Новини
«Важливо не втрачати віру»: що кажуть чернівецькі воїни про річницю спротиву
24.02.2023
Фото Олександра ТКАЧУКА
Ніч у цих краях настає значно раніше, ніж у Чернівцях. Де-не-де лунають далеко глухі постріли російської “арти”. Хлопці на них практично не реагують.
Наряд, який вісім днів чергував на цій позиції, готувався їхати додому. “Додому” – це в село за 15 кілометрів від вогневого рубежу. Значна частина його жителів покинула свої домівки ще до окупації. Одні виїхали до Києва, інші – в західні області. Ще хтось – до Росії. У вільних будинках поселилися хлопці із ЗСУ.
“Це схоже на танчик”, – відреагував “Перший” на миттєвий “приход” десь неподалік позицій. – “Танчик – то така злісна штука, не встигнеш сховатися”.
“Пацани, в бункер”, – гукає він.
“Контроль, я “Шостий”, – доповідають по рації. – П’ять вибухів на першу годину. Кінець зв’язку”. – “Плюс, прийняв”.
Міцна бетонна споруда посеред добре укріплених окопів слугує тероборонцям надійним бункером. Її будували для прикордонників ще в часи Порошенка-Яценюка. Зараз тут, як правило, відпочивають ті бійці, що за кілька годин збиратимуться на бойове чергування в окопи. У коридорі – мінікухня з плитою, під’єднаною до газового балона. На вході до бункера над дверима висять поліетиленові пакети. У них – м’ясо, хліб, печиво. Усе це сховали від мишей, які тут практично скрізь.
Від бункера до кордону країни-агресора – приблизно кілометр. Тож цей рубіж вважається одним із найнебезпечніших. Торік у вересні, коли під час контрнаступу ЗСУ змусили росіян втікати у Бєлгородську область, ворог”тренувався” артилерією по цій фортифікації. Б’ють з усього важкого: 120-мм мінометів, танків та самоходок. Іноді навіть були прильоти з “вертушок”. Бійці з жахом згадують, як доводилося ледь не щодня приймати по 50-60, а іноді й по 100 важких снарядів. Восени тут загинув один солдат ЗСУ.
Щойно небо зафарбувалося у туманно-сірі барви, хлопці повиходили з окопів до капоніра. Сюди щоразу заїжджає позашляховик, коли міняє бійців, які відбули тижневий наряд. Їхати до позиції та повертатись із неї потрібно максимально швидко, бо шляхи під’їздів часто стають приманкою для російських бойовиків. Фари не вмикають. Замість них на капоті “джипа” встановлена камера відеоспостереження з функцією нічного бачення.
“Тепер помитись, поголитись – і два тижні чергувань на блокпостах, – каже “Перший”. – Потім знову в бункер. І так більш як пів року. Без вихідних”.
“Показують, як люди гинуть, а я сиджу і плачу”
Під звуки пострілів російської артилерії вибираємось на позицію ще однієї стрілецької роти. Після танення снігу ґрунтова дорога перетворилась на суцільне бездоріжжя. Його може проїхати хіба що радянський “Урал”. Тож свою автівку залишаємо біля старої хати під високим пагорбом і йдемо пішки.
На лавці біля будинку сидить стареньке подружжя, їм – десь під 90.
На запитання, як справи, дідусь змовчав, а бабуся відповідає слобожанським суржиком: “Лікуємось. Пілюльки, пілюльки… Набрала у відро вугілля, буду пічку розпалювати”.
– До війни вже звикли? – запитуємо.
– А що робити, треба звикати. Лише нерви зіпсувались через війну. Вони лиш бахкають і бахкають. А я телевізор і вдень і вночі дивлюся… Україну дивлюся. Інші в нас тут вже не ловлять. Ще донедавна третій і четвертий канали були російські, уже нема. А Україна лиш показує, як гинуть люди, а я сиджу і плачу. Шкода, скільки ж людей він вбиває…
– Ви думали, що війна буде?
– Та він відьмак, той Путін… Він же здихати буде, у нього рак. Але любить перемогу, бо кожен рік воює…
– Коли ваше село було під окупацією, як жилося?
