Микола Шкрібляк: Народне мистецтво не обмежується Кутами, Косовим і Коломиєю

З нагоди 615-ї річниці Дня міста Чернівці за особливі заслуги перед міською територіальною громадою звання «Почесний громадянин міста Чернівці» присвоїли: художнику-живописцю, майстру фотографії та артінсталяції, заслуженому діячу мистецтв України Броніславу Нафтуловичу Тутельману та директору Буковинського центру культури і мистецтв, заслуженому діячу мистецтв України Миколі Миколайовичу Шкрібляку.

Редакція газети «Погляд» традиційно знайомить читачів із новими носіями почесного звання. Представляємо директора Буковинського центру культури і мистецтв, заслуженого діяча мистецтв України Миколу Шкрібляка.

Буковина стала рідною

– У Вікіпедії зазначено, що Микола Шкрібляк – «етнограф, дизайнер сценічних костюмів, народний майстер, журналіст, педагог». Ким ви себе відчуваєте найбільше, пане Миколо?

– Якщо чесно, я не ділю свої захоплення на головні й другорядні. Коли мене запитують про фах, відповідаю: «Журналіст». Якщо цікавляться, чи займаюся журналістикою, щиро зізнаюся: «Зранку і до вечора». Адже й правда, у нашому центрі надзвичайно багато інформаційних джерел – 14 інтернет-ресурсів, які слід заповнювати інформацією, цікавим контентом. Інакше про нас люди не знатимуть й не відатимуть, чим ми займаємося у нашому Буковинському центрі культури і мистецтва.

– Це й зрозуміло, адже за фахом ви професійний журналіст…

– Справді, я закінчив факультет журналістики Київського державного університету. За направленням приїхав у «Радянську Буковину». У цьому часописі працював майже у всіх відділах. Писав на теми культури, освіти, мистецтва, зокрема народної творчості. Цей часопис став для мене доброю школою. Там працювали досвідчені, високопрофесійні журналісти, до яких прислухався, брав у них найкраще, при цьому намагався залишатися самим собою. Написаний матеріал читало троє-четверо людей – заступник редактора, відповідальний секретар, черговий редактор, коректор, вносили свої правки, але я намагався залишатися впізнаваним, беріг власний стиль, почерк. Можу перелічити десятки творчих працівників, з якими було цікаво працювати. Якщо щиро, то й досі наслідую манеру редагування колишнього заступника редактора газети Григорія Шабашкевича. Як губка всмоктував стиль правок іншого заступника редактора Анатолія Масловського. Це були метри журналістики, які допомогли мені стати не тільки людиною пишучою, але й редактором. Тому коли у 29 років я став уперше заступником головного редактора газети «Буковинське віче», то мені дуже і дуже допоміг досвід старших товаришів. Зокрема у плані правок для збереження авторського стилю письма дописувача. Захоплювався також манерою письма Віталія Колодія, з яким пощастило співпрацювати.

– У творчому доробку кожного журналіста – тисячі публікацій: знакових і менш вдалих. Які з ваших матеріалів найбільше запам’яталися?

– За 40 років творчого життя справді з-під пера вийшли тисячі публікацій. Кожна з них по своєму дорога, оскільки проходила через розум і серце. Всіх не перелічити. Першу публікацію «Із-за золотого обрію» написав у 1976 році про народного майстра дереворізьблення, заслуженого майстра народної творчості України Дмитра Шкрібляка з рідного Яворова. Пригадую, що у квітні 1991 року за нарис «Що я без Карпат?» про заслуженого майстра народної творчості України Фрозину Гулей був удостоєний обласної премії імені Володимира Бабляка. Пишаюся нарисом «Писанковий світ Михайла Фірчука» про знаного народного майстра, колекціонера з Вижниччини, що був надрукований у виданні «Кращий твір року – 2015»…

– Пане Миколо, ваше родинне коріння в селі Яворів на Косівщині, проте вже 40 років живете в Чернівцях. Буковина стала для вас рідною, чи деколи все ж тягне додому?

– У Яворові я з’явився на світ. Там же закінчив восьмирічну школу, в Івано-Франківській школі-інтернаті №1 – десятий спеціалізований педагогічний клас. У рідному селі розпочав трудову діяльність ланковим колгоспу. Відтак було навчання на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка й направлення на роботу у чернівецьку обласну газету «Радянська Буковина», яка у вересні 1991 року відродила свою історичну назву – «Буковина». Варто сказати, що Чернівецька область не була сферою впливу Київського державного університету, та оскільки тут успішно працювали два випускники вишу – Микола Максимець та Микола Тимошик, то сюди за клопотанням редактора «Радянської Буковини» Володимира Пелеха направили ще одного Миколу – мене. Скажу так: не я вибрав цей чарівний регіон, а він мене. Буковина покликала мене спочатку на практику, а відтак і на роботу. Я відразу закохався у неповторний світ краси краю, його працьовитих і творчих людей. Ця земля стала мені рідною. Чи хотів би я повернутися до отчих порогів – ніколи про це не думав. Врешті, я ніколи й не поривав зв’язок із Косівщиною.

