1953 року за повість «Старий і море» про старого риболова Сантьяго, який змагається із великою рибою, Гемінґвей отримав Пулітцерівську премію. Наступного року письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
In the Hemingway house the cats roam everywhere, even monopolise the dining table.
These photos were taken in 1954 prior to Ernest HEMINGWAY’s visit to Sweden to collect the Nobel Prize for Literature (1954) and show him and his wife Mary Welsh at their home in Cuba. It is called LA FINCA VIGIA (Lookout Farm) and is located in San Francisco de Paula in Cuba amongst thirteen acres of land and gardens, and an orchard, an oasis in the decaying Cuban town.
Під час суперечки в ресторані з іншими письменниками американський майстер короткої прози Ернест Гемінґвей пообіцяв, що напише найкоротшу та найбільш зворушливу історію. І була вона такою: «У продажу: дитяче взуття, ніколи не ношене» (For sale: baby shoes, never worn). І хоча достеменне авторство цієї фрази досі не встановлене, все ж її часто приписують саме цьому митцеві. І недаремно. Адже Гемінґвей був зачинателем нового способу письма – разюче простого телеграфного стилю, що поєднував у собі репортажність журналістики і глибину сенсів художньої літератури, який згодом отримав назву «принцип айсберга».
Цілком імовірною видається й атмосфера, в якій такі рядки могли б з’явитися. Адже митець славився своєї товаристкістю, запальним характером, любов’ю до випивки та пригод. Він жив «на повну» і писав про те, що бачив і відчував. Подивимося, як йому це вдавалося.
Народився майбутній лавреат двох найвизначніших премій із журналістики та літератури (Пулітцерівської та Нобелівської) 21 липня 1899 року в заможній сім’ї лікаря й оперної співачки. Мама змушувала хлопця відвідувати уроки гри на віолончелі, що тому геть не подобалося. Натомість юнак любив проводити час із дідом, який розповідав багато історій, а коли хлопцю виповнилося 12-ть, подарував Ернесту рушницю, що згодом зіграє в його житті особливу роль.
Писати Гемінґвей почав ще під час навчання в школі, а після її закінчення став репортером у газеті «Star». Хлопець мріяв піти в армію, але через поганий зір його не взяли. Тоді він влаштувався на фронт водієм швидкої допомоги і під час Першої світової війни був поранений на австро-італійському фронті під Фоссальто-ді-П’яве, коли виносив із-під вогню товариша. Перебуваючи на лікуванні у шпиталі, Ернест закохався у медсестру Аґнес фон Куровські, яка не відповіла йому взаємністю. Ця історія згодом лягла в основу антивоєнного роману Гемінґвея «Прощавай, зброє!» (1929), що приніс авторові грандіозний успіх.
У книжці йдеться про молодого американського архітектора Фредеріка Генрі, який під час Першої світової війни пішов добровольцем в італійську армію. Ідеалістичні уявлення героя та його прагнення захищати демократію швидко зникають, коли чоловік зіштовхується з реаліями війни.
«Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва», – міркує він, – та ще оцей вислів «не мине марно». Ми чули їх, часом стоячи під дощем десь віддалік, так що до нас долинали самі ті слова, вигукувані щодуху, і читали на плакатах, що їх наліплювано на інші плакати, але я не бачив довкола нічого священного, а те, що називали славним, не гідне було слави, а жертви були такі самі з вигляду, як і в чиказьких бойнях, ото хіба що м’ясо не пускали на продаж, а закопували в землю».
Отримавши поранення в коліно, він опиняється в шпиталі, де знайомиться (і згодом закохується) в медсестру Кетрін Барклі. Ці почуття стають справжнім порятунком для обох героїв, адже дають їм можливість знайти хоча б тимчасове щастя на фоні війни.
Кетрін – англійка, яка вже втратила свого коханого, тому до Генрі спершу ставиться вкрай обережно і не дозволяє собі втратити голову, зважаючи на попередній досвід. Але й чоловік теж не одразу віддається своїм почуттям, відчуваючи, що він передусім солдат, а отже, може в будь-яку мить загинути. Втім, ця приреченість і гіркий досвід втрат, помножений на постійний страх смерти, зрештою прив’язують коханців одне до одного – настільки, що вони цінують кожен момент, проведений разом.
