Григорій Краєвський пішов воювати проти росії після повномасштабного вторгення. Акторство допомогло швидко опанувати новий фах та загартувало його від сильних емоційних переживань, із якими іншим військовим було важче. Він підбадьорює та піднімає бойовий дух побратимів, жартує, що навчився готувати різні страви з тушонки, та запевняє, що перемога залежить від зброї. Свою історію Григорій розповів Шпальті.
Фото з фб-сторінки Григорія Краєвського
Усе свідоме життя Григорій Краєвський займається акторською справою. Проте з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він отримав інший статус – військового. Понад 5 місяців Григорій захищає країну від загарбників.
Говоримо з військовим телефоном. Голос бадьорий, настрій – позитивний. А на запитання «Як справи?» відповідає, що все добре. Ці слова він каже і рідним, а втім багато телефоном розповідати не можна. Особливо про місце дислокації. Встигаємо поговорити декілька хвилин, і розмову обривають довгі гудки. Кладу слухавку, телефоную ще раз та прошу вибачення за поганий зв’язок. А Григорій заспокоює: мовляв, нічого, то вороги підслуховують. І сміється.
«Перепрофілюватися з актора у військового було легко»
«24 лютого, коли почалося вторгнення, я побіг у військкомат. Мене впізнали і сказали: «Йдіть звідси!» Але я досягнув свого — мене записали до тероборони. А коли у травні тероборону прирівняли до військовослужбовців, я, не вагаючись, пішов на фронт. Підписав документ про відправлення в зону проведення бойових дій. Проте багато людей налякалися, що доведеться їхати на передову. Але хто, як не ми? Коли чуєш, як молоді 19-річні хлопці віддали своє життя – це дуже боляче. Звичайно, кожен із нас хоче жити, але я встиг у своєму житті побачити дуже багато, тому заради цих дітей ми мусимо виконувати свій обов’язок. Бо якщо, не дай Боже, ці орки прийдуть, і хтось думає, що може відсидітися – ні! Нас просто знищать! Тому нам нічого не залишається, окрім як захищати свою державу», – каже військовий.
Архівне фото
Григорій зізнається, що військового досвіду до цього не мав зовсім. Навіть в армії не служив. Адже з дитинства він на сцені. А далі – навчання, здобуття вищої освіти. Всупереч цьому зараз Григорій не уявляє себе актором — настільки зріднився з роллю військового. Тому на запитання, чи повернеться в театр, він відповісти поки не може. І жартує, мовляв, зараз би живим повернутися.
«Я своїм рідним відповідаю: “Був Григорій до війни і буде Григорій після. Це дві різні людини. Війна трошечки ламає…” Коли чуєш лише про біль, втрати – це зовсім по-іншому. У театрі ти цього не зіграєш. І, не дай Боже, комусь це грати та відчувати. Перепрофілюватися з актора у військового було легко. Це набагато легше, ніж іншим, адже професія актора – складна емоційно. Тому іншим людям було набагато важче, ніж мені. Я здивований, думав, що не витримаю. Тому в мене завдання – підтримувати своїх побратимів, не дати поступитися. Це найголовніше – підтримувати одне одного», – розповідає Григорій.
Перш ніж їхати на передову, актор проходив навчання. Він каже, що ніхто не тягне людей без досвіду на передову.
«Навчилися дуже швидко всім користуватися. Забезпечили нас усім необхідним. Також і за кордон військові їдуть на навчання. Наш батальйон стрілецький. Тут зібралися люди різноманітних професій: і професори, і люди із зовсім різних сфер. І всі вони тут важливі. Адже знання кожного тут доречні. Наприклад, нам терміново потрібно було зробити бліндаж, і один архітектор порадив, як його зробити кращим».
На запитання, що було найважче опанувати, Григорій відповідає:
«Найважче було усвідомити те, що ти можеш вбити людину. Розуміти, що ця куля чи снаряд несе смерть. Оце найважче… Пройти через це мені допоміг побратим. Він служив у спецвійськах, тому порадив уявити, що граю у комп’ютерну гру. І це допомогло», – пояснює Григорій.
«Жінки набагато сильніші за нас»
Пліч-о-пліч із чоловіками країну від окупантів захищають і жінки. Григорій каже, що у його взводі є навіть подружжя.
«Я вам скажу, що жінка набагато мужніша. Жінки роблять набагато більше, ніж чоловіки. Я зрозумів, що чоловіки – це ліниві створіння. Якщо треба пройти 25 кілометрів, чоловік вже на п’ятому кілометрі «вмирає». А жінки йдуть, хоча навантажені так само, як і чоловіки. Тому не вірте тим, хто каже, що жінки слабкі! Вони і духом сильніші, і витриваліші. От ідемо, хтось задихався, а жінка підходить та пропонує допомогти понести рюкзак. І тут ти розумієш, що не такий уже й сильний. Тому поки вдаємо, що ми сильніші. Але лише вдаємо», – жартує Григорій.
На фронті немає часу для тривожних роздумів чи переживань. І це рятує та підтримує насамперед емоційний стан військових. Григорій каже, що саме жарти та сміх там допомагають.
