М. Козменко: Дивився в очі, які бачили пекло війни

Максим – фотожурналіст, член НСЖУ та волонтер. Зараз працює у пресслужбі Чернівецької обласної ради. Раніше працював у пресслужбі ЧОДА та інформаційному агентстві «АСС».

Торік у складі волонтерської групи тричі побував у прифронтових містах. Якого саме там набув досвіду і які поради може дати колегам-журналістам – розповів у Чернівецькому центрі журналістської солідарності.

– Не скажу, що я був на нулі, де ведуться бойові дії, але прифронтові міста також дуже гарячі. Тому що там кожної секунди можливі прильоти. Ворог не знає вибірковості, постійно гатить з чого лише може. Наприкінці вересня 2022 року я приїхав у деокупований Ізюм на Харківщині. Орієнтовно сім днів тоді минуло після деокупації, як ми з волонтерами повезли туди допомогу (переважно продуктову). Вороги топталися на цій землі з березня по вересень. І в той момент, коли українські Збройні сили звільнили місто, там абсолютно нічого не працювало. Про магазини годі й казати, через постійні обстріли люди з підвалів не виходили.

– Пригадуєш, які тоді були відчуття і що промайнуло в голові?

– Одразу після Харкова – дуже яскраві картинки: сліди від гусениць танків, побита техніка, заміновані поля… Це була моя перша така гнітюча зустріч з цією місцевістю. І що ближче до населених пунктів, то більше бачиш побитих розвалених хат, знищених заправок, розбомблених фабрик та заводів. Коли заїжджали в саме місто Ізюм, то вже знали чого там чекати, бо в медіа на той час з’явилося багато фотографій і відео. Однак, коли безпосередньо сам бачиш увесь масштаб тих руйнувань, то це справляє майже депресивне враження. Тому що розумієш: величезне місто, в якому вирувало життя, тепер – більш ніж наполовину зруйноване. Місцеві чиновники казали, що до 80% будівель постраждало (деякі повністю зруйновані, а в деякі влучили снаряди). Переглядаючи історію міста, можна лишень здогадуватися, яким воно було до війни і що зараз залишили по собі путінські «визволителі».

Рашисти «визволили» і від школи, і від життя

– Що найбільше вразило?

– Вразило кілька моментів. Перше – це школа-пам’ятка архітектури, її збудували в кінці XIX століття. Та коли ми приїхали на те місце, то побачили суцільні руїни. Все понищено, довкола валяється цегла, побита техніка і навіть немає приблизного уявлення, як раніше там все було. Це не просто щось десь осколками посічено, а все знищено «рускім міром». Мені це в голові не вкладається, бо це – школа. Там діти навчалися. Ще донедавна там був перший дзвоник, дітки заходили в класи, а тепер того всього нема…

Якщо йдеться саме про Ізюм, то мені дозволили проїхати містом. Наживо побачив багатоповерхівку з величезним наскрізним отвором від влучання авіаційної бомби. У мить авіаудару у підвалі цього будинку перебували десятки людей, 47 із них загинули там під уламками. Люди перебували в укритті, вони ховалися від бомбардування, але те місце стало їхнім останнім прихистком, навічно…

Ще вразив ліс. «Лісом смерті» називали те місце – росіянці закопували там і цивільних, і військових. Бачили, як замість імені людини на палиці з дошкою були номери – 342, 347… Навіть важко уявити, кого там закопано.

Я був на тому місці, коли тривав процес ексгумації. Довкола – незабутній трупний запах, запах смерті – специфічний, нудотний і водночас дуже їдкий, що надовго залишався на одязі та волоссі. Що довше перебуваєш у тому місці, то потім важче з себе те все змити.

– Вдалося з місцевими поспілкуватися?

– Так, з деякими. Тими, хто йшов на контакт. Розумію, що не всі хотіли говорити, а ще не всі могли, та й недовіри було багато. Ніби звільнили вже, але острах ще залишався.

Жінка, яка побачила мене з фотокамерою на Центральній площі, помахала рукою і вигукнула: «Слава Україні!». Мені було дуже приємно це почути, бо, здавалося, що в східній частині країни це щось з області фантастики. Але жінка розмовляла доброю українською мовою, ми з нею й розговорилися. Вона коротенько переповіла, що перші два місяці з підвалу взагалі не виходили. А ті, хто наважувався вибігати з укриття по воду для діток, то ризикували просто не повернутися.

– Де ще вдалося побувати?

– Перед новим роком переганяли автомобілі для наших військових під Бахмут. Були у Костянтинівці, що за декілька кілометрів від Бахмуту, потім Торецьку і в Краматорську ночували. Приїхали ввечері, а там ніч – шалено темна. Нічого не видно, світла нема. Лиш зірки на небі й фари блистять зустрічних автівок. 

– А як щодо комендантської години, чи у вас були спеціальні дозволи?

– Там навіть якщо є дозволи на пересування, то необхідно перебувати у супроводі військових. І все одно варто встигнути до визначеного часу, щоб потім не доводилося відповідати на запитання: «А чого ви катаєтеся, а що ви не знаєте?..». Тобто комендантська година там є і вона сувора. Нема такого, що «загубився-заблукав-час втратив». Ні, по-серйозному те все відбувається.

Третя поїздка – так само була з волонтерами. Їхали на Харківщину до тероборонівців. Також передали їм автомобілі, продукти, смаколики. Наші буковинці люди щедрі, дуже хочуть всіх нагодувати. Та насправді військові кажуть, що саме з продуктами харчування у них проблем абсолютно немає. Є потреба в техніці, автомобіль, до речі, – це просто розхідний матеріал.