Бережемо національну ідентичність

– Як так сталося, пане Миколо, що ви кардинально змінили профіль діяльності? Що спонукало?

– Я народився у надзвичайно творчому селі. Мама Марія Миколаївна мала добрий смак, була вмілою майстринею ткацтва, вишивання, в’язання. Вишивала багато весільних сорочок. Тітка, котра жила з нами, була енциклопедією народної культури. Творив дива різьбярства сусід Юрій Шкрібляк. Земляк Василь Шкрібляк заснував Вижницьку школу народної орнаментики. Я надихався тією творчою аурою, рано навчився ткати, згодом вишивати, освоїв таємниці писанкарства. Цієї справи мене навчила сусідка Аниця Єленчина, як називали її у нашому селі. Отже, сама доля вела мене мистецькою стежкою. На той час я був власником багатої колекції, в якій налічувалося понад три тисячі писанок, декілька сотень предметів одягу, переважно з трьох регіонів України – Буковини, Гуцульщини та Покуття. Важливо, що вся колекція постійно «працювала» – виставлялася і демонструвалася під час культурно-мистецьких заходів, проєктів, акцій, виставок, перформансів не лише в Україні, а й за кордоном, використовувалася дослідниками та науковцями, навчальними закладами художнього профілю, як мистецтвознавчий матеріал. Колекція, без перебільшення, могла б стати музеєм народного мистецтва. Крім того, за сумісництвом я працював викладачем теоретичних дисциплін мистецького циклу Вищого професійного художнього училища №5 у Чернівцях. І коли мені запропонували у квітні 2012 року роботу в учбово-методичному центрі культури Буковини, нині Буковинський центр культури і мистецтва, охоче погодився. Згодом мені доручили очолити цю мистецьку установу.

– Здогадуюся, що таку колекцію, в якій тільки 3500 писанок, ви не маєте де зберігати. То може б ставити питання про створення якогось музею? Щоб не сталося так, як із колекцією старожитностей Івана Снігура.

– Буковина – єдина в Україні область, де немає музею народної творчості. В Івано-Франківській області є Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, є прекрасний Музей Бойківщини у Самборі, чудовий промислів й етнографії у Львові… Наша область теж мусила б мати музей народного мистецтва Буковини. Буковинський край має чотири етнографічні зони, плюс Бессарабія. Тут є значні взаємовпливи культур – молдавської, румунської, єврейської, німецької, польської, української… Кожен народ зробив свій внесок у культуру краю. Наш центр якраз і вивчає ці процеси нематеріальної спадщини. Будуємо свою роботу так, щоб розглядати народну культуру краю у синкритичному вимірі. Про що йдеться. Ми не дивимося на культуру як етнографи чи фольклористи, краєзнавці чи історики, філологи чи журналісти, а розглядаємо її у всіх вимірах. Сьогодні назву «етнографія» все більше замінюють на «етнологія». Не просто «пишу», а використовуємо «слово, знання». І добре, що ми відчули цей момент – все, що стосується народної культури багатонаціонального полікультурного краю, не можна розглядати тільки під одним кутом. Щоб не спрощувати її. І ми досягли того, що в нематеріальному плані національної культурної спадщини маємо п’ять елементів: «Буковинська маланка», «Гуцульська боднарка», «Буковинська та бессарабська тайстра», «Поминальне деревце з дарами» та «Вінки з ковили».

– Життя швидко змінюється. Носії стародавньої культури відходять у вічність, а у молодого покоління – своя культура. Яке завдання, пане Миколо, має ваш Центр культури і мистецтва задля збереження давніх звичаїв, традицій, обрядів?  

– Наше завдання – зберегти їх бодай у тих культурних закладах, які ще діють у громадах краю. А їх діє 384. Наш Центр надає їм методичну, практичну допомогу. На жаль, їх число через брак фінансування зменшується. Проте ми всіляко дбаємо, щоб кращі колективи збереглися, щоб жили і працювали. В громадах мають знати, що це наша неповторна спадщина. Саме народні колективи мають берегти наші звичаї й обряди. Якщо втратимо, то відродити буде дуже складно. Другим нашим завданням є залучення молоді до перехоплення естафети у старшого покоління людей – батьків, дідусів з бабусями. Втішає, що незважаючи на важкі останні роки, молодих людей, які цікавляться народною культурою, стає дедалі більше. Їх цікавить національна ідентичність, самобутність від музично-хореографічної спадщини до народних ремесл. Треба обов’язково зберегти традиції «полонинського літування», «бессарабської стинки», бджільництва, клаки… Саме у молодіжному середовищі народилося свято вишиванки. Сьогодні цей факт набув планетарного значення. Переконаний, з такими ентузіастами ми збережемо свою національну ідентичність, свою культуру, обряди та звичаї.     

Анатолій ІСАК

   
Новини Чернівецької області