Рік у приймах в уральської красуні: невідомі факти з життя молодого Дмитра Гнатюка

Дмитро Гнатюк. На фото справа вверху
Фото надане автором

A
A
A

Невідомі факти у життєвій історії Д. Гнатюка розповіли його ровесники

Про першу дівчину в житті молодого мамаївського парубка Дмитра Гнатюка ми вже розповідали читачам «Погляду». То була його односельчанка і близька сусідка – красуня з польськими коріннями Марія Островська. ЇЇ предки оселились в Мамаївцях десь на початку 18-го століття, коли на Буковину масово переселялись поляки.

Розповідь про їхню юність і дружбу, що переросли у гарячі стосунки, вийшла колоритна і навіть з допустимими інтимними подробицями, завдяки споминам самої тітки Марії. Ми добре зналися, оскільки вона була подружкою і сусідкою татової сестри Олександри Гринюк-Мойси та завдяки дружбі з її єдиним сином Орестом. Варто зауважити і те, що незважаючи на шляхетне виховання, тітка виявилась на диво оригінальною та сміливою в оцінках досить пікантних сцен.

Мамаївські бранці повернулись додому восени 1945 року – усі, крім Іллі Цюги. Рідний брат дядька Гриші пропав однієї з темних уральських ночей бурхливого кримінального життя Нижнього Тагіла

Що стосується другого парубочого захоплення нашого знаменитого героя Дмитра Гнатюка, то це стало відомо з розповідей рідного брата мого тестя Додика Цюги-Григорія. У цій оповіді не буде «пікантних» ситуацій, але на події, що відбувалися в період з травня 1944 року до травня 1945-го проллємо бодай якесь світло. Розповімо про перипетії того періоду в житті молодого Дмитра та його односельчан, яких примусово вивезли на каторжні роботи до міста Нижній Тагіл на Уралі.

Про цей період життя Дмитро Гнатюк розповідав в інтерв’ю Дмитру Гордону 2016 року та Василю Фольварочному (книга «На висотах орлиного лету», що побачила світ 2015-го у чернівецькому видавництві «Букрек»). Але те, про що він не розповів, часто згадував дядько Гриша у різних компаніях. І ми всі йому вірили, бо він і сам неординарна, я б навіть сказав «також легендарна постать». Медаль «За трудовоє отлічіє» (1944 рік), орден «Знак Почьота» (1945 рік), звання «Заслужений раціоналізатор України» свідчать багато про що.

Отож, у травні 1944 року з чернівецького вокзалу один за одним відправляли ешелони товарних вагонів з бранцями, яких рекрутували на Буковині. Йдеться про поповнення регулярних частин Червоної Армії. В одному з таких ешелонів везли мого батька Івана Мойсу (1925 р. н.) разом із земляками, везли до Ачинська (Новосибірська область). А після навчання відправили на 3-й Білоруський фронт.

А ось в іншому, серед таких численних ешелонів, їхали також мамаївські бранці. Серед них були брати Григорій та Ілля Цюга, Дмитро Гнатюк та ще близько півсотні односельців. Усі були похмурі й сердиті, бо знали, що чекають на них трагічні випробування підступної і смертельної війни. А Дмитро, всім на диво, був веселий і наспівував давніх рекрутських пісень. Тож коли йому дорікнули, чого мовляв, тішишся хлопче, він дуже впевнено відповів, що все у них буде не так вже й погано, бо їдуть працювати, а не воювати. Отже, він вже знав куди їх везуть. Недарма старий Михайло (батько Дмитра Гнатюка) ходив перед відправкою бранців до воєнкома. Але як жартував потім, коли повернувся додому Ілля Смерека, вони все життя молились за старого Гнатюка, вважаючи, що той всіх «відкупив» їх від проклятої війни.

Через тиждень потяг дотягнувся до Нижнього Тагіла. З вокзалу пішим ходом буковинці дісталися до бараків, які нашвикуруч змайстрували поруч з танковим заводом. Тут чоловіки мусили працювати до середини осені 1945 року.

Усіх новоспечених робітників використовували, в основному, на важких роботах. Винятком був Григорій Цюга, який маючи досвід роботи на цукровому заводі в Чернівцях, став помічником начальника цеху. Його світла голова і золоті руки з першого дня видавали різноманітні технологічні придумки, що дозволило вже за три місяці збирати танк за добу (до того було три доби).

Та був й інший приклад. Відразу по приїзді під час інструктажів і розподілу буковинців у цехи, політрук заводу Добринін запитав чи є серед новоприбулих співаки і музиканти. Здається, що цього тільки і чекав Дмитро Гнатюк. І коли одразу на плацу своїм неповторним баритоном він заспівав, то політкерівник забрав Дмитра з собою і більше земляки його поміж себе й не бачили. Вірніше бачили, але вже не в бараці та робочій «харчевні», а лише вихідними на сцені у клубі.

Дмитра призначили помічником завідувача клубу. А ось для проживання його поселили в затишній квартирі з усіма зручностями до самотньої молодої лікарки Єлізавєти Устюжаніної. Як пояснював згодом сам Дмитро Михайлович землякам – вона слідкувала за його здоров’ям і особливо, щоби горло не підвело, щоби не дай Боже він голос не втратив.

