Солдат окремого батальйону Територіальної оборони України Ігор Нажига
A
A
A
Бійці окремого батальйону ТрО, сформованого на Сокирянщині, сьогодні захищають Україну на Харківщині
Цього тижня практично в кожній буковинській оселі готуються до зустрічі великого православного свята – Великодня. Не забувають краяни і про тих своїх земляків, хто вже понад 400 днів боронить українську землю від рашистських загарбників. Днями Сокирянська громада зібрала і передала їм на передову пасхальні смаколики: ковбаси, копченості, випічку, солодощі… Школярі виготовили листівки, написали листи для військових, бо таке велике православне свято не може бути без приємних дитячих сюрпризів.
Мешканці Новоселицької громади теж зібрали «Великодній кошик» для своїх земляків, які зі зброєю в руках боронять Україну від російських окупантів. Паски, ковбаси, солодощі – це далеко не повний перелік того, що вдалося відправити нашим захисникам та захисницям.
«У ЗСУ є достатньо сил, а у військових мотивації, щоби піти вперед і вигнати загарбників за межі держави»
Ігор Нажига
У числі інших військовиків на фронті пасхальні подарунки від земляків одержить депутат, секретар Новодністровської міської ради, а нині солдат окремого батальйону Територіальної оборони України Ігор НАЖИГА. Про його бойові будні й думки про невідворотність для України у цій війні ми спілкувалися напередодні великого свята – Воскресіння Христового.
Мобілізація і злагодження
– Пане Ігоре, нещодавно в соціальних мережах ви виставили свою світлину у військовому строї та з автоматом у руках. Повідомили, що вже 400 днів у війську. Що спонукало вас на рішучий крок?
– Восени і взимку 2021 року в Україні вимушено почали формувати загони територіальної оборони, оскільки були передчуття, що невдовзі щось може статися, адже не дарма росія сконцентрувала стільки живої сили і техніки навколо українських рубежів. Я працював на той час секретарем міської ради (посада, до речі, залишилася за мною), тож мав показати приклад землякам. Хоч я і не служив строкову в армії, не мав військової практики, але одним із перших записався до територіальної оборони. Будучи депутатом міської ради, секретарем органу місцевого самоврядування, а раніше ще й заступником керівника міста, мав певний організаторський досвід, тому активно допомагав ТрОшному батальйону та військовому комісаріату. Однак кожен із нас сподівався, що кремлівське керівництво не наважиться на агресію. На жаль, Бог забрав у очільників кремля розум і 24 лютого російська армада без усяких на те причин напала на Україну. На той день я взяв відгул, планував поїхати до стоматолога на Хмельниччину. Однак на світанку розпочалася війна. Мені на телефон надійшло повідомлення негайно прибути до місця збору. «Тривожна» валіза вже була зібрана, я заздалегідь придбав військову форму, щоправда, літню. Перший місяць я служив і виконував обов’язки секретаря міської ради. Наш загін територіальної оборони не мав постійного місця дислокації, тому належало провести значну організаційну роботу. Все створювали з «нуля». Адже у Новодністровську був тільки комбат і кілька штатних військових. Решту набирали, паралельно шукали місце, де б розташувати підрозділ.
– Були проблеми з формуванням батальйону?
– Ні, на самому початку не було відбою від охочих служити. Адже Новодністровськ – місто гідробудівників. Приходили енергетики, будівельники, фермери, комунальники, підприємці… З міської ради до батальйону тероборони записалися я і юрист Олександр Богайчук. Коли зійшлося багато людей, особливо офіцерів запасу, під яких вже не було посад, ми їх перенаправляли до районного центру комплектування. Наш батальйон практично до кінця 2022-го стояв у Новодністровську. Нас озброїли автоматами, кулеметами, ручними гранатометами. Поставили задачу обороняти територію Сокирянщини, оскільки була загроза, що російські загарбники нападатимуть зі всіх сторін, зокрема і з Придністров’я. Розвідка доносила, що з боку Придністров’я можуть бути провокації, захоплення Дністровської ГЕС та ГАЕС. Вздовж кордону з Молдовою ми вирили лінії оборони, тренувалися, проводили злагодження. Пригнічувало те, що наші побратими воюють, а ми порпаємося в землі. Між тим, мотивація була сильною – хлопці рвалися захищати державу на передовій, нищити ворогів. До речі, у батальйоні були перевірки, психологи визначили його особовий склад як високовмотивований. Розуміли, що ми – окрема військова частина, входимо до складу Збройних сил України і давали собі звіт, що ми рано чи пізно потрапимо на передову.
