A
A
A
Журналістка з Маріуполя, яка нині мешкає у Чернівцях, вже багато років працює в цій творчій професії
На початку повномасштабного вторгнення пані Світлана та її родина переїхали до Чернівців. Кореспондентка «Погляду» поспілкувалась із Світланою та з’ясувала, як вона звикала до нової реальності.
– Як і коли Ви зрозуміли, що хочете стати журналісткою?
– Я в журналістику прийшла достатньо пізно, після 30 років. У мене двоє дітей, виховувала їх одна, була без роботи. Близька подруга порадила піти до керівника телекомпанії. Я пішла, щоб отримати будь-яку роботу: чи секретарки, чи прибиральниці. Але він, коли дізнався про моє поетичне захоплення, попросив написати матеріал на вільну тему. Я написала розповідь зі свого життя, а саме про перше кохання мого 8-річного сина. Редактору сподобалось. Так я потрапила у світ журналістики. Відчула свободу слова, писала про будь-що. Головне, щоб матеріали були якісні та цікаві.
– Оскільки ви з Маріуполя, то ситуація ще до повномасштабного вторгнення була не найспокійнішою. Розкажіть, як Ви працювали?
– Ми побачили війну ще 2014 року. Уявіть: бульвар, прибережжя, море і пляж, дітки, які граються та купаються у морі. Все це виглядало чудово, якщо не вмикати звук. Увімкнувши його, ми чули вибухи та постріли. Без звуку все чудово, з – жахливо. Ця адаптованість підвела нас 24 лютого. Всі думали, що війна на кілька днів. Ніхто і не підозрював, що вони хотіли знищити наше місто.
– Чому поїхали саме до Чернівців?
– Ми одразу знали, що поїдемо на захід України. Напередодні я шукала квартири в Івано-Франківську, Чернівцях. Ніби відчувала щось лихе. Наша сім’я дуже любить Чернівці. Ми були тут 4 роки тому і, не замислюючись, поїхали на Буковину.
– Вам довелося задля безпеки знищували журналістські документи. Можете детальніше розповісти?
– Я працювала в маріупольському порту, а саме його пресслужбі, там потрібен пропуск. Він у мене був, де чорним по білому написано «Редактор». Я розуміла, що пропуск може мені завадити, коли буду проїжджати через блокпости. На той момент, ми ще не розуміли як все це серйозно. Моя колега зателефонувала і порадила знищити все, що відноситься до журналістики. Я видалила профіль в соціальних мережах, почистила галерею. Доїжджаючи до одного з блокпостів, згадала, що маю в сумці пропуск. Швидко дістала його і розірвала на маленькі шматочки. На іншому блокпосту перевіряли мій телефон. Листали галерею, де були фото у вишиванках та з іншою українською символікою. На щастя, вони до цих фото не догортали. Проте, знайшли у мене українські телеграм-канали. 30 хвилин мене перевіряли, на той момент це здавалось вічністю. Бо я розуміла, що далі в мене вже може не бути дороги. Тож молилася, щоб вбили швидко і не мучили.
– Місяць тому ми розмовляли про моральну адаптацію. Ви відповіли, що ще не змогли пристосуватись морально. Чи змінилась ситуація зараз?
– Ми приїжджали сюди на відпочинок з чоловіком, жили у старій частині міста. Саме тоді й закохались у Чернівці. Та коли приїхали сюди як біженці, то емоції змінились. Тут зрозуміло – ми втратили все. Приїхали сюди наприкінці березня, місто тоді було похмуре і сумне. Воно дуже відрізнялось атмосферою від теперішніх зелених та квітучих Чернівців. Але на той момент мене більше хвилювало те, що багато хто не вірив у весь цей жах, який став реальністю для тисяч людей. Трохи дратував неспішний, розслаблений ритм життя, адже в промисловому Маріуполі ми звикли до іншого.
– Багато хто під час війни пише у «шафу». Чи написали Ви якісь матеріали для себе?
– Я бачу, як деякі колеги пишуть в соціальні мережі свої враження, майже романи. Я так не можу. Зараз не працюю, тому не бачу потреби писати для себе, і ще раз згадувати той жах. З’явилась думка написати книгу під час бомбардувань та обстрілів. Уже тоді я зрозуміла, що від міста нічого не залишиться, людей – теж. Назвала б цю книгу «Мариуполь. Исход».
– Чи плануєте повернутись у Маріуполь після нашої перемоги?
– Зараз частина маріупольців повертається додому. Люди бояться за своє майно. Але я сказала всім знайомим, що повернусь тільки в український Маріуполь. Якщо навіть в Маріуполі не було б жодної вцілілої будівлі, але він був би українським, то я туди повернулась би відразу. І якщо б там все було ціле, але під російською окупацією, то я б ніколи туди не поїхала. Якщо Маріуполь не в Україні, то це вже інше місто.
Яна КУЗЬМІНСЬКА
Новини Чернівецької області