– Автівки, які ви доправляли, досі на ходу, не цікавились?

– Так. Деякі, правда, побиті й військові їх самотужки намагаються привести до пуття. Але ще на ходу, ще їздять. Проблема в іншому: коли щось зламалося, то нема особливо де ремонтувати і запчастини також важко знайти.

– Що це для тебе, коли приїжджаєш у прифронтові міста, і скільки потім необхідно часу для відновлення?

– Перед поїздками я усвідомлював куди їду, розумів ризики з якими можу перетнутися і чітко знав, що мені потрібно звідти взяти. Тобто я у жодному разі не збирався поселфитися біля таблички Донецька область і одразу те викласти у Фейсбук. Моя мета – показати, що там відбувається. Тому я зосереджувався на роботі. А коли дуже зайнятий, то емоції дещо приглушуються. Це вже після поїздок може десь накрити хвиля якоїсь гнітючості.

– Журналістам необхідно бути вкрай уважними у таких поїздках, адже є вірогідність натрапити на міни?

– Уважність – це дуже важливо. Необхідно слухати тих, хто там вже був і тих, хто там живе чи працює. Вони все підкажуть. Пам’ятайте, що неприпустимо просто взяти і відлучитися від групи, бо «Я собі там подивлюся, бо мені сподобалася якась будівля і я хочу її відзняти». То може бути останній похід до тієї будівлі. Насправді вся дорога від Ізюму і до того ж Краматорська була замінована. І якщо хтось думає, що піду в поле прогуляюсь, то це може бути фатальне рішення. Тому слід бути уважним, слухатись офіцера, який супроводжує групу.

– Який меседж тобі залишили наші військові?

– Їм важко, але ті, хто там стоїть під Бахмутом чи під російським кордоном на Харківщині, вони звідти вже не відступлять. Там – вірні своїй присязі, своїй Батьківщині, своєму обов’язку воїни. Їм важко. Спілкувався з піхотинцями – дуже вони потерпають від обстрілів та постійного напливу отих мобіків, зеків та орків, що сунуть на нашу землю. Ворог суне живою силою, їх «косять», а вони знову сунуть і знову. Наші не розуміють, як так тупо можна діяти. Ти ж бачив, що перед тобою «лягли» ті, з якими ти щойно був, то куди ти йдеш? Розвертайся і йди назад.

– Як гадаєш, що нам допоможе сьогодні прийти до миру та перемоги?

– Ми всі вже маримо перемогою. Це факт. Ми всі її хочемо та чекаємо. І це десь втомлює. Найперше нам треба просто зосередитися на війні, на допомозі війську. Зосередитись на цьому і не думати, що все – зараз прийде весна, буде переломний момент. А хто знає, який саме має бути цей переломний момент?..

– Журналістів на деокупованих територіях чекають, чи ні?

– Журналістів там чекають, бо розуміють і місцеві мешканці, і військові, що це правдиве висвітлення того, що відбувається. Нам нема чого ховати. Москалям є що ховати. Бо вони з брехні почали війну і вони не хочуть, щоб показували справжню ситуацію.

– Чи не було думок – як не нашкодити військовим, адже завжди є такі ризики?

– Звичайно. Як не нашкодити – це навіть з технічних моментів – це де фотографувати людину, що можна сказати (де хто в якій бригаді, де перебуває). До прикладу, опишеш, як в якомусь із сіл зустрів артилериста такої то бригади. Відтак (а розвідка ворога працює добре), вони відпрацьовують ударами саме те село. Тому така професійна вибірковість неодмінно повинна бути. Якось запропонував одному воїну, що зроблю його фото. Він погодився, але сказав, що за умови, якщо виставлятиму те фото, то місцевість маю заблурити (замалювати).

– Що порадиш колегам-фотожурналістам, які збираються на прифронтову територію?

– Той, хто туди збирається, то має знати, що він не на екскурсію їде, це насамперед. Він має розуміти, що там – обстріли. І обстріли можуть застати в дорозі, під час виконання завдань чи повертаючись додому. Тому це є ризик. Особистий захист (бронежилет, шолом) – в першу чергу. Перед тим – перечитати матеріали, які вже звідти робилися.

Наприклад, я переглядав і аналізував ту інформацію, яка вже була опублікована. До того ж, у соцмережах підписаний на багатьох фотографів, журналістів, які працюють там, то безпосередньо у них дивлюся – що вони виставляють. До речі, є ще один важливий момент – відтерміновувати публікацію на тиждень, 5 днів чи мінімум на 3 дні. І точно без вказання конкретного місця, де хто перебуває. Обов’язково відключати геолокацію під час зйомок, або перед публікацією подбати про видалення мета даних.

– Було таке, що вже поїхали, а ти собі: «А чому я те не спитав»?

– О-о-о, звичайно! Навіть не те, що не спитав, а не відзняв. Приїжджаєш і думаєш – треба більше портретів робити. Ось було на Харківщині – людина стала, закурила задумливо біля машини, він – водій і цієї миті думками був геть далеко. Йому байдуже, що привезли, він у своїх глибоких думах. Руки чорні й від бруду, і від мастила. Роботяга. І я бачу, як він затягується тою цигаркою. Чомусь не схотів його відволікати. А тепер думаю: таки треба було зробити те фото. Бо це був неповторний кадр. А завдання наше – ловити моменти. Бо те, що там відбувається кожної секунди – цінне.

Ольга ШУПЕНЯ

   
Новини Чернівецької області