A
A
A
Киянка Наталя, працює інженером з охорони праці
Ми приїхали 27 лютого. З 72-річним батьком та собачкою. Я до останнього не вірила, що розпочалася повномасштабна війна. Прокинулася о третій годині ранку, щоб виконати домашні завдання (паралельно навчаюся в академії на комп’ютерного графіка та дизайнера). Оце о 4 приготувала собі каву, а близько 5 почула перше таке «гуп!!!» – це не сплутаєш ні з чим. Такого звуку в своєму житті я не чула ніколи, причому бабахнуло десь за 30 кілометрів від мого житла. Я, звісно, насторожилася, але відкинула найжахливіші думки, мозок не хотів те приймати. А в 5:20 зателефонувала подружка й переказує слова своєї свекрухи, мовляв «їдуть танки через Чернігівську область». Я собі думаю: та, це баби щось наплутали, це неправда. Але сумніви розвіялися, коли вже передзвонила моя начальниця, ближче до пів на 6. Сказала, щоб була на зв’язку, давала про себе знати. Одна з порад – виїжджати, адже завдання тих, хто обороняє, щоб ми були в безпеці. А якщо ми наражаємося на небезпеку, то лише плутаємося під ногами воїнів.
24 лютого пішли в укриття – на парковку. Добу там просиділи і я зрозуміла, що спати сидячи на стільчиках та ще й з собакою – неможливо. Тож наступного дня пішли додому, пообідали, переночували. Вночі двічі чули «гуп-гуп!!!», близько опівночі та 3 ранку. Ти раптово прокидаєшся. Це дуже страшно. В животі холодіє, ти не розумієш чи це поруч, чи далеко, чи ти наступний. Коли на початку 9:00 прилетіла ракета в житловий будинок за 3-4 зупинки від нашого дому, то остаточно зрозуміла, що треба брати ноги в руки. Я, може, би десь перебула, але не могла наражати на небезпеку батька. Адже торік померла мама, він переїхав до мене і я відчула себе відповідальною, бо не лише за себе думала. Ми сіли і поїхали. У потязі – 11 осіб в купе. Підлітків на верхніх поличках розмістили. Тоді не всі люди змогли сісти в потяг. Нам пощастило, бо випадково, буквально стоячи у черзі, купила один квиток. Провідники впускали спершу тих, хто з квитками. Я кажу: «У мене лише один квиток, а зі мною – батько, пес і валіза». А вони: «Заходьте».
Зараз, в принципі, нам всього вистачає. Підприємство підтримує, пенсію батькові дають вчасно, навіть зробили перерахунок і виплатили більше. Що нам треба? Мир нам треба і все.
Новини Чернівецької області