Справа співоча у Дмитра розвивалася успішно. Разом із завклубом організували хор і вже перший концерт до Дня армії вдався на славу. Отримав подяку від керівництва заводу і грошову премію.

Виступати довелося не лише перед заводчанами і мешканцями Тагілу, а й на сусідніх підприємствах, у районних клубах Свердловської області. Їх хвалили у газетах та на радіо. Дмитро отримував грамоти від керівництва краю. А директор заводу, на день 20-річчя Дмитра, подарував йому золотий годинник. Керівництво підтримувало його наміри вступити на навчання до консерваторії. Для цього треба було стати комсомольцем і Дмитра єдиного серед «західняків» прийняли до лав комсомольців.

Свого слова директор Олексієнко дотримав. Через тиждень після перемоги у війні він вручив Гнатюку направлення на навчання до Київської консерваторії, чималеньку грошову премію та мішок продуктів з американського ленд-лізу на дорогу. Тож через три дні веселий та впевнений Дмитро вже ходив коридорами і аудиторіями консерваторії в рідній столиці. Про це можна детально прочитати у книзі вищеозначеного Василя Фольварочного «На висотах орлиного лету».

Щодо проживання молодого Дмитра Гнатюка в набагато старшої лікарки Єлізавєти (на вигляд їй було під тридцять літ), то тут можемо багато про що лише здогадуватись, фантазувати та уявляти всі перипетії їхнього спілкування. Але, то була справжня уральська красуня. Висока, ставна та міцна жінка – саме до статі симпатичного легіня з Буковини. Її врода ідеально вписувалась в західнослов’янську вроду Дмитра. Видно саме проведіння звело їх в той непростий період життя і дало можливість життєво насолодитися не лише духовним, а й фізичним спілкуванням. Відчувалось, що вони не ходили, а наче ластівки літали поміж людей, що їх оточували у той важкий час. Так само ми не можемо щось достеменно розповісти про їхнє розставання. Та все відбулось неначе у кіно. Було і закінчилось…

Єдине, що повіз із собою Дмитро до України – це книжка з автографом Єлізавєти. І як розповідав покійний дядько Гриша на кожній сторінці там були гарні малюнки чи фото і кожній сторінці відповідала дата їхнього спілкування. Запитаєте, як це? Усе дуже просто – сторінка 1 – 21 травня 1944р., тобто перший день їхньої зустрічі, сторінка 2 – 22 травня і т. д. До 19 травня 1945 року, коли Дмитро поїхав навчатися до Києва.

Думається, що то була якась історія на кшталт «Камасутри». Вірніше – одна з її версій. Мені таке спало на думку, коли тітка Марія Бабюк-Островська, згадала про останні зустрічі зі своїм коханим Дмитро після його повернення з Уралу. Вони були близькими і це відбувалося неймовірно, про що вона раніше навіть не здогадувалася. І то було дуже приємно, адже спомини про ту насолоду залишились на все життя. Вона не знала як про те правильно сказати, та згадувала про якусь «камасу…», на яку ніби-то посилався Дмитро.

Про якісь фотографії уральської супутниці в житті молодого Гнатюка звичайно не може йтися. Але я часто питав у покійного дядька, яка вона, як виглядала, на кого схожа? І одного разу він приніс вирізане з журналу фото незнайомки і сказав, що її обличчя дуже схоже на обличчя Єлізавєти Устюжаніної. Тож я подаю на розсуд читачів те фото, щоб ми мали бодай маленьку уяву про чарівну лікарку з Демидівської лікарні у Нижньому Тагілі, в будинку якої рік прожив Дмитро, майбутній знаменитий співак під час його становлення як особистості.

Мамаївські бранці повернулись додому восени 1945 року – усі, крім Іллі Цюги. Рідний брат дядька Гриші пропав однієї з темних уральських ночей бурхливого кримінального життя Нижнього Тагіла. Всі спроби хоча б щось дізнатися про долю старшого брата нічого не дали. Тому велика родина молиться за нього щороку 14 лютого, коли було таємниче зникнення.

Річ у тім, що Ілля, як і старші Дмитро і Степан, були за духом бунтарями-борцями за вільну Україну і на чергову владу загарбників дивились скептично – «москальня смердяча». Тож Ілля від першого дня оголосив бунт і на роботу не виходив. І лише завдяки Григорію його спочатку не турбували – він нібито залишався прибиральником і кочегаром у бараці. А ночами, ніхто достеменно не знав, чим займався Ілля у великому місті, познайомившись з місцевими авторитетами. Наступного дня після його загадкового зникнення міліція знайшла в його ліжку велику валізу.

Дядько Гриша про знахідку, зазвичай, відмовчувався і лише одного разу розповів сестрам Євгенії, Ганні та Дорці, що якби Ілля повернувся додому з тією валізою, то вся родина була б казково багата. А їхній батько Василь, який два рази був на заробітках в далекій Канаді (біля 10 років) – міг би лише позаздрити «таланту» свого сина, який за півроку «сколотив» на Уралі неймовірну суму.

Василь МОЙСА, с. Мамаївці

   
Новини Чернівецької області