За три дні до повномасштабної війни Вікторія Джамбаз ішла площею Маріуполя і плакала. Відчувала, що насувається щось страшне і неминуче. Розуміла, що ніколи не житиме у новесенькій квартирі біля моря, яку лише нещодавно придбали з чоловіком.
«Ми так мріяли переїхати в цю квартиру! Там саме завершували ремонт. Але моя інтуїція підказувала, що цього не станеться… На жаль, я не дослухалася до неї і вчасно не виїхала з міста», — каже Вікторія.
Інтуїція Вікторії одного разу вже врятувала її сім’ю від загибелі. Це було 2015 року, коли росіяни обстріляли з «Градів» селище Сартану, що під Маріуполем.
«Ще в мирний час ми облюбували там один будиночок і навіть подумували його придбати. А в травні 2015 року власниця запропонувала нам орендувати його на все літо. Спочатку мені ця ідея дуже сподобалася. Та одного вечора я сказала чоловіку: «Ми туди не поїдемо, там небезпечно». Не знаю чому, але було таке тверде відчуття.
16 серпня 2015 року росіяни обстріляли Сартану. Відгомін вибухів ми чули в Маріуполі. А наступного ранку нам повідомили, що «приліт» був саме в той будиночок, де ми мали жити. Там загинула сім’я…» — розповідає маріуполька.
«Я не мала тривожної валізки»
Вікторія Джамбаз родом із Костянтинівки, що біля Бахмута. 2012 року жінка переїхала до Маріуполя. Працювала в управлінській компанії, а чоловік – у місцевому водоканалі.
«2012 року мені не дуже подобалося місто: воно було недоглянуте, недостатньо чисте. Та з 2014-го Маріуполь узяв новий курс, і за 8 років буквально розквіт на очах. Ремонтували дороги, створювали парки та сквери, оновлювали громадський транспорт… Це місто стало одним із найкомфортніших не те що в Україні, а, мені здається, у Європі.
Я дуже люблю море Маріуполя. Знаєте, в нас ніколи не було багато туристів, адже місто промислове. Проте кожен місцевий житель мав своє улюблене місце. Для мене це Приморський парк і море», — пригадує жінка.
21 лютого 2022 року Вікторія Джамбаз вийшла з ЦНАПу і, йдучи площею, розплакалася. Тоді ж путін заявив про «визнання незалежности» незаконних збройних угруповань «ЛНР» і «ДНР».
«Знаєте, з 2014 року з Маріуполя виїжджали люди. Бо поруч точилася війна. Але я не те що тривожної торбинки ніколи не збирала, а навіть документи для виїзду не готувала. Наша сім’я просто жила та працювала у красивому і комфортному місті. А 21-го лютого серце калатало від тривоги. Треба було щось робити. Але що? У Маріуполі – наш дім, усе наше життя. Як можна було все це кинути?» — ділиться Вікторія.
«Усі поспішали на вокзал, а ми залишилися вдома»
24-го лютого жінка прокинулася від гулу автомобілів. Просто її вулицею рухалися цілі колони – маріупольці виїжджали з міста. Стало зрозуміло: щось сталося. Хоча ані вибухів, ані пострілів у Приморському районі ще не чули. Вікторія не пустила до школи доньку, а сама пішла на роботу. Та, ввімкнувши комп’ютер, дізналася, що почалася повномасштабна війна.
«Я швидко побігла додому. Дорогою зустріла чимало людей із валізами – всі поспішали на залізничний вокзал. Тоді ще можна було виїхати з міста потягом. Я купила продукти (вранці в магазинах вони ще були і можна було розрахуватися карткою).
Вдома плакала донька. Вона, як і всі ми, була налякана. Ми поговорили і вирішили поки залишитися в Маріуполі. Чоловік працював на водоканалі і не міг просто так покинути все. А ми не могли покинути його, бо він переніс два інсульти та інфаркт – не мали права залишити його одного. Тож зібрали одну сумку з речами для… підвалу. На гачок у коридорі повісили повідок для кицьки. Колись думала, навіщо я його купила, адже ніколи не було потреби в ньому. Та ось знадобився…» — розповідає Вікторія.
«Коли темніло, страшно було поворухнутися у власній домівці»
Перших декілька днів повномасштабної війни Вікторія з донечкою залишалися вдома, а чоловік – цілодобово був на водоканалі. Про жах, який довелося пережити, жінка і досі згадує зі сльозами на очах.
«Ми сиділи у темній холодній квартирі, без зв’язку і будь-яких джерел інформації. Ми не знали, що відбувається. Коли темніло, страшно було поворухнутися у власному домі – лише вслухалися в моторошну тишу. Чи залишилися в під’їзді сусіди, чи всі виїхали – невідомо. Ані вийти на вулицю, ані дійти до нової квартири не могли – було небезпечно. На Лівобережжя вже «прилітало»…
Однієї ночі у донечки стався нервовий зрив: вона раптом почала голосно сміятися, а потім – рухнула на ліжко і розплакалася. Я розуміла: моя доросла, мудра і врівноважена дівчинка не повинна залишатися тут, у цьому страху. Вранці чоловік забрав нас із донькою і кицькою в укриття водоканалу. Тоді ми востаннє були вдома», — згадує Вікторія Джамбаз.
