A
A
A
Безжальна війна перевернула життя багатьох українців
Тисячі людей змушені тікати від підступного нападу ворога та шукати собі прихисток. Це – історія жінки з Харкова, яка поїхала на Захід України зі своєю родиною, подалі від страшних подій.
Ольга Даніленко – звичайна домогосподарка, яка вже двічі покидала свою домівку через війну. Спочатку 2014 року виїхала з міста Кірово, що на Луганщині, а тепер – з Харкова, який став для неї рідним.
Молодшій доньці Аліні було всього 4 роки, коли вони переїжджали перший раз, тепер родина більша. Ольга зараз не лише мама двох дітей, але й бабуся п’ятирічної Кіри. Вона навіть у страшному сні не могла уявити, що історія 2014 року знову повториться з її родиною.
«Знову тікати… Куди?»
– Ранок 24 лютого. О 5-й почула дуже потужні вибухи. Від них кров холоне, а серце зупиняється. Дрижали рами, дзвеніли шибки. Ці звуки нагадали мені страшні події 2014 року, які я так довго намагалась забути. У вікні побачила чорний густий дим, який піднімався вгору.
Зі сльозами на очах підійшла до дітей: «Діти, вставайте! Знову війна…». Аліна одразу почала плакати від жахливого слова «війна». Ми зрозуміли, що знаходимось у самому пеклі, а в голові одне «Знову тікати… Куди тікати?».
Наша родина старалась не панікувати. Старша донька з чоловіком пішли вранці на роботу, а я залишилась з Аліною та Кірою вдома. У місті було все не так, як зазвичай. Великі черги в аптеках та магазинах. Товари першої необхідності змітали з полиць. Увечері дедалі частіше було чутно вибухи та обстріли, тому вирішили ховатись у метро. Там перебули два дні.
«Я побігла до дітей, щоб собою закрити їх»
У Харкові ми 8 днів перебігали з одного укриття в інше. За цей час навчилися, як вчасно ховатися у бомбосховищі та падати на землю, якщо чуєш звук ракети. З кожним днем було дедалі страшніше, тому вирішили їхати в село Уди, де мешкала свекруха. Від Харкова недалеко, та їхали з надією, що там безпечніше. Перші дні так і було, навіть сирен не чули. До одного страшного дня…
Тоді я мила голову і почула вибухи, які були десь зовсім поруч. «Від цієї кривавої війни не сховатись», – такими були перші думки. Я побігла до дітей, щоб собою закрити їх та зберегти їхнє життя. російські війська почали обстрілювати артилерійськими снарядами нашу вулицю. Вибиті вікна та двері, розтрощений дах… Ось наслідки вторгнення рашистів, яке вони називають «звільненням». Під час вибуху свекруха отримала поранення, але всі дивом залишились живі.
І знову тікаємо. Думала, що нарешті живемо в безпеці, але війна знову прийшла в мій дім. Наш автомобіль вже обстрілювали з автоматів, тому ми написали табличку «Діти», щоб хоч якось проїхати в безпечніше місце. Спочатку повернулись в Харків за речама, бо, тікаючи, взяли тільки паспорти і гроші. А вже вранці ми покинули рідний дім та поїхали в Чернівці. Дорога була довгою та важкою, але всі мої думки були тільки про безпеку дітей.
«Сподіваюся, скоро повернемось додому…»
У Чернівцях натрапили на волонтерів, які нашій родині знайшли прихисток. Це невеликий будинок за містом. У перші дні було досить холодно, щоб було тепліше ми спали всі разом. Зараз діти вже звикли до нового місця. Старша дочка та зять влаштувались на роботу, а молодша та онучка готуються восени йти до школи.
Телефонувала сусідка та розповіла, що «рускіє» ходять та грабують квартири. Та мені не шкода речей. У мене тепер інші цінності – життя. Головне, що зараз ми перебуваємо в тиші та безпеці. Тільки деколи сирени нагадують про ті страшні події.
Я живу подіями 24 лютого. Так хочеться, щоб це був сон, але насправді – жорстока реальність. Я впевнена, що Україна здобуде перемогу, і наша сім’я скоро повернеться додому, до рідного Харкова.
Дарія КАРА
Новини Чернівецької області