A
A
A
Наша природа може зрівнятися зі Швейцарією (гірські райони) і Новою Зеландією
Антоніна Толпигіна разом із чоловіком уже на пенсії. Однак подружжя не виходить на заслужений відпочинок, а досі працює у сфері сільського зеленого туризму. Працьовиті чернівчани уже понад 15 років гостинно приймають усіх охочих неподалік річки Дністер, а саме – у мальовничому селі Вороновиця Кельменецького району. З чого все розпочалося і які виклики ставить перед ними сьогодення – в розмові із хазяйновитою пані Антоніною, яка охоче дала ексклюзивне інтерв’ю спеціально для читачів «Погляду».
Друзі спонукали запустити бізнес на сільському туризмі
– З чого все розпочалося, чи знали на початку, що беретеся за справу, яка захопить вашу сім’ю ще й на пенсії?
– Ні, ми взагалі купували першу садибу суто так, для себе. Але потім, коли зробили першу хатку, то почали друзі приїжджати. У нас їм дуже подобалося, тож вони наполягали: «А чому не займаєтеся зеленим туризмом? Ми хочемо, щоб і наші друзі сюди приїжджали. Вони вам платитимуть і ви будете заробляти».
Найстрашніше, що є в Україні у сільському зеленому туризмі (і в гірському теж) – це наші захаращені сміттям береги, урвища, долини та яри…
І так трапилося, що через рік довелося придбати ще одну хатинку. Це сусідка порадила, каже, хазяїн недорого візьме, придбайте ще один будинок. І ми купили. Опісля чоловік мені каже: «А й справді, давай прийматимемо відпочивальників». Відтак ми створили сайт, дали рекламу і розпочали потроху приймати клієнтів «Меридіану», на той час ми мали таку турфірму в Чернівцях. І коли вже розкрутився сайт, зробили ще декілька рекламних турів.
Тож, фактично, спонукали нас до цієї діяльності друзі, знайомі, колеги по роботі. Ми приймали людей, їм подобалося у нас і вони час від часу поверталися. Загалом, маємо чимало родин, які уже понад 10 років приїздять відпочивати до нас.
«Нам подобається спілкування з людьми»
– Що вам дала саме ця справа: чи більше почали розуміти людей, чи стали заможнішими?
– У матеріальному плані можна сказати, що займатися таким активним туризмом, як ми займалися, коли наша колишня турфірма «Меридіан» працювала на повну потужність, то нам вже складно, скажу чесно.
Ми продовжуємо цю справу тому, що нам подобається спілкування з людьми. Вони приїжджають, відпочивають, їм подобається і згодом від них також йдуть рекомендації. І загалом (цей рік поки не беремо до уваги) у нас щороку було до 70 відсотків за сезон саме наших постійних клієнтів, які були три і більше разів у нас. Я вважаю, що це дуже хороший показник.
«Нема в кого брати ті гроші, які можна було б взяти у мирний час»
– Які зміни з початком повномасштабної війни: зріс попит, чи, навпаки, суттєво знизився?
– Щодо попиту, то він збільшився під час коронавірусу. Тому що у нас – окремі будинки. І якщо приїжджала родина, то вони могли зупинитися і навіть ні з ким довкола не спілкуватися. І це було дуже важливо на той час.
Стосовно того, як вплинула повномасштабна війна, зараз ще зарано робити висновки. Але вже наступного дня після вторгнення, 25 лютого, у нас були перші вісім осіб. І до 11 червня ми приймали суто біженців. А потім, вже з 12 червня, почали трохи приймати своїх клієнтів-відпочивальників. Через війну стало набагато менше охочих відпочити і, гадаю, така ситуація не лише у нас. Тож це позначилося і на прибутках, та й ріст долара надзвичайно вплинув, бо ми на жодну копійку не підвищили вартість за проживання, вона залишилася на рівні минулого року. Ми, навпаки, навіть знижуємо. До прикладу, із представників ЗСУ та їхніх родин беремо 70 відсотків від вартості.