30-хвилинна дорога життя
Три тижні сім’я Вікторії разом з улюбленим котиком прожили в укритті водоканалу. Воно було необлаштоване, проте там було безпечніше, ніж удома. Крім того, поруч були такі ж маріупольці — підтримували одне одного.
Працівники водоканалу працювали до останнього. Під обстрілами розвозили містянам воду – доїжджали, куди була можливість.
«Це було 3 тижні життя в якомусь вакуумі. Дуже холодно в підвалі. Зв’язку так і не було, мої рідні не знали, де ми і чи живі. Ми не розуміли, що відбувається навколо і як краще нам чинити. А потім почалися масовані обстріли…
Останні дні ми навіть спати не могли: гуділи літаки, були вибухи, бомби… Навіть піднятися з підвалу було страшно. В будь-який момент могло прилетіти у водоканал», — пригадує жінка.
Щоби на свій страх і ризик виїжджати з міста, сім’я Вікторії вирішила того дня, коли на подвір’я водоканалу прилетів снаряд. Далі залишатися було зовсім небезпечно. Хоча і їхати – теж.
Вранці 18 березня вся команда, яка жила в цьому підвалі, однією колоною виїхала звідти.
«Ми вантажили речі і сідали в машину під страшний гул і вибухи. Я притискала доньку до себе, поки йшли декілька кроків до автівки. А далі – дорога під суцільними обстрілами. Ми не знали, чи доїдемо… Просто молилися безупинно. Наш виїзд із Маріуполя до села Юр’ївки тривав 30 хвилин. Їхали, а на узбіччях лежали трупи… Наше комфортне красиве місто нещадно випалювали, а людей жорстоко вбивали… Це була 30-хвилинна «дорога життя», яку Бог допоміг нам подолати. У Юр’ївці вперше за багато днів ми знову відчули, що таке тиша. І це відчуття безпеки, мабуть, не забудемо ніколи», — каже Вікторія.
«Радію, що, попри війну, в Чернівцях затишно»
Коли в Юр’ївці з’явився зв’язок, Вікторія нарешті зателефонувала мамі в Костянтинівку. А через тиждень сім’я маріупольців виїхала до Чернівців.
«Найнеприємніше було долати блокпости у Василівці. Там нас постійно намагалися розвернути в бік Донецька і Луганська. Запитували, навіщо ми їдемо в Україну. Я пояснювала, що чоловік хворіє, і нам потрібно до Києва. На одному з блокпостів нас довго тримали — почався обстріл. Прильоти були зовсім поруч, це дуже страшно», — пригадує жінка.
У Чернівцях родина разом із котом оселилися в школі №4. Вікторія дуже вдячна педагогам за те, як турботливо і щиро приймали вимушених переселенців.
Улюблена кицька сім’ї, яка пережила не один обстріл, і тепер разом із родиною мешкає в Чернівцях
«Нас підтримували, допомагали, годували. Ми дуже вдячні чернівчанам за це», — відверто каже Вікторія.
Потім родина на пів року поїхала на Кіпр, де знайомі чоловіка запропонували безкоштовне житло.
«Я там працювала у готелі. Донька закінчувала навчання онлайн у своїй маріупольській школі. На Кіпрі добре відпочивати, проте ми там чужі. Коли в мене завершився контракт із готелем, вирішили повернутися до Чернівців. Винайняли квартиру, донька пішла в 11 клас у 4-й школі, яка першою прийняла нас у місті. А чоловік залишився працювати у маріупольському водоканалі, юридична адреса якого тепер у Чернівцях», — розповідає маріуполька.
Фото з сімейного архіву
Вікторія Джамбаз продовжує працювати у комунальній сфері – вона начальниця третьої дільниці Містосервісу. Відповідає за історичну частину міста: ремонт будинків та ліквідація аварійних ситуацій у житловому фонді.
«Коли повернулася з Кіпру, звернула увагу, що Чернівці змінюються. Тут ремонтують дороги, турбуються про чистоту, створюють дуже гарні громадські простори. І люди тут дуже привітні. Я швидко звикла до Чернівців і полюбила це місто.
Я радію, що, попри війну, тут створюють затишок. Бо ми повинні жити і не впадати у відчай», — зізнається Вікторія.
«У моїй квартирі добряче помародерили»
Щодня Вікторія телефонує мамі в Костянтинівку. Дуже хвилюється за неї. Однак мама навідріз відмовилася виїжджати.
«Вона якось мені сказала: «Ти залишилася ні з чим. Якщо я поїду – теж без усього лишуся». Розумію її страх. Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ – перша лінія від фронту. У ці міста, звісно, «прилітає», та вони відчайдушно тримаються», — каже жінка.
Про Маріуполь жінці згадувати боляче. Будинки, де були квартири сім’ї, не знищені, лише вибиті вікна. Проте в одній із них добряче «попрацювали» мародери. А там залишилися абсолютно всі речі, бо не було можливости за ними повернутися. З підвалу водоканалу на шаленій швидкості вони мчали подалі від «Градів» та бомб, не думаючи про одяг, фото, посуд, прикраси. Тоді головне було – вижити.
Вікторія Джамбаз каже, що Чернівці – місто, в якому вона вперше після початку повномасштабної війни знову почала усміхатися. Тепер головне – наша перемога. А вже потім можна будувати нові плани та втілювати у життя мрії.
Фото Ігоря Константинюка
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media