РІК ДОВЖИНОЮ У ЦІЛЕ ЖИТТЯ

Не вірячи до останнього, все ж схаменувся од власного голосу: «По-моєму – війна…» Пояснення незрозумілим гулу і звукам, схожим на вибухи петард, прийшло аж за дві години, коли поступово в інформаційному просторі почали з’являтися перші новини, в які не хотілось вірити. А далі – як у більшості українців: найперше – заправити машину, постійне виснажливе очікування чогось, обстріли, пошук надійного укриття, тиждень переховування у підвалі, вперше – ворожі трупи і… перший приліт у школу… Він, голова сім’ї, мусив приймати рішення задля безпеки дружини, двох дітей, разом із тим, душа боліла за маму, яка у її віці відмовлялася від будь-якого переїзду. До всього незадовго до початку війни не стало батька.

Це сьогодні, у відносно тихому куточку Бессарабської землі, знайшовши прихисток у місті енергетиків, долучившись до родини гідроенергетиків, Сергій Іванович відносно спокійно розповідає про пережите, а тоді доводилось оговтуватись від усього: від загрозливих обстрілів, переповненого метро, рейдів з сусідами дахами у пошуках ворожих міток, марних і невдалих спроб виїхати, від тримісячного перебування під окупацією без світла, води, інтернету, довжелезних черг за найнеобхіднішим і знову – пошуків шляхів рятівного виїзду.

Це стало можливим аж 30 травня. Вже 1 червня доля привела у місто над Дністром, а випадок – у колектив Дністровської ГАЕС.

Та найстрашнішим і досі залишилося не життя в окупації, а інше: коли віч-на-віч стикнувся із запроданцями, коли зрадниками ставали ті, кого знав чи не усе життя, – огида до таких аж до нудоти так і не дає спокою. Дякувати Богу, з мамою все гаразд, більше того, медик за освітою, вона волонтерить, а народжена на Донбасі (що таки врятувало від облав), ніяк не зрозуміє тих, хто так легко став блазнями перед убивцями і гвалтівниками…

Сьогодні Сергій Хоменко дякує долі за гарних людей поряд, чудове місто і прекрасну природу, разом із тим до болю сумує за усім рідним, що змушений був залишити. А ще, незважаючи ні на що і навіть всупереч усьому, прагне бути корисним собі, родині, людям, колегам і, звісно ж, вірить у нашу українську Перемогу.

– Точку неповернення ми вже всі пройшли, – зауважує Сергій, – і після закінчення війни все і всі будуть іншими, бо ця війна нас уже вивірила на справжність; залишиться дочекатися омріяної радісної звістки, видихнути щасливо і почати відбудовувати Україну!

Пресслужба Дністровської ГАЕС

Новини Сокирянщини – Північно-Бессарабський край в Україні