Фактично, маємо єдині два місяці, коли можемо хоч трохи заробити, щоб підтримувати бази і щоб вистачало на їжу та бензин. А більше ми не зможемо заробити, тому що нема в кого брати ті гроші, які можна було б взяти у мирний час.
«Я хочу будинок в цій же Вороновиці»
– Знаємо, що на заслуженому-презаслуженому відпочинку плануєте жити у будинку, який придбаєте після продажу тих, що здаєте відвідувачам. Який ваш ідеальний дім і чому ліпше, щоби він був в Україні?
– Я хочу будинок в цій же Вороновиці, але щоб він був на березі річки. Це має бути невеличке житло, максимум на 100-120 квадратів в один поверх з мансардою. Але важливо, щоб оселя була дуже економною, щоби максимально використовувати енергію вітру, сонця, води. Мрію про те, щоб перед будинком розташовувалася дуже велика платформа, накрита скляним напівсферичним куполом. Саме там – відпочинкова зона з мангалом, з піччю для випікання на дровах піци, хліба, булочок… А довкола – дуже багато дерев. Дерева, дерева, дерева…
І справді, найліпше місце для життя – це Україна. Просто ми не розуміємо того, що маємо. Я вам скажу, таких свобод – Гуляйполе, а-ля вільність запорізьких козаків – вона в нас в душах залишилася. І як би не було, ми таки вільні. Може десь особливої відповідальності чиновників перед виборцями, перед народом у нас немає, але самі люди… Ви бачите, якби ми були невільні, у нас би не було цих майданів і у нас не було би такого захисту нашої країни. Просто б не було, якби ми не були такими свободолюбивими.
А наша природа може зрівнятися, напевне, тільки зі Швейцарією (гірські райони) і, мабуть, Новою Зеландією.
«Дуже близька нам за духом Польща»
– Багато бачили країн у світі і якби таки довелося покинути свій край, то яка держава для Вас мила?
– Мені була би мила Норвегія. Я люблю більш прохолодні країни, ніж теплі. І, по-перше, там все зроблено для людини, чесно кажучи. Там дуже багато робиться для людини. Так, у них є свої закони та суворі правила, яких не можна порушувати, але мені це подобається. Там є і права, і обов’язки, яких люди дотримуються.
І ще подобається мені дуже близька нам за духом Польща. Я дуже довго працювала з поляками. Вони працьовиті, також люблять порядок і найголовніше, що мені дуже подобається у ближчій нашій сусідці – це те, як вони по-справжньому люблять свою країну. Нам треба в них цьому повчитися.
– Як війна позначилася на житті села?
– Не дуже. Люди тут цікаві тим, що ніколи не скаржаться на своє життя, що вони бідні чи щось ще. Тому що старші мають пенсії і всі мають паї. У середньому родина може мати зо три гектари землі. Це вже не помреш від голоду. І всі люди мають по 50 соток – це 12 біля будинку, а ще 38 десь далі. Але це теж їхня земля. Тож якщо люди не хворі, не дуже ліниві, і не дуже старі, то крепко війна не позначилася. Цьогоріч, скоріше, більше позначилося те, що у нас сильна засуха. І лише одиниці можуть собі дозволити полив, і виростять якийсь урожай.
– Але ж водойма поруч?..
– Ви розумієте, у нас в селі нема лічильників. Є встановлений стандарт, наприклад, 50 гривень на людину на місяць. І хто може – поливає, а хто не може – ні. Якби були лічильники, то люди б поливали городину, а потім дорожче її продавали.
Зараз треба, щоби село ініціювало, аби всі мали свої лічильники і це вирішить всі проблеми щодо води. Тому що зараз хтось на когось каже: «Той поливає, а я не поливаю», «У мене води не вистачає, а той заливає подвір’я». А якби були лічильники, то такі питання б не виникали.