Лейтмотивом роману, крім війни і кохання, є дощ. Саме його найбільше боїться Кетрін, бо їй ввижається, що в дощ вона помре. Така погода супроводжує коханців у найкритичніші моменти і, безумовно, додає їхнім стосункам ореолу приречености – так, ніби війни недостатньо.
Зрештою, Генрі дезертирує з армії, боячись стати жертвою безпідставних звинувачень у шпигунстві через свій американський акцент, і тікає до Швейцарії, де тоді перебувала Кетрін. Там герої знаходять тимчасовий притулок, аж поки інше жахіття не порушить їхнього щастя.
«Прощавай, зброє!» – роман сумний і реалістичний. По-справжньому нового звучання він набуває під час війни в Україні. Речі, які, здавалося б, ніколи не стануться, раптом трапляються. І від цього стосунки Кетрін та Генрі залишають по собі щемливий присмак, якого не так вже і просто позбутися.
Ця книжка Ернеста Гемінґвея була двічі екранізована: 1932 року американським режисером Френком Борзейгі (екранізація отримала дві премії Оскар) та 1957-го (режисер Чарльз Відор).
Про те, як війна руйнує людські долі, читаємо і в ще одному романі Гема — «Фієста. І сонце сходить». Цей песимістичний, але водночас блискучий твір про «втрачене покоління» – людей, які повернулися з війни не такими, якими були раніше. До них належав і сам автор, який за своє життя пережив п’ять воєн та декілька авто- й авіакатастроф.
Про бурхливе життя Гемінґвея з’являлося багато мітів. Чимало з того, про що він писав у романах, автор випробував на собі, як-от: боксував, займався рибальством, брав участь у коридах, полював на диких звірів, любив півнячі бої. Цей відважний представник втраченого покоління був паризькою зіркою й спілкувався з Ф.С. Фіцджеральдом, Гертрудою Стайн і Джеймсом Джойсом. Також до сфери його знайомств входив і диктатор Куби Фідель Кастро. Саме в зв’язках із цим комуністичним лідером Гемінґвея підозрювало ФБР. За життя автора ці переслідування призвели до параної й регулярних депресій. Від них Гем і лікувався у психіатричній клініці, де на ньому, серед інших «прогресивних» методів, випробовували й електрошок.
За своє життя Ернест мав чималу кількість коханок і чотири рази брав шлюб. Він терпіти не міг з’являтися на публіці й давати автографи. Письменник любив тварин, особливо котів. Подейкують, що в його садибі на Кубі станом на 1947 рік їх було 22. Деякі з домашніх улюбленців автора були шестипалими. Їхні нащадки й досі живуть у будинку-музеї письменника на острові Кі-Вест. Саме з котом були пов’язані й трагічні спогади Гема. В одному з листів, який нині зберігається в бібліотеці імені Джона Ф. Кеннеді у передмісті Бостона, автор зізнається у вбивстві свого улюбленого кота Віллі, якого збила машина. Щоб позбавити тварину мук, письменнику довелося його пристрелити.
1953 року за повість «Старий і море» про старого риболова Сантьяго, який змагається із великою рибою, Гемінґвей отримав Пулітцерівську премію. Наступного року письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
Одним із життєвих переконань автора було те, що справжній чоловік не повинен померти в ліжку, а лише в бою або від власної кулі. Своїм переконанням Гем був вірним до кінця. Настільки, що після тривалої депресії, викликаної алкоголізмом, лікуванням і відсутністю натхнення до письма, 2 липня 1961 року застрелився, не залишивши передсмертної записки. Згодом модель цієї рушниці, яку він отримав у подарунок від діда і якою користувався впродовж життя, була перейменована, й відтоді називається «Hemingway».
В Україні права на переклад усіх творів Ернеста Гемінґвея придбало «Видавництво Старого Лева». Наразі вже вийшло більше 10 книжок автора українською. З початку повномасштабного вторгнення розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея Майкл Катакіс разом із Hemingway Trust припинили співпрацю з російськими видавництвами.
Матеріал підготовлено в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media