки» добре відома. Ми вибивали ворогів з Миколаївської, Херсонської областей. Намагалися прорватися до Нової Каховки, Енергодару. Відтак був Донбас – Лисичанськ, Соледар, Піски… Де були прориви і звільнення сіл – то були наші штурми. Та не тільки наші воїни 80-ї бригади проявляли чудеса героїзму. Пригадайте, як бійці Київського та Харківського ТрО зупиняли москальське військо. Тому, вважаю, що все українське військо – це герої. Якби не вони, вороги вже б зараз розправилися з патріотами України.

– Чи можеш пригадати найважчий бій? У яких випадках з’являвся страх?

– Це сталося під Пісками. Орки роками готувалися до війни. Простріляли кожен кущик, кожен пагорб. Тому там було надзвичайно важко й небезпечно. Будь-яка мить могла стати останньою у житті. Та ми не замислювалися над цим. З нами був наш командир «Апачі», взводні. Для нас було головним – знищити ворога, який по злодійськи увірвався на нашу землю. Щоб вижити на війні, треба постійно удосконалюватися, імпровізувати. В цьому мені допоміг мій основний фах. Пригадуються «м’ясні» штурми вагнерівців під Лисичанським НПЗ. Вони перли колонами. Але жоден з них не пройшов. І це при тому, що на один наш танк припадало десять їхніх, на 10 українських бійців – чи не сотня обкурених окупантів. Тактика була проста – підпускали їх поближче і гатили з усього, що є. Спочатку це була проста стрілецька зброя та гранатомети. А вже пізніше, після Пісків, ми отримали Джавеліни, Нлави, іншу західну зброю. А щоб задавити у собі страх, треба прибрати жалість і співчуття. Я їх прибрав, натомість з’явилася агресія щодо ворогів.

Штурмовик – робоча професія, пілот БПЛА – творча

– Олексію, ти вже понад 600 днів на війні. Ти відчув у собі якісь зміни?

– Не повірите, але я знайшов себе на війні. Особливо у льотній справі. Так склалося, що мене перевели пілотом БПЛА після чотирьох контузій. У цій іпостасі я робив у 30 разів більше, ніж десантником. Пілотам дронів часто доводиться працювати на «нулі», під прицілом снайперів, мінометників. Але там страху немає, зашкалює адреналін, виникає бажання знищити побільше ворогів. Маючи певний досвід, сам збирав безпілотники. Дуже сильно допомагали волонтери. Зокрема і працівники чернівецького театру, театру «Гердан», які грали вистави, щоб зібрати кошти на дрони. Після війни я б їм пам’ятник поставив.

– Зараз ти, Олексію, на реабілітації. Це наслідок поранень чи контузій?

– Одного разу я вибрався на передову, почав готувалися до роботи і раптом відчув, що у мене ніби паралізувало все тіло. Не міг встати, рухнути рукою. Так було ще один раз. Чотири контузії та постійний адреналін далися взнаки. Вже у такому стані мене відправили у Житомир, де формували нову бригаду. Там мені вдалося підготувати 24 батальйонних пілоти БПЛА. Готувався й сам повертатися на передову, відремонтував автомобіль, обладнав його новим обладнанням. Та у Житомирі стан спокою мене зламав. Спочатку відібрало пам’ять, потім мову, втратив координацію… Дух рветься до бою, а тіло ослабло. Довелося віддати себе в руки медиків.

– Скажи відверто, Олексію, як ти ставишся до чоловіків, котрі уникають мобілізації, шукають липові довідки, втікають за кордон?

– На початку війни я теж погано думав про людей, які уникають мобілізації. Згодом виробив власну філософію – не всім дано воювати, не всі готові загинути за свою країну. Навіть при тому, що ходять у вишиванках, співають гімн. Тобто, не ті патріоти, котрі кричать: «Ще не вмерла Україна», а ті, які вирушають туди, де для неї небезпека виникла. 

– Гадаю, реабілітація не затягнеться. Поділися планами на майбутнє.

– Після одужання, готовий знову захищати Україну. А після Перемоги… Ну про це поговоримо пізніше.

Анатолій ІСАК

   
Новини Чернівецької області