– Нічого тут не було. Вони рідко приходили сюди. Бачила їх, якось до діда прийшли і спитали, чи має закурити. У райцентрі нашому збирали власників земель. Погрожували їм: “Ми вам ще покажемо, як будемо їхати звідси, ми вам покажемо”. Але восени прийшли українські військові, то я зраділа. Говорили росіяни, що, не дай Боже, сюди повернуться бандерівці… А я їм кажу: “Я з бандерівцями працювала місяць. Була передовою дояркою. У нас було 15 дівчат з Харківської області і ще 15 – із заходу – бандерівці, гуцули. Вони хороші люди!”
“Якщо в нас є чим воювати, то не страшно”
– Ця дорога веде до Росії, – 45-річний командир стрілецької роти Сергій Унгурян проводить нас окопами, в яких розташовується його підрозділ. Поруч – асфальтована дорога, оборону якої тримають бійці. – Це танконебезпечний напрямок. Цим шляхом 24 лютого минулого року рухалась колона російської військової техніки. Місцеві кажуть, що довжина колони була така, що вона зайшла вранці, а закінчила йти, коли вже була темна ніч.
Завдання стрільців на цій позиції – не допустити проникнення противника на територію України, каже командир.
Проходимо зигзагоподібним окопом. Берці потопають у місиві з глини та води.
“Ось так воює сьогодні український солдат – у болоті, у холоді. Всі ці складнощі доводиться терпіти. Але нічого, ми працюємо”, – каже Сергій.
Переміщуємось до бліндажа, де солдати заварюють каву. Командир, за плечима якого миротворчі місії ООН в Африці та участь у АТО/ООС, закурює цигарку.
“Не варто боятися боронити свою землю від окупантів, – каже він. – Всі бачать, особливо з останнього наступу орків: якщо у нас є чим воювати, то нам нічого не страшно. 24 лютого – то була точка неповернення. Ми вже ніколи не матимемо дружніх стосунків з росіянами. Вони мають десятиліттями, століттями нести відповідальність за ті злочини, що вчинили щодо України та українців. Ми завжди відрізнялися від росіян, причому всім. Ми – це такі ґаздівські, як кажуть у нас на Буковині, люди. А вони – “капарні”.
Коли я служив в Африці, до нас приїхав один прапорщик з України. Минув тиждень – і біля нашого місця розташування вже були помідори посаджені, грядка огірків. Москалі не здатні на таке. У мене є відчуття, коли ми переможемо. Але станеться це, коли кожен чоловік у нашій країні візьме в руки зброю та піде воювати”.
“Ми ще не вмерли. Це якось надихає”
33-річний айтівець з Києва Євген Коржик торік 16 лютого переїхав із дружиною і двома дітьми до Чернівців.
“Повірив Путіну, що той нападе. Тому вирішив, що сім’я має залишитись у безпечному місці, а сам піду воювати, – розповідає офіцер. – У Чернівцях я нікого не знав. Проте знайомих я знайшов за 30 секунд у військовій частині, коли сказав: “Привіт, хто крайній у черзі?” Обрав двох дядьків: “З тобою і з тобою буду дружити”.
Чоловік ще з 2014 року мав задум піти до війська. Проте, зізнається, тоді забракло сміливості. Але після вторгнення ворога у 2022 році потреби залишатися вдома він не бачив. Нині Євген – командир мінометного взводу. Перші два місяці перебування у війську Євген відправляв всю свою армійську зарплату на підтримку ЗСУ.
“У мене залишилося достатньо заощаджень із попередньої роботи, тому я міг собі це дозволити. Знайшов канал постачання турнікетів, пов’язок, трубок з Великої Британії. Багато чого відправляв знайомим київським волонтерам, які споряджали аптечки пацанам на фронт”, – розповів боєць.
“Чи надовго ця війна? Я не експерт, але можу тільки робити ставки, як у казино. Добре, що ми досі не вмерли. Це якось надихає. Бо я, чесно кажучи, був більш песимістично налаштований у перші дні. Тож нині моя ставка – ще рік якої не якої війни”, – каже Євген.
Євген не підтримує думку, що абсолютно всі чоловіки мають йти на фронт: “Війна – це абсолютно не для всіх. Для багатьох це дуже велика травма. Вважаю, що змушувати воювати тих, хто панічно переховується від військкоматів, дуже деструктивно”.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
” ” у Facebook | Telegram | Viber |
–>
Джерело
Новини Глибоччини