Фото ілюстративне
bukoda.gov.ua
A
A
A
Люди з різних куточків країни розповіли, як почуваються на Буковині
Люди з різних куточків країни погодилися розповісти «Погляду» про те, як почуваються в серці Буковини і як долають перешкоди, що виникають на шляху.
«Було відчуття сорому, що ти дозволяєш собі жити»
Ольга Хороль, лікарка із Василівки Запорізької області
Синдром вцілілого існує. Коли дозволила собі зробити зачіску, а потім сфотографуватися на тлі Чернівецького національного університету, було відчуття сорому, що ти дозволяєш собі жити, а там, на тимчасово окупованих територіях, життя немає. І це справді соромно. І ти не знаєш – усміхатися, чи не усміхатися на фотографіях. Соромно було зателефонувати додому і розповісти, що ти відвідала кав’ярню. І досі якісь такі моменти присутні. Адже в мене там залишився колектив, друзі. Тож, до прикладу, фотографії я нікому не надсилаю і не показую, залишаю для особистого архіву. Також з обережністю веду соцмережі, щоб не нашкодити близьким, які залишилися, адже все моніториться.
«Тепер рік свого життя ворогу не подарую»
Ірина Мартинова, журналістка, двічі вимушена переселенка
2014 року залишала Донецьк, а цьогоріч – Дружківку. Легше було вдруге виїхати, бо ти розумієш, що треба рятувати себе, своє життя. Ось як кажуть медики: якщо ти себе не порятуєш – тебе ніхто не порятує. Реально, найцінніше у нас – наше життя. Це мій досвід двох переїздів. А все це шмаття ми накупуємо ще. Бо в побуті потрібно і те, і се, тож обростаєш обновками постійно. Однак життя і здоров’я – не купиш.
«Практично не пам’ятаю 2014 рік»
Після першого переселення я практично не пам’ятаю 2014 рік, не було його в мене. Може, так проявлявся цей синдром вцілілого. Я майже нічого собі не дозволяла, ні з ким зі знайомих не хотіла спілкуватися, якщо мені хтось колись телефонував, то я – взагалі нікому. Нікого не хотіла чути, відштовхувала всіх, була дуже грубою з людьми, тому що все втратила і оце розпочинається злість на щось. Злість зрозуміло на кого мала бути, а не на навколишніх…
Зараз, наприклад, розумію, що не хочу інтегруватися в громаду. Але якщо раніше були думки, що ти тут тимчасово, то зараз розумієш, що ні. Тож хочеш-не-хочеш, треба якось інтегруватися.
Тепер рік свого життя ворогу не подарую. Я точно знаю, як потрібно діяти. Треба жити сьогоднішнім днем, треба дозволяти собі якісь маленькі радощі й не можна себе гнобити. Хочеш морозиво – купи, хочеш стрижку – зроби. Уже не відмовлятиму собі в таких речах тому, що в житті людини має бути щось таке, що вона запам’ятає і це для неї буде радісно.
«Могли висадити з автобуса за те, що маєш вишиванку»
Я люблю вишивати і це мені приносить радість. Зараз вишиваю картину, соловейка на калині. А 2014 року мене захопили вишиванки. Коли ми переїжджали, то людей зупиняли-перевіряли і щоб до мене не придиралися, я свої вишиванки (на заготовках харківської фірми) розмістила між наборами для вишивання. І це був доволі сміливий крок, адже тоді, 2014 року, могли висадити з автобуса за те, що маєш вишиванку. І сьогодні для мене ці вишиванки на заготовках, які зараз особливо не цінуються, є найдорожчими.
«Не можу нічого планувати»
Через тиждень, наприклад, хтось планує поїхати на море. А я так не можу, довгострокове планування наразі не для мене. Мій план – це, максимум, на два-три дні і все. Коли ми переїхали з Донецька 2014 року, у мене теж не було планування. Всі не могли планувати. Головний редактор каже: «Напиши мені план своїх матеріалів приблизно на місяць». Відповідаю: «Я не можу на тиждень спланувати, а ви просите на місяць…». Тобто немає цього довгострокового планування, бо не знаю, де я буду через тиждень, через місяць чи через рік. Але відносно недавно було у мене велике досягнення: ми з чоловіком в грудні запланували на травень придбати кондиціонер. І це було щось таке, «Вау!», взимку ми дбаємо про те, що нам знадобиться влітку. А що було в лютому? Повномасштабне вторгнення! І тому зараз ти просто кажеш собі: «Ні».
Квартиру не можна зняти, бо це дорого і ти не плануєш, ти просто думаєш: «Що буде далі? Треба заощаджувати гроші, бо, напевно, вони знадобляться для чогось. Чи переїзду, чи повернення, якщо там десь щось вціліє. Ти розумієш, що держава не виділить одразу гроші, щоб відновити втрачене. Ти будеш відновлювати за свій кошт. У більшості переселенців, кого спитаєш, вони починають відновлювати житло за свій кошт, вони не чекають ані держави, ані когось. Тому що жити десь треба.