– Що нам допоможе прийти до миру та Перемоги?
– Я банально скажу – єдність. Її ще немає в нас. Вона виросла, значно виросла, але її ще немає. Щоб така, як у поляків, припустимо. Немає її. Розумієте? Навіть на Західній Україні, навіть в Чернівецькій області немає такої одностайності, що росія – наш ворог. Ще можна зустріти людей, які кажуть, «а яка різниця?». І особливо болить не лише за скандали довкола гуманітарної допомоги, а й за ставлення до всього, адже зараз потрібно робити все для перемоги, а не для себе. Буде перемога – будемо всі багаті. Я не кажу, що в нас буде безліч грошей та речей. Але ставши єдиними, ми суттєво збагатіємо душею. Ця війна, може, нам дасть розуміння, що ми шукаємо не там багатство, де воно насправді є. Відбудеться переоцінка цінностей.
– Пані Антоніно, із чоловіком на двох уже прожили 140 років, а виглядаєте максимум на 110, тож яким є ваш сімейний рецепт молодості, краси?
– Я вам скажу, як моя мама казала: «Доки я рухаюся – я живу». Ви знаєте, менше їсти і більше рухатися, і більше ніяких не треба рецептів. І дивитися за тим, що їси. Нам природа дала дуже багато. Не треба вестись на якісь модні дієти чи заморські продукти. Треба їсти своє, те, що дає нам природа. У нас все є для того, щоб бути молодими і гарними. Лиш треба рухатися і менше їсти. Іншого рецепту просто немає.
– І на зиму Ви робите корисні заготовки?
– Звичайно. Сухофрукти і усілякі консервації. Усе для того, щоби якомога менше купувати все в магазинах і якомога більше це повинно бути зі свого городу.
І м’ясо повинно «плавати» в овочах! Не в кашах, не в картоплі, а в овочах. А зимою – в сухофруктах.
Гори, річки і береги чистити, а сухостій – не спалювати
– Які нагальні проблеми сьогодні варто вирішувати українцям, щоби залишити нащадкам процвітаючий край?
– Найстрашніше, що є в Україні у сільському зеленому туризмі (і в гірському теж) – це наші захаращені береги, урвища. До прикладу, в карпатських горах – всі долини та яри завалені сміттям. Гадаю, це лише на державному рівні можна вирішити.
І ще одне дуже-дуже важливе питання – багато хто купує землю у прибережній зоні, яка у жодному разі не повинна бути господарською. Тобто там нічого не мають рити та копати, бо увесь той намул йде в Дністер. Розумієте? Річка надзвичайно замулюється. Нагадаю, коли лише зводили Дністровську ГЕС, то 70 відсотків вчених були проти її будівництва, тому що вони говорили про замулення. То замулення вже відбулося у районі Хотина – там вже з берега півтора метри мулу й ви не зайдете туди. У нас теж намул уже відчувається крепко. А через років ще 20-25 – це будуть плавні, а не річка. І буде там все розкладатися та смердіти. Як на мене, треба, щоб всі ЗМІ, активісти, громадські діячі згуртувалися і закцентували увагу на очистку берегів Дністра. Це коли Дністер спускають, заходять спеціальні водо снаряди. Тож вкрай необхідно чистити русло Дністра, інакше буде велика біда.
І ще одне – є постанова, що не можна спалювати сухостій на полях та біля придорожніх смуг. А у нас щосезону все спалюють, абсолютно все. І це основна проблема. Бо через пару років не будуть рости навіть лікарські рослини. Вже зараз їх майже немає. А раніше, коли ми понад 15 років тому приїжджали сюди, то все цвіло квітами, а зараз є тільки ковила. Розумієте? І корів уже нема де пасти. Немає вже тієї соковитої трави, а лише ковила, бо все спалюють. Заборона є, але палять всі.
Нам треба гуртуватися і спільно наводити лад на своїй землі, щоб нащадкам залишити гарну, чисту і квітучу Україну.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області