Перші втрати батальйону
– Зараз ваш батальйон вже на передовій у зоні бойових дій…
– У нашій бригаді кілька батальйонів. Частину раніше відправили на передову, хлопці брали участь у боях за Лиман, Соледар, Торецьк, на інших напрямках. Люди критикували нас, мовляв, вирішили перечекати, заховалися тут, не йдемо воювати. А ми чекали наказу… Його зачитали нам під Новий рік – 31 грудня. Характерно, що жодного відмовника не було: ні калік, ні опікунів престарілих батьків, ні багатодітних. Першого січня ми вирушили. Невдовзі відбулося бойове хрещення. На жаль, були загиблі та полонені. Одного разу, групі бійців нашого батальйону доручили захищати ділянку території, що була найближче до ворожих окопів. Росіяни вистежили позицію, їм вдалося відсікти наші основні сили. На хлопців посипався шквал вогню. Військові мужньо захищалися, однак сили були не рівними. В тому бою загинув новодністровець Євген Нечпай, трьох бійців захопили у полон. Один із них поранений. Зараз невідома їхня подальша доля.
– Ви були належно укомплектовані, забезпечені засобами захисту?
– Нас усім забезпечили. Хоча забезпечення завжди вимагає кращого. Наприклад, військовослужбовцям батальйону видали взуття і однострої – літні й зимові, шапки, майки, труси. Але видали по одній штуці, як у мирний час. А якщо річ замастилася чи порвалася? У військовий час мало б видаватися бодай раз на 3-4 місяці. Однак ми розуміємо, що державні підприємства не здатні забезпечувати військо, яке раптом зросло в рази. Оскільки нам виплачували про 30 тисяч, то могли купити собі все необхідне. Більше того, у складчину купили навіть автомобіль, дрони… Одне слово, гроші не пропивали. Засоби захисту – бронік, шолом, зброю, боєкомплект – видавали всім. Забезпечення харчами було на високому рівні. Місто дуже допомагало. Перші два місяці взагалі харчувалися за сприяння місцевих мешканців, влади. Влада допомагала у всьому, що було необхідно. Кілька новодністровських підприємств досі виплачують зарплатню працівникам, які воюють. Усвідомлюють, що хлопці захищають державу від рашистів.
– Що стосується преміальних виплат. Їх спочатку скасували, а потім нардепи знову повернули. Як це сприйняли у військах?
– Раніше нам виплачували по 30 тисяч гривень. За січень отримали по 100 тисяч. Ми приїхали на передові позиції автомобілями, але вони виявилися непридатними для розбитих доріг. Розуміли, що потрібні інші транспортні засоби, тепловізори, дрони на кожну позицію… Ми багато чого набрали в борг у сокирянських і новодністровських магазинах. Сподівалися, отримаємо по 100 тисяч гривень, скинемося й розрахуємося. Але не так то було. У січні вступив у дію новий закон і ми вже не отримали по 100 тисяч. Хлопці обурилися, а їм кажуть: «Ви не у зоні бойових дій». Тут, може, справа про гроші й не йшла б, бо мало хто йшов воювати за винагороду. Але ж загинули наші хлопці. Якщо ми не в зоні бойових дій, то де? Крім того, із преміальних ще й вираховують. Якщо мене, приміром, послали за межі Харківської області за формою чи взуттям для побратимів, то за цей день вираховують одну тисячу. Йдеш у відпустку – залишаєшся без доплати. Якщо військовий не поранений, а захворів чи зламав на передовій ногу, то за кожен день теж мінусують тисячу. Якщо на бойовому посту, то платять 100 тисяч. Відійшов звідти на 50-100 метрів, то вже не нараховують бойові. Ситуація негативно впливає на психологічний стан. Військовим чомусь скасували доплати, а народні депутати України значно підвищили собі оклади. Як це виглядає? Далі приймають законопроєкт про посилення відповідальності військовослужбовців. Знаю, що на розгляді у Верховні раді є новіший законопроєкт, який ще більше посилює відповідальність військовослужбовців. Закручують гайки тим, хто захищає країну.
Готові йти у контрнаступ
– Останнім часом тільки й мова, що про український контрнаступ. Пане Ігоре, готові наші захисники відкинути ворогів за кордони України?
– У ЗСУ є достатньо сил, а у військових мотивації, щоби піти вперед і вигнати загарбників за межі держави. Зброя, техніка є. Беручи до уваги дії нашого військового керівництва, коли наші військові звільнили Харківщину й Херсонщину, то люди абсолютно довіряють командуючому Валерію Залужному. Потрібно якомога швидше завершувати війну. Та не будь-якою ціною. Гадаю, у нас не будуть чинити так, як це роблять росіяни, закидаючи передову лінію живою силою. Нам треба, щоб люди, які виходять на передній край, знали, що там робити. Краще витратити більше часу на підготовку, а тоді вже воювати, аніж бездумно втратити людей. Усім треба розуміти, що ми воюємо не за якусь міфічну землю, за Крим, Донбас. Кожен стоїть за свою родину і Батьківщину. І перемога однозначно буде за нами. Це – сто відсотків.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області