«Кажу, ми повернемось і я буду тільки пекти»
У Чернівцях я не готую ті страви, які готувала вдома. Це проблема. Я дуже любила пекти, з тістом працювати. Я не можу тут цього робити, хоча мені дуже хочеться. Кажу, ми повернемось і я буду тільки пекти. Якщо все вціліє, сподіваюся, буду пекти, пекти, пекти… Тут я не можу цього робити. Не можу якісь страви готувати, у нас немає холодильника, тобто він десь є, але один на гуртожиток. І ти розумієш, що не запхнеш свою каструльку туди. І ти готуєш якісь обмежені прості страви. Суп приготувати якийсь простий можеш, а замаринувати м’ясо, наприклад, – ні. Тобто немає умов, щоб щось цікавіше приготувати.
Що б нам полегшило життя сьогодні? Перемога! Повернення додому і щоб все було там нормально.
«Хочемо мир завтра, а ще ліпше – сьогодні після обіду»
Як почуваємося у Чернівцях? Тут регіональна особливість поведінки людей дещо інша, ніж у нас. Тут дуже таке, розмірене життя. У побуті люди не особливо пунктуальні і прийти через 30 хвилин після домовленого часу – це нормально. А у нас – ні: якщо ти сказав, що прийдеш о 14:00, то ти прийдеш рівно о 14:00. Або, якщо запізнюєшся на 5 хвилин, то телефонуєш і кажеш, що будеш через 5 хвилин. І точно будеш через 5, максимум 7 хвилин. Це, як мені здається, пов’язано з тим, що, до прикладу, на шахті клєть опускається і все, заради однієї людини чекати не будуть. Тому ти маєш прибути вчасно.
Тут люди більш співчутливі. Якщо ти щось попросиш, тобі це знайдуть буквально всі. А у нас – кожен сам за себе відповідає, тобто, якщо тобі треба – ти шукаєш. Ось такі особливості.
Але ми й дуже однакові в чомусь. У нашому менталітеті закладено, що ми хочемо, щоб було якнайліпше. «Ось війна сьогодні, зараз, в цей момент, але я хочу, щоб мир був після обіду, а завтра вранці прокинувся, а ми вже в Європі і все відбудовано, все класно». Ось це все нас реально об’єднує. У цьому ми – українці всі. Бо хочемо, щоб завтра прокинулися і в нас було все ідеально. Такого нема в росіян. Вони будуть терпіти до останнього – краще «дурной царь» і жити заради якоїсь великої ідеї. У нас такого нема. Ми живемо зараз і хочемо мир завтра, а ще ліпше – сьогодні після обіду.
«Нам дуже пощастило з переселенцями, яких прихистили»
Анатолій Фурлет, художник
Війна – це дуже погано, але нам дуже пощастило з переселенцями, яких прихистили в Чернівцях. Сергій та Інна і їхня донька Аделіна. Сергій – це людина, яка внесла якийсь логічний порядок в наше життя. Він дав нам зрозуміти, що дуже далеко не все у нас, як в нормальних людей. Знаєте, ми, художники, такі люди – трошки сумбурні. А Сергій все впорядкував, перемив посуд й під лінієчку поскладав. Сам був самоорганізованим і допоміг певний лад внести у наше життя. Я колись бігав на стадіоні, але потім то все закинув. А зараз, фактично завдяки цим людям, розпочали зарядки робити, якісь йоги. Розумієте, це дуже добре з такими людьми пожити. І тільки-но Сергій вийшов з нашої квартири, бо повертався на Чернігівщину, ми, як ті збитошні діти: «Ура! Нарешті завтра вранці ми можемо не робити зарядку і давай одну банку поставимо в бік» (усміхається, – авт.). Головне, що наш гість був дуже тактовним, він нас не повчав і ні до чого не змушував, а усе робив сам. На наші пропозиції допомогти він казав: «Навіщо вам те треба? Ви йдіть, малюйте». Не сварився, жодного кривого слова не сказав, а просто робив те, що вважав за потрібне, наче якийсь слуга. І ось так 90 днів поспіль. Цікаво, що хлопець працює в It-сфері, але водночас є дуже господарським. Оце в «Епіцентрі» купили душову кабіну і попередній майстер щось там таке намудрував, що аж ніяк не підходить до тих стоків. Тож наш гість знайшов профіль, все переробив-підігнав. Краса. Майстер на всі руки. Гадаю, якби нам з Мариною (художниця Марина Рибачук, – авт.) довелося до них додому потрапити, то вони б нас на 4 день вигнали, це точно (усміхається, – авт.).
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області