«Жарти – це єдиний спосіб захисту. Ми постійно жартуємо, хай навіть це чорний гумор. Якщо сприймати все дуже серйозно, то можна з глузду з’їхати, наш мозок цього не витримає. Адже всі ми – люди чутливі. Тому я кажу, що треба сприймати це як гру. Побратими кажуть заспівати — я ж актор. Але я не можу. Коли є можливість, то краще піду трохи, побуду в тиші. Дуже багато напруги тут», – розповідає військовий.
Кожен день на фронті у чоловіка проходить по-різному. Проте коли є час, військові сидять біля вогнища. А іноді буває так, що їсти навіть не хочеться.
«Зате навчилися тут готувати дуже різні страви з тушонки. Я навіть жартую з побратимами, що давно не їли цю страву, адже на обід була тушонка, а на вечерю нарешті у нас Сер Тушонка», – жартує Григорій.
За словами військового, розмови з рідними – це ковток свіжого повітря. Хоча й розповідати нічого не можна. Тому щоразу у телефоні звучить: «У нас усе добре!»
«Ми відчуваємо хвилювання близьких. Тому краще, коли вони просто знають, що все добре», – запевняє Григорій.
Ми називаємо їх орками, а мені у фейсбуку написав орк і сказав, що ми їх цим ображаємо
На запитання, чи доводилося брати полонених, Григорій відповідає так:
«Згідно із Женевською конвенцією ми не маємо права катувати. У людину з піднятими руками ми не маємо права стріляти. Цих правил дотримуються лише українці. Хоча, чесно сказати, зважаючи на те, що твориться, цього не хочеться робити. Але є конвенція, і це кримінальна відповідальність. Адже на війні повинні дотримуватися законів війни. Уже потім відкриється дуже багато страшного — гіршого, ніж було у Бучі. Відповім жартом: ми називаємо їх орками, а мені у фейсбуку написав орк (росіянин — ред.) і сказав, що ми їх цим ображаємо. Мовляв, вони не можуть творити того, що росіяни тут творять. Це – нелюди», – каже військовий.
Перемога залежить від зброї
Григорій каже, що наша перемога залежить від наявности зброї та всесвітньої допомоги. Адже ця війна – війна артилерії, а не піхоти.
«Коли це все закінчиться – не знаю. Але я вірю в диво. Адже кожен із нас заслуговує на це маленьке, але болюче слово – перемога. Вона не буде радісною, але вона повинна бути, адже добро мусить перемогти зло. Я вірю. Тому не треба ховатися. Потім як ти будеш своїм дітям розповідати про це чи дивитися в очі? Я теж не служив і ніколи не міг уявити, що візьму зброю в руки. Але я тут», – каже Григорій.
Водночас військовий запевняє, що наразі там, на фронті, панує настільки піднесений настрій, що віриться – перемога за нами.
«Я такого не бачив ніколи. Можна порівняти ці емоції з поклонами після вистави, з тим припливом енергії, який тільки збільшується. Не треба боятися, а брати до рук зброю, щоб не дати ворогові піти далі. Щоб не картати потім себе за те, що міг зробити щось, захистити, але побоявся», – переконує Григорій.
За його словами, наймолодшому побратимові 24 роки, а найстаршому — 59. Проте каже, що були навіть 63-64-річні.
«Ми тут як велика сім’я. Як у кожній сім’ї, є і сварки, але вони у нас дуже веселі. Можемо зараз покричати, а за хвилину обійматися. Адже є напруження емоційне, і треба ці емоції виплескувати. Навіть нові сім’ї створюють тут. От у батальйоні двоє переселенців із Києва одружилися. Вона – медикиня, він – військовий із ТРО. І перед виїздом на передову він підійшов і каже, що йому треба пів години, адже йде розписуватися. То його вже відпустили на добу», — каже Григорій.
На запитання, чи забезпечені військові всім необхідним, Григорій каже:
«Наші роти постійно звертаються по допомогу до волонтерів, роблять дописи у соцмережах про те, що ми потребуємо дронів та тепловізори. Адже дрони збивають, а це – наші очі. Це – артилерійська війна, де все вираховують за допомогою дронів. Тому потреба в них постійно є. Так само і машини, адже вони – наші ноги. І може бути таке, що автомобіль привезли, і того ж дня він вийшов із ладу. Скажу за себе. Я зараз у дірявих берцях. Форму видали, але минає час — і через бруд швидко псується і взуття, й одяг. Люди повинні це розуміти. І розуміти, що військові підірвалися з теплого ліжка, щоб боронити своє. І як ми спимо і в багнюці, і де доведеться. Люди кажуть, мовляв, у вас же зарплата є! А ми всі в боргах. Адже нам потрібно дуже багато всього», – розповідає Григорій.
Охочі можуть долучитися до фінансової підтримки та допомогти Григорію придбати необхідне для його підрозділу:
UAH: Приват Банк – 4731 2196 4189 1571;
ЕUR: Моно Банк – 4441 1144 9151 1174;
USD: Моно Банк – 4441 1144 8169 8668.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media